Загадковий «хтось»: чому владі вигідно бити журналістів

Один прецедент – це випадковість. Два схожих прецеденти – збіг випадковостей. Але три – вже закономірність… Останнім часом в Україні склалася прикра тенденція: кожні 20 днів бити журналістів. Що це означає?

У позаминулому та минулому десятиліттях українських «акул пера і мікрофона» відстрілювали, підрізали чи «обробляли» бейсбольними битами. Комусь навіть голову відтяли, інший помер від загадкового інфаркту, щойно повернувшись із санаторію… Зате у ХХІ столітті журналістів не вбивають, а лише б’ють, причому якось надто акуратно. Проаналізуємо три випадки нападів на українських мас-медійників, що мали місце останнім часом. Кожен з них сам по собі не надто цікавий, але зведені докупи вони задають певну тенденцію.

 

18 травня, Київ

Під час «антифашистського» мітингу білоцерківський спортсмен Вадим Тітушко з колегами напали на журналістку «5 каналу» Ольгу Сніцарчук. Перепало «на горіхи» й фотокореспондентові Владу Соделю, який намагався врятувати жертву, – але якби останній не кинувся у штовханину, його б навряд чи зачепили. Попри співчуття до постраждалих, особисто мені важко кваліфікувати цей прецедент як перешкоджання професійній діяльності: на відміну від колег з «5 каналу», які професійно працювали на тому ж мітингу, Ольгу Сніцарчук не супроводжував оператор із телекамерою, зйомку вона вела на мобільний телефон, а про свою причетність до «5 каналу» заявила відчайдушним вереском, уже лежачи на землі всередині «купи малої».

Мій висновок: прикре випадкове непорозуміння! Журналістка була присутня на «антифашистському» мітингу як приватна особа, але в певний момент спрацював внутрішній потяг зробити «сенсаційний репортаж», що і змусило постраждалу кинутися у вир подій.

 

8 чеврня, Київ (через 21 день після першого прецеденту)

Група невідомих напала на Георгія Ермана – виконавчого секретаря Київської міської організації Незалежної медіа-профспілки (яка активно вимагала покарати винних у побитті Ольги Сніцарчук). Біля станції метро «Дарниця» п’ятеро молодиків (частина – у масках) примушували журналіста вигукувати на відеокамеру націоналістичні гасла та погрожували розправою через його статті на сайті LB.ua, образливі для націоналістів. Коли Ерман відмовився робити це, йому в обличчя жбурнули яйцем.

Мій висновок: можлива провокація! Звісно, своєю громадянською позицією жертва справді могла розлютити націоналістів, і неврівноважені особи з-поміж «свідомих» дійсно могли здійснити напад… До того ж промовиста деталь: з 2004 року відомо, що «куряче яйце – зброя справжнього українця».

Але все це аж надто схоже на втілення у життя київських «жахалок» межі 1980–1990-х років: мовляв, містом вештаються зграї несамовитих «бандерівців», які вимагають від російськомовних громадян перекласти українською слова «забор» чи «пуговица», у разі відмови б’ють жахливо…

Перепрошую, настільки точна реалізація сценаріїв 20-річної давнини навряд чи є випадковою. Тим паче, що прецедент чомусь лишився не розслідуваним. Навіть невідомо, чи подав Георгій Ерман заяву до міліції.

 

26 червня, Львів (через 18 днів після другого прецеденту)

Троє осіб напали на знімальну групу «Савік Шустер Студії», яка проводила зйомку відеосюжету на площі Ринок для чергової соціальної програми (як жінка намагається зібрати кошти на лікування дитини). Нападники намагалися пошкодити відеокамеру, відібрали пред’явлене журналісткою посвідчення. Їх дуже оперативно затримали, Галицький райвідділ міліції Львова відкрив провадження за ст. 171-1 ККУ (навмисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів), розпочато слідчі дії.

Мій висновок: відверта провокація! Причому саме з боку журналістів. Бо якщо перехожі явно не бажають потрапити в сюжет, дати коментар чи інтерв’ю – нема чого до них чіплятися. У такій ситуації журналісти «Савік Шустер Студії» мали не розвивати скандал, а навпаки зупинити роботу та дозволити незадоволеним людям переконатися, що епізод із ними вилучено.

 

Класичне запитання: кому це вигідно?

Прецедент № 1 однозначно випадковий, тож явного «вигодоотримувача» тут немає. Хоча отримати вигоду намагалася як опозиція (влаштувавши гучний скандал), так і влада (перекладаючи відповідальність на опозицію).

Прецедент № 2 вигідніший владі, бо напевно заточений проти націоналістичного крила опозиції. Оскільки ж можна запідозрити, що влада є «вигодоотримувачем», годі й дивуватися, що розслідування як слід не проводиться.

Прецедент № 3 уже явно б’є по опозиції (напад на журналістів програми, у якій симпатія віддається чинній владі, причому відбувся він у Львові – в оплоті «бандерівців»).

На мою думку, у низці прецедентів із побиттям журналістів поступово вимальовується тенденція: українські «фашисти» душать свободу слова, а отже, заважають нашій країні рухатися в Європу! Це дискредитує опозицію та працює на інтереси влади. І не забуваймо, що все почалося з «антифашистського» мітингу 18 травня… Тодішній «подарунок долі» (ненавмисний напад на журналістку) хтось підхопив і творчо розвинув у необхідному напрямі.

