Зовнішня політика України: чому так?
Шляхами євроінтеграції.
Продовження. Початок тут.
«Висловили готовність забезпечити досягнення»…
Дуже, дуже сильно хотілося б мені дізнатися: чи вгадає хтось, по-перше, якою це мовою, по-друге, яку оцінку в школі поставила б учителька за таку «конструкцію», по-третє, а про що, власне, йдеться?
Лукавлю, бо насправді добре знаю: саме такою мовою, такими конструкціями послуговуються дипломати, коли справжній зміст подій, переговорів, намірів не є, скажімо, однозначним, а підсумки чогось влаштовують обидві сторони.
Отож, інформація із Брюсселя від учора звучала так: «Секретар РНБОУ Андрій Клюєв і Комісар ЄС з питань розширення Штефан Фюле висловили готовність забезпечити досягнення успіху Вільнюського Саміту «Східного партнерства».
Єдине втішає – йдеться про досягнення успіху.
Заради, як я розумію, того-таки досягнення успіху сьогодні до Києва прибули міністри закордонних справ Польщі, Литви, Нідерландів і міністр європейських справ Данії.
Головне у програмі перебування Їх Високоповажностей панів Р. Сікорського, Л. Лінкявічуса, Ф. Тіммерманса і Н. Ваммена в Києві – зустріч на Банковій.
Утім, ще заздалегідь для преси було передбачено «підхід» високих гостей до неї до перемовин із В. Ф. Януковичем, а у програмі Президента та його прес-служби – нічого для преси втішного після переговорів немає.
Зрештою, з точки зору дипломатії – нормальна практика: Президент мав би вийти до преси, скажімо, після зустрічі з главою іншої держави і разом з ним.
Тут – інша ситуація. Отже, терпляче чекатимемо новин. І навіть якщо в них йтиметься про «подальші зусилля, спрямовані на надання нового імпульсу просуванню шляхом готовності забезпечити досягнення»… – віритимо, що Вільнюський Саміт принесе довгоочікуваний результат.
А поки – почитаємо написане дипломатом найвищого рівня (Надзвичайним і Повноважним Послом , міністром закордонних справ України з грудня 2007-го по березень 2009 рр.
Володимир Огризко першим відгікнувся на звернення «ПіК», і відгукнувся з професійною компетентністю й гідністю.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ЧОМУ ТАК?
Коли в дитинстві читав про різних державних діячів і дипломатів, ніяк не міг зрозуміти, як їм вдавалося досягати своєї мети, інтелектуально перемагати інших, бути ефективнішими, ніж цілі армії. Вже у трохи дорослішому віці стежив за заявами й інформацією про А. А. