Вулиця імені «Беркута» і президент догори ногами

Лікарі, які обстежували побитих євромайданівців, в один голос казали, що травма мозку призводить до тяжких наслідків, які з роками тільки ускладнюються. На жаль, не так давно схожу травму отримала депутат Московської міськради Олена Ткач, відома своєю боротьбою із незаконними забудовниками (від них власне і постраждала)

І ось уже маємо плачевні результати. Група депутатів, найпомітнішим прізвищем із яких є саме Ткач, запропонувала дати одній із вулиць і площі у Москві назву імені «Подвигу підрозділу «Беркут» і внутрішніх військ України». Звісно, йдеться про той самий подвиг, який поклав до лікарень кілька десятків киян із аналогічними Олениній травмами.

А тепер давайте дивитися правді у вічі: струс мозку в Олени вже не перший. І викликаний він зовсім не гумовими палицями. Перший раз стався 2004 року, коли вона з чоловікам Романом зібрала 562 тисячі підписів українців, проживаючих у Росії, на підтримку Віктора Януковича. Не засмутив Олену навіть той факт, що в РФ, за офіційними даними, проживає всього до 500 тисяч представників української діаспори…

Очевидно, що правда швидко спливла на поверхню. Проти подружжя Ткачів виступив політолог Михайло Тульський. Він спростував цю інформацію, заявивши, що підписів було… 5 штук, а в коробках із розписками під Януковича, що їх пред’являла Олена Ткач, лежали старі книги. Депутат цю інформацію спростувати не змогла.

На своїх сторінках у соцмережах неповносправний розумом депутат також неодноразово закликала українців ледь не зброєю в руках повстати проти поневолювачів із Заходу. Окрема тема – її майже особиста ненависть до опозиціонера Навального.

«Разруха не в клозетах, а в головах», – геніальна фраза нашого співвітчизника повною мірою характеризує шанованого московського депутата, але Булгаков забув додати про основний стимул такої розрухи. Тобто буває розруха ідеологічна, а буває… за гроші. Саме такою, купленою, є розруха Олени Ткач.

Ніколи не слід забувати, що насамперед гроші, а не ідеологія є основою всіх тих ідей, які інколи нагадують марення божевільних. Вулиця українського беркуту… Лишається тільки сподіватися, що того самого, який із крилами і дзьобом, а не з шоломом і палицею… І такий широкий жест із боку московських депутатів має продемонструвати підтримку братського народу (на думку депутатки)!

Насправді нам і на Батьківщині людей із діагнозом «розруха» вистачає. Чого варте взяття під домашній арешт луцької активістки місцевого Майдану Майї Москвич. Винен в усьому перевернутий портрет Януковича, який нібито мав підбурювати людей до руйнації всього святого… себто приміщень міської ради. Досить цікаво, що за подібний недостойний вчинок Майя повинна не виїжджати за межі Волині, та ніхто не забороняє їй пересуватися містом. Одначе на центральний Майдан ходити заборонено…

Збоченість і вибірковість вимог прокуратури й протягування «за вуха» відповідних статей Кримінального кодексу – це прояви зовсім не ідеологічної позиції та не захисту гідності й честі самого президента. Як стверджують адвокати Майї, Віктор Янукович особисто на Майю не скаржився, все звинувачення прокурора базується лише на його глибокій уяві.

І знову ми повертаємося до того, що в таких людей у голові… Це правда, що чавити із себе раба непросто, тим більше, що вилазить на світ божий він, як відомо, по краплині. У наших реаліях для цього треба ще й мати сили відмовитися не так від твердої ідеологічної позиції, як від спонсорської підтримки й захисту згори. Хоча, якщо Олені Ткач у Москві боятися особливо нічого (хоча струс мозку свідчить трохи про інше), в луцьких прокурорів мало б назрівати питання, чи не здадуть їх буквально днями за їхнє ж вислужування?

Як насправді багато складних і ще недавно таких глибоко похованих питань проклюнулося із якоїсь трясовини національної пам’яті лише за останні дні. Це й тотальна ностальгія за вождями та їхніми пам’ятниками, і страх перед сучасним вождем чи навіть його портретом… Годі й уявити, до якої сходинки середньовічного Мордора можна було опуститися, якби Євромайдан стався не сьогодні, а через 5–10 років? Усі бачать тепер, як яскраво проявляється позиція Москви, яка продовжуючи, як і 22 роки до цього, стверджувати про підтримку, всерйоз говорить устами своїх можновладців про почесті для українського «Беркуту»…

Говорити можна багато і уже є про що. Ми із цими розмовами, до речі, спізнилися років на 20. Наприклад, у майже всіх країнах пострадянського простору є інститути дослідження тоталітарних режимів. У Чехії, за законом про люстрацію, людям, які обіймали посади при комуністичному режимі, не можна працювати на державній службі. В Україні теж є схожа установа – Інститут національної пам’яті. Там в основному досліджують причини Голодомору 1932–1933 років, вивчають форми репресій при тоталітарному режимі. Принаймні з цією метою інституція створювалася! Тепер – цікавіше: з приходом до влади Януковича очолює інститут член комуністичної партії ще з 1969 року (!) Валерій Солдатенко.

Тож про який об’єктивний погляд на майбутнє можна казати у країні, де комуніст формує нашу історичну памʼять, жителі столиці дружно оплакують Леніна, а містечковий прокурор бачить у перевернутому портреті загрозу нацбезпеці. Лишається тільки сподіватися, що все це – уже майже не про нас, це ті краплини, яких іще так багато треба із себе вичавити, але процес пішов… Можливо, скоро це стосуватиметься місця, де вшанують окремою вулицею, площею чи навіть пам’ятником наш «Беркут», візьмуть портрет свого президента в руки (правильно), підуть до врятованого меморіалу Дзержинському та будуть тужливо голосити в наш бік класичне: «Ми братні народи!»

До речі, відповідати на цей плач Ярославни вже не обов’язково. Як і всілякі «вулиці імені Беркуту» це марення з часом розвіється саме по собі. Струс мозку, що б там не говорили лікарі, – це не назавжди.