Як козаки мир воювали, або 5 кращих книжок березня

У книжках цього огляду нам не лише розповідають історії зокрема про історію, але й інтерпретують та роз’яснюють, допомагаючи зрозуміти контекст того чи іншого явища. Виявляється, що іноді самий лише набір невідомих фактів більш вражає, ніж історичний бойовик чи політичний трилер.

Володимир Потульницький.

Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX–XVIII ст. – Л.: Наутілус, 2018

Отже, маємо, нарешті, чергову перлину відомого концептуального видавництва, що славиться знаковими книжками, роблячи лише непроминальні та вартістні речі – чи то був переклад «Scientific American», чи фахові видання або подарункові скарби на максимумі поліграфічних можливостей. Це дослідження з нашої історії вільно буде порівняти з культовою книжкою «Європа. Історія» Нормана Дейвіса – настільки вона здатна здійснити світоглядний переворот в умах традиційно налаштованої публіки. Справді, перед нами праця науковця, виступам якого аплодували навіть педантичні та прискіпливі англійські історики, коли він в складі державної делегації відвідував ті краї, аби доповісти, як свого часу козаки британську корону рятували. Цього разу нам так само пропонують рефлексії на маловідомі, невивчені та замовчувані теми династичної історії України, в яких мова не про чергову «народно-визвольну боротьбу» за рідну державу, а юридично виправдані державницькі кроки справжніх володарів цих земель. Тож саме з позиції відкривання «білих плям» історії та нищення штампів і стереотипів, ми дізнаємося зокрема про те, як саме в контексті лицарської культури Середньовіччя постала Запорозька Січ, заснована нащадком Рюрика Дмитром Вишневецьким (Байдою), будучи однією з форм існування української державності. Також – про імперію Габсбургів на політичній авансцені Європи та історію Великого князівства Московського, Андрія Боголюбського та Всеволода Велике Гніздо, роль здобичників-варягів в утворенні давньоукраїнської княжої держави та про дві групи еліт за часу козаків та шляхти і можливість Третього Гетьманату. Таким чином, перед нами масштабне дослідження шляхів інтеграції української династичної історії у світову, а також династичні історії домінуючих націй (нормани, литовці, поляки, росіяни, австрійці) в середньовічну та ранньонову епоху.

Олександр Денисенко.

Тарас. Повернення. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018

..В одному зі своїх виступів директор Музею Шевченка зауважував, що велося засланому на Арал поету зовсім не так, як нинішнім воякам в АТО. З одного боку, знущання начальства та важкі умови заслання Тараса Шевченка в каспійському степу у жодне порівняння з сьогоднішньою службою не йдуть, але, з другого боку, «живе» життя, яке провадив поет на чужині, щокроку згадуючи рідну Україну та відверто глузуючи з катів, можна назвати рятівною панацеєю на пекло царської муштри. Принаймні у цьому романі саме так описана служба Шевченка – наче у революційному прориві образу поета до джерел, тобто без зайвих прикрас, але й не без правди життя, в якому траплялися різні ситуації, випадки та історії. Поет постає перед нами не патріотичною «іконою в засоплених рушниках», як писали футуристи з 1920-х років, а «живою» людиною, яка ставила водевілі в казармі, не корилася начальству, напинаючи на себе рятівну машкару дурнуватого вояка на зразок Швейка. «Першим, кого він побачив, був припнутий до стовпа колодник, який чи то ридав, чи сміявся від гуготу солдатів і танцювального шалу, – описує побачене прибулий з Петербурга чиновник Третього відділення. – По губах його текла кров, а очі насилу скошувалися на середину казарми, щоб роздивитися, як солдатня витинала гопки. Серед усіх найбільше вирізнявся Шевченко. Ще молоде обличчя контрастувало з посивілими вусами і голомозиною на півголови, а в непідробній пристрасті зачаїлася насмішка. – Этот Шевченка? – Ферт спитав Пєтрова, не обертаючись.- Этот, – відповів писар».

Сара Стрідсберґ.

