Зламана архітектура вибору: Брексіт і українські вибори
Ми стрибаємо самі чи нас штовхають з краю прірви
Річард Талер, позаминулорічний лауреат Нобелівської премії з економіки, ще 2011 року в співавторстві з Карлом Санстайном написали книгу «Поштовх». Її основна ідея: раціональна людина – це утопічна категорія економіки, насправді всі ми робимо вибір переважно неусвідомлено, ґрунтуючись на власних емоціях.
І цю нашу особливість можна легко використати для того, аби… змінити суспільство на краще. А як можна думати інакше?! Та чи це діє саме на користь. Адже кожен із нас переживав розчарування, коли розпаковував пакети із супермаркету, де із покупок те, що і не планував брати.
Звісно, поведінкова економіка (а саме за це Талер і отримав свою Нобелівську премію) не обмежується лишень досягненням соціально благих намірів. За словами авторів «Поштовху», правильно сконструйована «архітектура вибору» може «підштовхувати» нас до фактично будь-яких дій. Скажімо, саме на цьому ґрунтуються правила розташування товарів на полицях супермаркетів. Ба більше – компонування ресторанних меню багато в чому засноване на тому, як рухається погляд людини і на що наші очі передусім звертають увагу. Тож, скориставшись цими знаннями, можна змусити відвідувачів замовити дорожчі страви або купити дорожчі товари.
Або й проголосувати за кого треба.
Як засвідчують численні приклади з історії, в площині громадського вибору раціональні аргументи рідко коли діють і досягають успіху. Натомість переважає вибір інстинктивно-емоційний. Референдум червня 2016 року за вихід Великої Британії з ЄС тому приклад: адже практично всі дослідження напередодні вказували на неминучий економічний спад і зростання соціальної напруженості в країні в разі позитивного рішення. Але виборці не керуються логічними доказами й аргументами, коли справа доходить до волевиявлення. Їх (зараз про британців) підштовхували емоційні гасла про забюрократизований Брюссель, який придушує британську колишню велич і свободу і не дозволяє вести самостійну, набагато вигіднішу зовнішньоекономічну політику.
Менш ніж за два тижні Брекзит таки має відбутися (принаймні формально), як того бажала (хай навіть і незначна) більшість на референдумі – але навіть його «творці» не знають, що ж насправді робити з тією начебто «свободою», яку їм «гарантує» вихід з Європейського Союзу. Емоційно забарвлене «підштовхування» до «правильного» рішення все більше нагадує підштовхування до краю прірви.
За два тижні українці підуть на вибори.
Вибори – це змагання не за розум виборця, а за його прихильність. Не конкуренція стратегій, а конкуренція гасел. Не підведення його до раціонального рішення, а підштовхування до найбільш привабливого.
Цьогоріч українці матимуть змогу обрати майже між чотирма десятками кандидатів на посаду глави держави. Це найбільша за всю історію незалежності кількість осіб, що змагаються за булаву. Відповідно до всіх демократичних норм, кожен із нас має змогу обрати будь-кого з цих людей. Кожен із кандидатів має власну програму, власну команду, свій імідж і репутацію, різний досвід перебування в системі влади. Уся ця інформація наявна у відкритому доступі. Понад те, засоби масової інформації часто роблять за нас усю невдячну роботу й регулярно оприлюднюють біографічні відомості про кандидатів. Опитування громадської думки теж дозволяють скласти уявлення про те, в кого з них є реальні шанси перемогти – й уже за кілька місяців очолити країну.
Однак не все так просто. Проблема в тому, що за об’єктивними критеріями жоден із кандидатів у президенти не є ідеальним. Жоден із них не має бездоганної репутації. Кожен із них був помічений у суперечливих діях чи висловлюваннях, які не личать майбутньому лідеру країни.
Ми перебуваємо в парадоксальній ситуації зламаної архітектури вибору: нас «підштовхують» уже не до голосування за конкретного кандидата – а до усвідомлення того, що обирати, по суті, немає кого. Вони всі – некомпетентні, корупціонери, популісти, злочинці тощо (потрібне підкреслити). У цьому можна при бажанні знайти «російський слід» – адже така ситуація хаосу в політичній сфері та інформаційному просторі, безумовно, грає на користь російської гібридної агресії.
Можливо, слід обирати не бездоганного кандидата, а найменш поганого? Можливо, слід інакше оцінювати кандидатів – приміром, не за їхніми передвиборчими програмами, а реальними здобутками? Можливо, слід зібрати незалежних експертів й передоручити власний вибір їм?
Кожне з цих і більше можливих рішень не долає проблеми, а лише підмінює її іншою. Архітектура вибору задумувалась її творцями як механізм досягнення конструктивних, прогресивних суспільних перетворень. Але моральність будь-якої наукової моделі залежить від цілей, задля яких її використовують. Внесення негативу як фактору вибору майбутнього очільника держави аж ніяк не грає на користь суспільству.
Тож дискусію варто переводити в іншу площину – де психологічні маніпуляції нівелюються критичним мисленням; де риторика популістського ґатунку «розіб’ється об скелю міркування»; і де політичні гасла трансформуються в конкретні пропозиції, а згодом – і не менш конкретні дії. Ось він – надзвичайно простий і водночас незбагненно складний спосіб полагодити зламану архітектуру нашого вибору.
Сергій Даниленко, зав.кафедри міжнародних комунікацій та комунікативних технологій Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка,
Олег Павлюк, магістр ІМВ
