Зиновій Кулик. Людина, через яку Кучма побив Януковича

Десять років тому передчасно пішов з життя Зиновій Володимирович Кулик. Це стало шоком не тільки для близького оточення цієї непересічної людини, а й для всієї медіа-спільноти. Адже Кулик для світу медіа був постаттю знаковою, епохальною

Так сталось, що саме сьогодні, через десятиліття, Кулика почали згадувати навіть не тільки у зв’язку з цією сумною датою. Його ім’я нині все частіше звучить у середовищі людей, яким випало щастя працювати з паном Зиновієм, ба навіть просто час від часу спілкуватись. Світ з моменту його смерті змінився докорінно. Ніхто б і не подумав у 2004-му, що колись Україна зазнає такого потужного інформаційного удару з боку «братнього» сусіда. Ніхто б не припустив, що до цієї цинічної атаки агресивної брехні та інсинуацій країна виявиться не готовою і не буде мати засобів захисту. Бо тоді був Кулик. Медіа-стратег і політичний віртуоз від Бога.

І сьогодні країні не вистачає саме такої людини. Місце своєрідного генератора, ідейного провідника та арбітра у неоднорідному та часом конфліктному світі ЗМІ спорожніло з його уходом. І не зайняте досі. Можливо, саме тому Україна так і не визначила методології захисту від «кисельовщини» та шляхів її ефективного застосування?

Наводити біографічні відомості про Зиновія Кулика сенсу немає – вони є у відкритому доступі. Посади, проекти, зв’язки… Якщо не знати Кулика особисто, це можна сприймати як приклад вдалої кар’єрної  біографії. Злетів, падінь, часів популярності та періодів забуття. Інша справа – спробувати оцінити, які глобальні наслідки мали рішення і дії цієї людини.

Кулик був людиною, яка прибрала с «першої кнопки» телекомпанію «Останкіно». Такого кроку від молодого медіа-чиновника, який мав за плечима нормальний партійно-журналістський шлях, ніхто не очікував. Тим більше в час, коли Україна взагалі не мала того, що можна вважати національним телебаченням. Це рішення, за яке Кулика критикували всі, кому не ліньки, у стислий термін стимулювало створення українських національних телепроектів. Кулик був причетний до створення «1+1» та УТ-3, про це відомо достеменно, але можна здогадуватись, що поява майже всіх великих гравців національного телевізійного ринку була патронована ним як під час керівництва Національною телекомпанією України, так і в кріслі міністра інформації.

Власне, саме на такий результат було розраховане рішення Кулика про вбивство «Останкіно». Знаю про це достеменно, бо одразу після оголошення про намір заткнути рота «большому брату», я приїхав до Кулика з наміром взяти інтерв’ю. Москва вимагала публічних пояснень (я тоді працював від газети «Труд» і був «заряжений» відповідним розумінням ситуації). Кулик переконав  мене за 15 хвилин – його логіка була настільки прозорою і зрозумілою, що від нього я вийшов із нормальним усвідомленням  того, що інформаційна політика незалежної держави не може будуватись в умовах пріоритетного положення ЗМІ сторонньої (навіть дуже братньої і дружньої) країни.

Не менш резонансне рішення Кулика пов’язане із закриттям у 1997-му році газети «Правда України». Здійнявся галас з усіх боків, міністру інформації закидали навіть запровадження цензури у ЗМІ. «Правда України» підтримувала партію «Громада» і перебувала під впливом опального Павла Лазаренка. Кулик згодом казав, що не соромиться тодішнього кроку, «оскільки не вважає за можливе дозволити видавати газету за відмиті в Антігуа й Барбудах гроші».  Мова йшла не про свободу слова. Кулик обрубав інформаційні метастази лазаренківщини.

Невдовзі міністерство інформації ліквідували. Кажуть, Кучма створив цю установу «під Кулика», а згодом воно чомусь виявилось зайвим. Хоча такі міністерства існують у більшості європейських країн, які дбають про свій інформаційний простір. Сьогодні додамо – і захист.

Його звинувачували в тому, що в період керування міністерством інформації в Україні не збільшувалась кількість україномовної преси. Відповів Кулик на ці закиди у притаманній йому манері – створивши український часопис «ПІК». Перший щотижневий журнал, який виходив українською мовою. Він знов запустив процес – потенційні видавці побачили, що не російськомовна і не таблоїдна преса може бути успішно. Не фінансово, звичайно. А творчо і якісно. «ПІК» при тому, що мав наклад не більше 5000 примірників, був популярним і головне – політично впливовим виданням. Зрозуміло, все тут трималось на журналістському таланті Кулика. Згодом подібні видання таки почали народжуватись, тобто фактично пан Зиновій породив якісну україномовну періодику.

Так чи інакше, але Кулик дійсно заслужив своє звання творця вітчизняного медіа-простору. Це був унікальний дар – створювати умови для розвитку цілої індустрії. Просто натискати на якісь важелі, після чого відбувались цілком природні процеси.  Звичайно, для цього потрібно було приймати політичні рішення, шукати політичної підтримки. Кулик її зазвичай знаходив. Важко зрозуміти, як йому це вдавалось, але навіть вороги (а вони в нього були, і дуже впливові) ставились до нього із повагою.  Мабуть тому, що він не грав у брудні ігри. І ще тому, що будучи фактично політиком, відвоював для себе особливий, незалежний статус, залишаючись реально практикуючим журналістом. Це дивне поєднання давало можливість, приймаючи жорсткі правила гри в політикумі й грати за цими правилами, але посилаючи при цьому свої часом вільнодумні сигнали суто журналістськими засобами. Іноді ця позиція робила взагалі неможливі речі. Ось який приклад наводить журналіст Володимир Бойко у матеріалі «Кроляча революція»:

«Особливо смішний випадок трапився у березні 2004-го, коли Кучма у своєму кабінеті в присутності Медведчука відлупцював Віктора Федоровича (Януковича) по морді підшивками часопису «ПІК» (Політика і Культура), який редагував заклятий ворог Медведчука, член Ради національної безпеки та оборони України (до речі – єдиний член РНБОУ, що мав кабінет у Адміністрації Президента) Зиновій Кулик.

Причиною монаршого гніву стало те, що Янукович прийшов до Кучми прохати дозволу взяти Кулика до себе радником у зв’язку з підготовкою кампанії по виборах президента. Ну, а премудрий Медведчук встиг перед тим «накрутити» Даниловича, поклавши йому на стіл грубенький стос публікацій журналу «ПІК», ретельно підкресливши ідеологічно шкідливі пасажі».

Не знаю, чи справді Кучма приклав до лиця Януковича куликівський «ПІК». Скоріше за все, це не був таки стос журналів, бо насправді Медведчук приготував Кучмі більш зручний для биття Віктора Федоровича інструмент. Було так. Весною 2004-го Зиновій Володимирович якось зайшов до мого кабінету (я тоді працював головним редактором «Політики і Культури») і поклав на стіл товсту теку. Читай – каже. Папка була важка, прошита, на титулі красувався великий напис: «Критика президента і його Адміністрації в журналі «ПІК»». Там містився дуже ретельний і доволі маніпулятивний аналіз всього, що ПІК писав про Кучму за півроку – у вигляді таблиці з вказанням номеру, сторінки, назви матеріалу та вибраними цитатами, частина з яких була виділена червоним. Тобто, якщо Данілич дійсно чистив пику Федоровичу, то цією самою папкою. Віддав її Зиновію сам Кучма. Гадаю, в політиці того часу це було щось на кшталт отримання «чорної мітки». До чого і прагнув Медведчук, якому аж ніяк не хотілось, аби поряд із Кучмою або Януковичем, якими постійно намагався маніпулювати кум Путіна, була така людина, як Кулик. Людина, яка легко прораховувала всі ієзуїтські маніпуляції глави президентської канцелярії.

