За кого нас мають, або як подолати комплекси влади
Скидається на те, що українців мають за наївних, короткозорих, позбавлених пам’яті недоумків…
Мені здається, починаю розуміти – звідки в нас, старших людей, яких львів’яни називають людьми поважного віку, оте буркотіння, невдоволення, критиканство…
Те, що влада називає мало не пособництвом Кремлю…
Починаю, бо згадалися мені слова Євгена Сверстюка, який був моральним символом моєї країни, про його товаришів-соратників у визвольних змаганнях. Він назвав їх людьми великого гарту…
Чверть століття тому мені випала велика честь познайомитися з братами Горинями, з Іриною Калинець… З Юрієм Щербаком, Іваном Зайцем… Та ще багато, багато з ким.
Декого з людей, яких мав честь і щастя знати, вже немає серед нас. Дехто, думаю, не має достатньо сил для активної участі у тому, що ми називаємо зараз політичною діяльністю. А дехто, виглядає так, не може уявити себе в одному процесі з тими, хто нині вважає себе політиками (самоназва-«еліта»).
Відтак, маємо те, що маємо. Хоча, точніше, це вони нас мають.
Мають за наївних, заспокоюючи текстами: жоден квадратний метр української території не був захоплений терористами, не перейшов до їх рук. Наче не сотні квадратних кілометрів з багатотисячним населенням потерпають під російською терористичною окупацією, ми не по нашій землі проводимо лінії чи то окупації, чи замороження конфлікту…
Мають за короткозорих, маніпулюючи картами з сумновідомою «лінією розмежування»… І, прикриваючи свою неспроможність проводити активну зовнішню політику, своє слідування у кільватері баронес, штанимаєрів (дякувати долі, не йоббіків чи земанів…) «моїм мирним планом»…
Мають за позбавлених пам’яті, утворюючи квазіпартії (байдуже, називаються вони БПП чи ОБ), покликані, за великим рахунком, обстоювати бізнес-інтереси «еліти»… І благородними обличчями колишньої ПР агітуючи згуртовуватися в ім’я миру… Чи вустами нових партійців – про особливий економічний статус Донбасу…
Мають за абсолютних недоумків, розповідаючи з екранів власних телеканалів про чергову «гуманітарну допомогу» фонду «всеперемагаючого гудка»… І про неможливість встановити катів Майдану… І про знищення корупції у Міноборони, особливо у сфері забезпечення війська…
Зрештою, як співалося «в любимой песне Владимира Ильича – Мы сами, родимый…»
Самі від людей великого гарту прийшли до людей з дрібними інтересами. Самі обирали, скажімо, ту ж Верховну Раду…
Які ж можливі дії?
Категорично не сприймаю істеричні крики про третій Майдан, образливі прізвиська, панічні «нас злили», як і суперпатріотичні. Особливо – тих суперпатріотів, які здатні кликати до бою, у той бій не ідучи…
Як громадянин і як виборець, сприймаю один шлях: ми маємо відповідально підказувати владі, відповідально критикувати її.
І вимагати від влади діалогу з суспільством. Не квазідіалогу – у вигляді звернень. Справжнього – з людьми і серед людей. З фахівцями. З волонтерами. З героями війни. І ще багато-багато з ким.
Це, на мій хлопський розум, дозволить нинішнім очільникам позбутися провінціалізму та комплексу зверхності стосовно нас і комплексу українського провінціалізму та вторинності у широкому світі, особливо – у стосунках з Росією.
Дозволить, нарешті, визнати, що наш курс – євроатлантична інтеграція. Наша вимога – суд над визнаними насамперед нами, а за нами – світом т.зв. ДНР та ЛНР – терористичними організаціями, та путінським режимом у Гаазі.
Дозволить реалізувати нашу мрію, висловлену ще неодноразово цитованим мною Ю.Шевельовим – Україна визначатиме «дорожню мапу» сучасного світу.
І кожен такий крок, без жодних сумнівів, будемо підтримувати. Не тому, що перелякаємося ярлика «агента Кремля», а тому, що щиро бажатимемо нашим обранцям стати людьми великого гарту. Історія дає їм такий тяжкий шанс.
