Як пов’язані Україна, Ходорковський і великодушність Путіна?

«Якби під впливом європейських стандартів Україні вдалося здійснити модернізацію, то неминуче з’явилося б запитання всередині Росії: «А чому це неможливо у нас?» І власне через це Росія не бажає зближення України з Євросоюзом», – вважає Адам Ротфельд, колишній міністр закордонних справ Польщі

– Президент Володимир Путін помилував Ходорковського. Каже, що не розміщував ракет у Калінінграді, хоча Росія донедавна лякала ними Захід. Щось змінюється чи це лише іміджева «відлига» напередодні Олімпіади в Сочі?

– По-перше, Ходорковський взагалі не мав сидіти. По-друге, перебування у в’язниці створювало його авторитет. Президент Путін передбачив, що вплив Ходорковського на росіян буде меншим на волі, ніж за ґратами. Ходорковський у в’язниці та покарання Pussy Riot свідчили про авторитарний курс. Тепер влада хоче змінити сприйняття Росії – прагне продемонструвати новий імідж у світі та перед своїми громадянами, хоче довести, що під керівництвом Путіна держава стабілізувалась, а сильний лідер стабільної держави може проявити великодушність.

– Ходорковський був особистим ворогом Путіна. Журналісти на прес-конференціях навіть не запитували про можливість його звільнення.

– Цим, власне, й зумовлений такий жест влади. Якби Путін і його оточення захотіли, аби журналісти запитали про звільнення, то я вас запевняю, таке запитання почулося б у залі. Тут не було імпровізації. Лідер потужністю свого рішення хотів сам сповістити місту і світові (urbi et orbi), що ухвалив це.

– Відчуває себе сильним? Останнім часом Путін став переможцем у кількох глобальних суперечках: Іран, Сирія, Вірменія, Україна.

– Це правда – в Росії досі домінує досить анахронічне мислення в категоріях геостратегії. Однак у питанні України вплинув інший чинник. Якби – під впливом європейських стандартів і досвіду Заходу – Україні вдалося здійснити модернізацію, то неминуче виникло б запитання всередині Росії: «А чому це неможливо у нас»? І власне через це Росія не бажає зближення України з Євросоюзом.

Російська авторитарна модель – обіперта на військову потужність, дисципліну і порядок – абсолютна протилежна ліберальній демократії. Росія хоче її зберегти. Там, а також, наприклад, у Білорусі, зазвичай визнається традиційний образ влади. «Государь» – це поєднання господаря та керівника.

А от ліберальна європейська модель свідчить, що можна урядувати інакше, – патерналізм не обов’язково відповідає очікуванням і намірам нової генерації другого десятиліття ХХІ століття.

– Єжи Ґедройць бачив у розмежуванні України та Росії умову модернізації обох країн. Але знову все звелося до грошей і політичної вартості кредиту. Лише Росія дала гроші та гарантії утримання влади.

– «Мислити як Ґедройць» – це не ідеалізм. Це реалізм. Ви трактуєте те, що відбувається в трикутнику Україна–ЄС–Росія у категоріях матчу – 0:1: Янукович ошукав Євросоюз, а Росія виграла. Це не так.

Президент Янукович не здійснював переговорів із ЄС на сумлінних засадах – bona fides. Реалізовував політику так званої багатовекторності, яку започаткували його попередники: Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко. Лідери України вважали, що лише так можуть вигравати, якщо будуть балансувати між Росією та Заходом.

– Янукович може вважати, що також ошукав і Путіна, бо налякав його поворотом до Євросоюзу.

– Наївність і слабість такої концепції, особливо тепер, полягає на помилковій оцінці власного становища. У Києві щиро вірять у те, що Україна є гарною та заможною панною на виданні; адже свого часу була найбагатшою республікою СРСР. Проте нині Україна – це бідна країна з нікудишнім урядом, це «хвора людина Європи». Її балансування та рівна дистанція стосовно Росії та ЄС оманливі та щоразу неефективніші.