Поки я із сумом міркував про наслідки медведчуківськоїподлянки, Кулик попросив зробити аналогічний підрахунок, але щодо критики у ПІКу тогочасної опозиції. Зробивши виборку, ми здивувались: виявилось, що Ющенко із Тимошенко і «антикучмистів» діставалось на горіхи у майже точній із Кучмою та Медведчуком кількості. Цікаво, що ми ніколи того не прагнули, цей баланс був абсолютно неусвідомленим. Із цим аналізом Кулик сходив до Кучми. Не виправдовуватись, а зафіксувати свою незалежну позицію та збалансовану політику свого видання. Судячи з того, що питання нової посади було вирішене, президент Кулика зрозумів. А Зиновій Володимирович зберіг за собою статус чиновника-вільнодумця.

…Колись ми обговорювали з Куликом прикольний текст про чергову порцію державних мужів, нагороджених Кучмою орденами до якогось свята. Я запитав – чому стільки років працюючи у владі, він не отримав жодної нагороди, адже чиновники такого рангу традиційно обвішані бряцалками, як переможці олімпіад. Зиновій Володимирович відповів: «Я пишаюсь тим, що не маю нагород від цієї влади…»

Ми були дуже здивовані, коли Кулик пішов працювати до прем’єр-міністра Януковича. У ПІКу було колективне переконання, що Зиновій Володимирович співпрацюватиме із над популярним в той час Ющенком. В редакційному приміщенні вітав німий знак запитання, і, відчувши його, Кулик сказав так: «У Ющенка є невиліковна хвороба хребта – повна його відсутність…» Час показав правоту цієї оцінки. Озвучена вона була без насмішки. Із жалем. Щодо Януковича – вважаю, що працювати із ним Кулик пішов по-перше із цікавості, по-друге, аби не оставатися осторонь політичного життя, розчарувавшись в Ющенку, по-третє, сподіваючись на обіцяну перспективу створення потужного медіа-холдінгу. Саме тут Кулик мріяв втілити всі свої творчі прагнення, реалізувати нові проекти, в тому числі і той, який ми з ним часто обговорювали…  Але не судилось.

Донецькі не сприймають розумних мрійників. Політолог Кость Бондаренко писав в одному із останніх номерів ПІКу: «В останні місяці Куликові працювалося все сутужніше і сутужніше. Було усе менше людей, на яких можна покластися. Усе більше ставало недоброзичливців і заздрісників. Усе частіше Кулик відчував палиці в колесах своїх проектів…»

Справа в тому, що Кулик, абсолютно чужа культурно і ментально фігура в оточенні Януковича, тим не менш отримував все більший вплив на прем’єр-міністра, який всупереч думці оточення, все частіше прислухався до порад пана Зиновія. Яким би не був Янукович – інтелект та дар політичного гравця Кулика він не міг не використовувати, навіть інтуїтивно. Оцінок особистості Януковича я особисто від пана Зиновія не чув. Лише одного разу я запитав прямо – як він почувається у середовищі донецьких. Кулик глянув на мене без звичної посмішки і мовчки взявся за голову. Цього було достатньо.

Ця коротка розмова відбулась за кілька тижнів до його раптової смерті.

Колись під час телевізійного інтерв’ю в програмі «П’ятий Кут» Піховшек запитав Зиновія Кулика: «Хто рахує ваші дні?»

«Доля» – не вагаючись відповів він.

Доля відпустила йому всього 56 років.

В іншій телерозмові в нього запитали, чи боїться він чогось. «Удару в спину» – Відповів Кулик.

Є люди, які вважають, що смерть Зиновія Володимировича була саме тим ударом в спину.

