Янукович вдячний Яценюку та Луценку за талановито «похований» Євромайдан

У неділю Україна мала принаймні два великих здивування. Перше полягало у тому, що, попри кількарічні твердження скептиків про антиреволюційне щеплення, зроблене українцям Майданом-2004, попри зневіру та розчарування, люди таки знову вийшли на вулиці, причому в небаченій кількості

І з небаченою рішучістю. Але тут настає друге здивування – чому все це перетворилося на чергову «мильну бульбашку»? Останнє твердження – це картинка понеділка: від сотні тисяч готових на все людей Євромайдан скотився до кількох сотень партійних активістів, які обсіли палатки народних депутатів, слухають пісні з облаштованої сцени та час від часу розмахують партійними прапорами перед об’єктивами телекамер.

Маври зробили свою справу

«Що то було?» – запитують себе та один одного ті, хто вчора рвався трощити споруди Кабміну й Адміністрації Президента. Хто завадив реалізувати мантру Яценюка і Луценка «Банду геть»? І, прозріваючи, розуміють, що за якісь кілька хвилин від останнього кроку, за яким настає те, що справді можна вважати Революцією, їх, як кероване стадо, заспокоїли і відвели. Їх не прогнав «Беркут», їх не пакували у «воронки», їх просто повернули в інший бік.

Хто? Цинізм ситуації полягає в тому, що саме Арсеній Яценюк і Юрій Луценко зробили те, за що їх тепер до свого скону буде віддячувати правляча верхівка – користуючись лексиконом «кролика» і «термінатора» – та сама «банда». Пошук логіки їхнього вчинку (повернення натовпу від Кабміну на Європейську площу та недопущення мітингувальників на Банкову) призводить до надто неприємних висновків. Здавалося б: ось-ось реалізується їхня велика опозиційна мрія, станеться те, про що вони так довго попереджали «злочинну владу», – некерований натовп у єдиному пориві зімне «Беркут», якому нема де розвернутися і важко працювати у тісних дворах, та й візьме штурмом «пошту, вокзал, телеграф»… Ні! Замість того, щоб насолоджуватися своєю перемогою, вони роблять усе, аби відвести натовп на площу, де і «Беркуту» зручніше, і для влади безпечніше. Роблять, знаючи особливість керування натовпом: будь-хто впевнено вказує напрямок, і як тільки за ним іде пара-трійка десятків людей – решта крокує за ними.

А потім усе стає зовсім сумно. Розчарований народ розходиться, мотаючи головами від нав’язливого дежавю: пропозиція розмахувати запальничками та ліхтариками під пісні Чубая або Руслани вже нікого не влаштовує. Дивитися повними надії очима на сцену, де стирчать сповнені стриманим героїзмом обличчя Турчинова–Яценюка–Луценка? Це ми вже проходили, красно дякуємо…

Стараннями опозиційних ватажків Євромайдан перетворився на кілька партійних пікетів. Вірогідно, так і повинно було статися за тим сценарієм, який Банкова почала розігрувати у момент, коли Кабмін прийняв своє дивне (бо вбивче для Януковича) рішення згорнути підготовку до євроінтеграції. Євромайдан був потрібен. Керований і безпечний. Балансуючий на межі між спектаклем і реальним життям. Справжній для телебачення, але безпечний, іграшковий для влади. Навіщо?

Дуже правильні інстинкти Януковича

Така дещо збочена логіка розвитку подій наштовхує на думку, яку на самому початку подій уже висловлював «ПіК», – показове відторгнення євроінтеграції з боку азаровського Кабміну є частиною психологічної гри, фіналом якої стане тріумфальне підписання Януковичем Угоди про асоціацію України з ЄС.

Щирість цього рішення з самого початку викликала недовіру. Янукович і його вірні васали унікальні своїми надрозвинутими інстинктами самозбереження, примноження статків, недоторканності свого нинішнього статусу. Ці інстинкти ніколи та ні за яких обставин не дозволять їм зробити щось, що несе в собі навіть натяк на можливу небезпеку власній безпеці, бізнесу, не кажучи вже про життя. Але рішення оголосити про кінець євроінтеграції – саме за таких, небезпечних і ризикованих. Зрозуміло, що така зрада сподівань мільйонів людей – це помноження на нуль перспектив другого президентства (що дорівнює загрозі бізнесу, життю, безпеці). Може Віктор Федорович дозволити собі таке? Ні. А можна припустити варіант, коли Азаров грає самостійно у ТАКУ гру? Ні в якому разі. Тим більше, у момент, коли ЄС почав схилятися до думки, що треба підписувати асоціацію навіть при завислому питанні Тимошенко. Вони що – самовбивці? Чи хтось думає, що ВФЯ дурний і не розуміє, що, давши Путіну вкусити палець, через нетривалий час може залишитися без руки?