Розрахунки прем’єра Азарова, що одна сторона нам дасть стільки, а інша – більше, приречують Україну на підпорядкування. Це згода на те, що стає не об’єктом, а суб’єктом гри. Відомі домовленості між Януковичем і Путіним – лише верхівка айсберга. Не знаємо, які зобов’язання взяв на себе Президент України.

Із такої точки зору помітно, яке колосальне значення мали для Польщі зміни на початку 90-х років минулого століття. Здійснила їх група політиків на кшталт Тадеуша Мазовецького, Лєшека Бальцеровича, Яцека Куроня, Броніслава Геремека, які думали тоді не про те, як виграти наступні вибори, а про те, що служитиме розвитку Польщі. Заплатили найвищу ціну, але нині ми стали країною успіху – прикладом не лише для України, але також для інших держав, зокрема і членів ЄС.

– Чи зможе Росія втримати Україну? Інвестувала в затратні Олімпійські змагання в Сочі мільярди, а тепер ще й на 15 мільярдів має придбати українських урядових облігацій.

– У довгостроковій перспективі утримання держави такої величини, як Україна, – нереальне. Дотування та підтримка Білорусі викликають у Росії критику і спротив. Свого часу Президент Путін образно звернув – якщо не сказати образливо – увагу на те, що не дозволить, аби надокучлива білоруська муха існувала за російський рахунок. Україна набагато більша за Білорусь – це одна третина нинішнього населення Росії! Отримані нині кредити латають лише бюджетні дірки, але їх також потрібно буде повертати.

– Під час візиту до Польщі Сергій Лавров заявив, що допомога Київу – це вираження християнської любові до ближнього.

– Християнство стає важливим елементом російської духовності. Однак у цьому випадку дозволю собі стверджувати, що християнські вартості тут не мали жодного значення. Ціна питання – величезний, але застарілий і не використовуваний український військово-промисловий комплекс, який колись становив основу військової потуги СРСР. Коли читав спогади президента Леоніда Кучми «Україна – не Росія», мав враження, що час, коли він був генеральним директором концерну «Підвенмаш», став для нього найважливішим періодом життя. Росія хоче відновити цей комплекс для будівництва літаків і ракет.

– Чи Митний союз, форсований Росією, стане реальним вибором для України?

– Якщо Митний союз відбудеться не в статусі доброї волі держав-учасниць, а як результат примусу та політичного шантажу – то не бачу його успішного майбутнього. Стане однією з фасадних організацій. Скажімо, як нині формально існуюча Співдружність Незалежних Держав. Усе це віртуальні об’єкти, незважаючи на те, що в рамках цієї інституції підписано кілька сотень (!) різноманітних угод.

Намальовані дерева на театральних декораціях не плодоносять.

– Що ж у такому разі очікує Україну?

– Президент Янукович після отримання гарантій, що йому вдасться уникнути фінансової кризи, після бюджетних виплат повернеться до давньої гри. Буде й надалі лавірувати між Росією та Євросоюзом і запевняти, що хоче підписати Угоду про асоціацію з ЄС.

– Чи  можемо сподіватися на чергові зміни в Україні, якщо знову забракне грошей? А може, Янукович візьметься за реальні реформи?

– Новим елементом будуть вибори нового президента і виборча кампанія 2015 року. Метою Януковича є збереження влади. А це не пророкує якоїсь модернізації.

З іншого боку, варто пам’ятати, що державний капіталізм завжди розвиває авторитарні держави. Так було в Південній Кореї та на Тайвані. Умовою модернізації є підвалини правової держави, в якій обов’язкові чіткі, читабельні правила гри. Україна під керівництвом Януковича ухвалила певні рішення, запропоновані Євросоюзом, які, щоправда, ще не задіяні на практиці.

Проблемою України є відсутність політичних еліт. Це стосується не лише уряду, але й водночас опозиції. Маю на увазі такі еліти, які  були б здатні на рішення і жертви, на кшталт тих, які здійснювалися в Польщі у 1989 році. Не виключаю, що представники цих нових еліт уже присутні на Євромайдані в Києві.

Саме тут народжується нова Україна.

Переклад з Wyborcza.pl