 

Чому це вигідно саме владі?

Справді, давайте розберемося, чому влада зацікавлена, щоб хтось результативно гальмував наше просування в обійми цивілізованого світу.

Попри проголошений Віктором Януковичем курс України на євроінтеграцію, стає дедалі зрозумілішим, що підписати Угоду про асоціацію з ЄС та Угоду про ЗВТ восени 2013 року не вдасться: надто вже великий список вимог висуває до нас євроспільнота і надто мало часу лишається для його реалізації. Що чекає на нас у разі провалу євроінтеграції, зрозуміло: дрейф у бік Митного союзу та ЄврАзЕС, втрата газової «труби» та поступове перетворення на Київську губернію. Але, оскільки навіть при поганій грі необхідно дотримуватися правил пристойності, найкращим виходом видається пошук своєрідних «відмазок»: мовляв, ми ой як хотіли інтегруватися в Європу – але наших зусиль не оцінили…

А ще краще подібні «відмазки» не шукати, а активно створювати! Бо як сказано в одному з детективів Г. К. Честертона, розумна людина ховає один опалий лист у купі листя. Звідси й наростаюча (від випадкового прецеденту 18 травня до спровокованого самими постраждалими нападу в оплоті «бандерівців») тенденція на побиття журналістів. І влада тут показово ні при чому: вона навпаки підкреслено за свободу слова! Тоді як б’ють журналістів опозиційні «українські фашисти»…

Тепер доречно згадати веселий випадок, що стався 24 червня на засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС у Люксембурзі. На підставі того, що присутні українські журналісти поставили Миколі Азарову деякі «незручні» запитання, шановний прем’єр-міністр намагався щиро переконати європейських колег на чолі зі Штефаном Фюле, що в Україні існує свобода слова! На що єврокомісар резонно заперечив: свобода слова – це трохи більше, ніж можливість задати запитання.

А ще раніше той-таки прем’єр-міністр приголомшив німецьке видання «Die Zeit» сенсаційною заявою про те, що напередодні ЄВРО-2012 в Україні прокладено кращі, ніж у Німеччині, дороги, побудовано залізничні вокзали, модернізовано аеропорти. Тому, мовляв, нема чого «ліпити ярлики» на Україну… Зрозуміло, німецькі журналісти зреагували миттєво й адекватно: посилаючись на коментарі експертів і статистику, згадали незлим тихим словом і ув’язнення Юлії Тимошенко, і численні випадки корупції у зв’язку зі спорудженням інфраструктурних об’єктів торішнього єврочемпіонату.

Не враховуючи того, що 11 червня на засіданні Комітету з економічних реформ Президент Віктор Янукович назвав проблемою № 1 в Україні саме ремонт доріг! Нібито «кращих» за німецькі…

Якщо подумати, то це і є тактика створення «відмазок»: влада (в особі прем’єр-міністра) щосили намагається довести європейцям, що дороги в нас найкращі, що в Україні є свобода слова, – а невдячні європейці або дратуються, або відверто сміються. А тут ще й прикрі прецеденти з побиттям журналістів «фашистами». Цивілізований світ це також непокоїть. Будьте певні, побиття Ольги Сніцарчук «Репортери без кордонів» взяли на олівець і просто так не скинуть із рахунків. Якщо ж нас не захочуть бачити у Європі (а при таких розкладах годі й сумніватися, що не захочуть!), лишиться дрейфувати у бік Росії.

А тепер доречно поставити останнє запитання:

 

Кому саме у владі це вигідно?

Адже «влада» – поняття надто абстрактне. І з усього сказаного можна бачити, що Віктору Януковичу це аж ніяк не вигідно! Справді, пляму за зрив підписання Угоди про асоціацію з ЄС та Угоди про ЗВТ йому не вдасться відмити ніколи й нізащо. Та й перетворення Президента України на Київського губернатора – перспектива не те що безрадісна, а просто нереальна: кремлівські лідери, найімовірніше, віддадуть цю гіпотетичну посаду «своїй» перевіреній людині. Отже, Віктора Януковича з кола «вигодонабувачів» потрібно виключити.

Навряд чи це покращує авторитет і Миколи Азарова: над ним уже відверто сміються не тільки українці, але і європейці! А кому хочеться мати справи з державним діячем, який «втратив обличчя»?.. Інша річ, що хтось готує прем’єр-міністрові різноманітні довідки та статистичні дані, якими той оперує. Отже, «хтось» у владі підставляє і президента, і прем’єр-міністра! Очевидно, цей «хтось» має такий потужний вплив, що без його згоди Віктор Янукович, відомий рішучим характером, не наважується обсмикнути Миколу Азарова, який виставляє себе (главу виконавчої влади!) на посміховисько.

Ось цей загадковий могутній «хтось» насправді й хоче інтегруватися в МС та ЄврАзЕС замість ЄС. Саме він і відповідає за несподіване зростання в Україні «ненависті» до журналістів та відповідну обробку даних, що лягають на робочі столи перших осіб нашої держави.

Останнім же варто замислитися над своїм політичним майбутнім. Чи їм вже раптом воно байдуже?..