Бекомберґа. Ода моїй сім’ї. – Л.: Кальварія, 2018

Спершу героєві, що перебуває у старій психіатричній лікарні «дозволили гуляти самому, але він ніколи цим не користався, лише цілими днями сидів біля вікна і дивився на дерева, жодного разу не вийшовши на подвір’я на прогулянку разом з іншими», потім все потроху змінилося. Його відвідує дочка, яка протягом оповіді згадує історію своєї родини, особливо часи, коли в батька «всюди були подружки і тимчасові коханки, їхні імена звучали, як назви пунктів подорожі або наркотиків – Нанна, Джо, Катт, Оліне», а сам він «перебував у магічній зоні, придатній для життя, яку сформували любов і алкоголь». Але згодом лікарня для самої дівчини набуває містичного виміру, перетворюючись на місце, де можна сховатися від усього світу. Будучи, нарешті, разом із батьком, спогадами про мати та світ дитинства. І в цьому «революційність» думки не згірш психоаналізу Фрейда – про те, що психлікарня не завжди може бути тюрмою, якщо вона, звісно, не в системі каральної медицини, як за радянських часів. «- Про що ти думаєш, Єккі? – питає батько дівчину. – Про те, що я завжди боялася захворіти. – Тобто – захворіти? — Збожеволіти. – Але ж цього не сталося. – Іноді мені хочеться, щоб це сталося і щоб я вже не мусила боятися».

Домінік Фортьє.

Книжкова обитель. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2018

…Це легендарне місто книжок – неприступну фортецю посеред моря Монт-Сент-Мішель XV століття – авторка роману побачила ще підлітком, і вже у зрілому віці створила про нього справжню епопею. За структурою це роман у романі, оскільки одну історію розповідає переписувач книжок, колишній художник, що втратив кохану жінку, а друга частина – це оповідь авторки про власне життя і творчість, своєрідний щоденник письменниці. Разом все вкладається у жанр «психологічного реалізму». Утім, події, що стануться з героєм, схожі на справжню революцію свідомості, яким у житті авторки відповідає хіба що материнство. Адже диво може статися серед рутинної роботи в монастирській бібліотеці. Святе письмо і підручники з алгебри, «Пісня про Роланда» і книжка про те, як капелюх з риби робить людину невидимою. І все це підлягає якнайсуворішої цензури з боку церковного начальства, бо існують, виявляється, книжки з магічною силою уяви, що розкрилює волю і відчуття свободи. «— Деякі речі зроблено, щоб показувати їх, ділитися ними якнайширше. Є книжки, як лампи чи маяки, і їхнє світло дає змогу вести людей у темряві цього світу, – кажуть героєві роману. — А ця? — А ця — не лампа, а пожежа, яка загрожує охопити усі королівства». Роман, майстерно перекладений Ростиславом Нємцовим, відзначений Премією генерал-губернатора Канади з літератури, а також отримав Першу премію книготорговців Квебеку.

Євген Лакінський.

Мій Квебек. – К.: Нора-Друк, 2018

Відразу після закінчення інституту 22-річний автор-герой цієї захопливої книги вирішує емігрувати з рідної Одеси в Канаду і виявляється зовсім в іншому світі – відношення до життя, людей, своїх мрій і планів. Квебек, описаний ним – це цілий всесвіт нових смислів і бажань, які вдалося втілити в реальність лише дізнавшись (і описавши), як усе це працює. «Край з унікальною культурою і менталітетом. Край із власною історією і фольклором. І, звісно ж, із власною ідентичністю, – зауважує автор. – Він відрізняється як від Франції, так і від решти Канади». Нас чекає не туристичні пригоди, а чесна, з одеським гумором, розповідь про історію краю, культурні традиції, кухню і музику, кіно і звички, а також труднощі, проблеми і, звичайно ж, радощі нового життя. Виявилося, що головне – не забувати про мету, поставлену перед собою, і те, хто ти насправді. «Може тому, що я приїхав сам-один, без сім’ї, і не дуже любив «наши русские тусовки» (куди автоматично потрапляє чимало українців), а може тому, що завжди цікавився мовами, історією й іншим непотребом, мені захотілося пізнати саме країну. Я намагався зрозуміти Квебек. І що більше дізнавався, то ліпше усвідомлював, наскільки його ще не знаю».

Ігор Бондар-Терещенко