Залишитися повинен тільки один

А вони просто дуже розумні та прагматичні у реалізації своїх основних інстинктів. І вигода Януковича у всій цій спровокованій катавасії лежить просто на поверхні.

Перше. Він отримав психологічну перевагу перед Вільнюсом. Тепер, якщо Віктор Федорович явиться туди, дістане свій «Паркер» і наївно запитає, де той папірець, який він має підписати, Європа ляже від щастя. І навіть ті, хто вагався через Юлю та інші українські трабли, чи допускати Україну у свою компанію, радо підпишуть угоду. Бо Віктор Федорович знаходиться у позиції правильної кобіти, яка каже «ні», а поглядом зваблює та манить…

Друге. Янукович отримав привід зробити ротацію Кабміну, усунувши Азарова (хай у партію бавиться) і призначивши когось із «сімейних» модернізувати економіку. Таким чином уся потворність «покращення» піде з Азаровим на заслужений відпочинок і весь негатив цього періоду буття Микола Янович забере з собою.

Третє. Президент відкараскається і від партії, яка своєю дрімучістю, проросійською агентурою, схильністю своїх членів до клептоманії тільки шкодить рейтингу. Нині партія – це Азаров. Янукович – вище партійних розбродів, нехай самі розбираються з опортуністами, для яких холодильники важливіші за геополітичні інтереси України.

Четверте. Янукович отримує логіку для можливого розгону Верховної Ради – адже вона фактично саморозпустилась у важкий передреволюційний момент. У рідній фракції надто багато старих пердунів, які нічого не бачать далі власного свічного заводика. У той же час перед стінами парламенту вже вишукувалася черга із молодих підставних курченків: братів, друзів, сватів, кумів і племінників тих, хто входить до «сімейного» кола. З цією компанією «робити вибори» спокійніше та зручніше.

П’яте. Технологічне остаточне знищення авторитету опозиції. Бездарно профуканий Євромайдан може стати остаточним вироком для Яценюка, який перетворив народний протест у дрібну партійну акцію, Кличка, який традиційно запізнився, і Тягнибока, який так і не влаштував бійки (тобто не виконав своєї природної функції). Нерішучість і схильність до самопіарних шоу – остаточний прояв політичної імпотенції: на цьому фоні Янукович із євроінтеграційним «Паркером» буде виглядати, як іспанський конкістадор серед аборигенів зі скляними бусами.

Шосте. Індульгенція на подальший дерибан країни. Після асоціації, істотно, економічні негаразди посиляться. Процес цілком очікуваний. А в мутній воді євроінвестицій (які будуть, куди ж без них) сімейні младоолігархи почнуть резвитися «нє па дєцкі». Але от вам залізний аргумент: казали ж, що буде нелегко, дідусь Азаров он навіть як болісно реагував, але ж ви хотіли, на Майдан виходили… Ми тут економіку перебудовуємо під євростандарти, так що не скигліть!

Сьоме і головне. Є такий афоризм: «Після перемоги із окопів починають вилазити герої». В нашому випадку – конкуренти Віктора Федоровича у лідерстві в історичній місії введення України у сонм Європейської цивілізації. Вони йому не потрібні. Натомість є бажання отримати лаври єдиного та неповторного євроінтегратора. Саме зараз таке цілком вірогідно. Чудова картина «Через терни – до зірок!»: «почувши кожного», попри спротив власного оточення, не дивлячись на шалений тиск Росії…

Вихід «батька нації»

…Чи не заради реалізації такого сценарію влада так лагідно сприйняла Євромайдан? Навіть спровокувала його? Ну погралися трохи: альтернативний мітинг провели, геїв-лесбіянок до опозиційного дійства приклепали, «космонавтів» нагнали, «тітушок» привезли. Влаштували кілька недолугих спроб когось розігнати, пирскаючи газом задля натуральності процесу. І все? Щось підказує, що інсценування громадянського спротиву «азаровському демаршу» відбулося на високому організаційному рівні. Саме час виходити на сцену «батькові нації». Проявити політичну волю та глибоку демократичність.

У щирість «батька» повірять не всі. Але змовчать, бо що казати? Цікаво, яку пісню заспівають Сєня та Юра, які так філігранно підіграли «банді»? Хоча… Свою роль у справі підписання угоди вони таки зіграли.

Єгор Сонін