Як Австрія з Дулібів постала, або Українська книга джунглів
Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво. Роман. – К.: Нора-Друк, 2017. – 256 с. – серія «Читацький клуб».
..Сучасна література знає небагато сюжетів, в яких наші за кордоном почуваються не як заробітчани чи туристи, а як справжні господарі, ще й власники своєї долі. Керманичів у наської автури малувато, в чужину їдуть, аби підгледіти, як пани обідають, ось і нема цікавих книжок про екзотичні краї. Здається, новий роман Марії Гримич, яка відає про тамтешнє житті в Бразилії та Канаді не за чутками, здатен заповнити цю лакуну.
Утопічна пригода у цьому авантюрному романі про карколомні події наприкінці ХІХ століття має цілком історичне підґрунтя. І недаремно головному героєві «баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина – до Бразилії», бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Опинившись серед земляків з галицькою говіркою, колишній золотошукач з Аляски стає старозавітним панотцем в бразильських джунглях, де постала колонія іммігрантів з назвою Нова Австрія.
Чому, спитаймося, не Баварію чи Лотарингію – ясно, бо «нова новоавстрійська порода» звучить, наче нова зороайстрійська раса, а це більш інтригує, погодьмося. А як згадати, що була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо, то й взагалі питатися нічого. Загалом «була в собаки хата» – ось рефрен будь-якого емігрантського твору, і розбудова держави (наразі ідеального суспільства в бразильських лісах) рухала і рухає сюжет. От лишень у Гримич все не так сумно, як було насправді в наських переселенців.
Подальші пригоди веселого самозванця на пару із таким самим авантюристом, засновником колонії Габріелем (з села Дуліби, що у Східній Галичині) розвивається, наче справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський – з гумором, пародією, а також величезною симпатією до свої героїв, змушених за волею долі удавати з себе богів, пророків і вождів. «Отця Балтазара з великими почестями вели до Нової Австрії, – уточнює авторка. – «З великими почестями» – це значить, що він плентався, покульгуючи і тримаючись за пошкоджений бік, а його супроводжувала процесія фармарів з кривими шаблюками і дерев’яними граблями за спинами, а попереду бігли, галасуючи «Отець, отець приїхали зі Старого краю!», босі діти». Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі – не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними дуже Дикого Заходу бразильського наразі зразка.
Ігор Бондар-Терещенко