Навколо цієї трагічної події досі точиться чимало чуток. Сьогодні, згадуючи цю справді велику людину, так не хочеться копирсатись в причинах її відходу. Тим більше, що правди ми не дізнаємось ніколи. Мене питали про це не раз, бо я бачив Кулика за кілька годин до смерті. В доброму гуморі, з чудовою посмішкою. Я не хочу впускати в свою душу думку про те, що хтось «допоміг» Зиновію Володимировичу піти з цього світу. Але… Здогадуючись про звірячі норови політичної кухні, на якій орудують януковичі, медведчуки та їхні шавки, відкинути такого варіанту я не можу.

Особисто в мене версій немає, бо спертися на щось я не можу. Є варіація, озвучена Володимиром Арьєвим у фільмі «Свідок вбивства» (його можна і досі знайти у Мережі), але я вважаю цей продукт надто маніпулятивним, зробленим не з метою пошуку істини, а на політичну потребу. І не сприймаю використання вже покійної людини в такій якості, тим більше коли ця людина – Зиновій Кулик. Згідно з цією версією, Кулика усунуло оточення Януковича начебто через його обізнаність у справі судимостей нинішнього біглого недопрезидента. Як на мене, і я писав про це одразу після появи фільму, це версія хибна. Принаймні я не не помічав, щоб Кулика взагалі цікавила ця тем, тільки одного разу він сказав: «Навіщо вони все це разворушили…». Це було після епохальної мандрівки Ганни Герман із групою журналістів у місця буремної молодості Януковича, аби показати, що дві ходки – це просто життєва помилка, не варта громадського обговорення.

Іншу версію колись озвучив Тарас Чорновіл, який стверджував, що Кулик організував «…переговори між командами Ющенка і Януковича про наступну конфігурацію після 2004-го: Ющенко – президент, Янукович – незмінний прем’єр-міністр. Злі язики твердять, що раптова, передчасна й незрозуміла смерть Зиновія Кулика могла бути пов’язана саме з цим фактом».

Чи мають право на життя і такі версії? Можливо. Але здається, правди ми не дізнаємось ніколи. Цю таємницю Кулик забрав із собою.

Сьогодні ми згадуємо мудру і патріотичну людину. Він дуже не любив, коли на протиставлення Україні хтось казав, наприклад: «От у цивілізованій Європі…» В своєму останньому інтерв’ю, яке він дав за кілька днів до смерті, є такі слова: «Свого часу Анна Ярославівна привезла в безграмотну Францію 40 возів книг. Коли її чоловік ставив хрестик, вона розписувалася, читала і писала за нього листи. Сьогоднішній президент Франції, якщо ви пам’ятаєте, присягає на тому ж Євангелії, яке ще Анна привезла. Тому хто, де і коли цивілізованіший – це суперечливе питання».

 

МИНУТА МОЛЧАНИЯ

ЗИНОВИЮ КУЛИКУ

Тех, для кого он ангел-хранитель,

Тех, кому в боли губы свело.

Очень прошу вас, остановитесь.

Вспомните.

Ну, на минуту всего.

 

И кабинет его, словно каюта.

Спешащий куда-то.

Навстречу судьбе?

Минута молчанья.

Не больше. Минута.

Вспомнить.

Подумать

О нем. О себе.

 

Уходят года, и все более смутно,

Улыбка его, как лучик в реке.

Минута молчанья,

Как память – минутна.

И я не стесняюсь слезы на щеке.

 

Карпаты? Олимп?

Собирал свою руту.

Цельность. Талант.

Вопреки виражу.

Минуту молчанья.

Всего лишь минуту.

Я больше у вас не прошу.

 

Живой был и теплый

земной наш министр.

Всё, что он делал – останется в силе.

Минуту молчанья,

вне красок и искр.

остановить.

Как его остановили.

 

Подобно ракете, а не парашюту

Чтоб реверсный след

годами не гас.

Минуту молчанья.

Всего лишь минуту.

Он больше

протратил на нас.

 

Он щедр был на дружбу.

Растрачивал смело

Время и силы

на тех, кто ищет.

Минута молчанья.

Молчанья – не дела,

Нас делает выше.

Нас делает чище.

Борис Ольшанецький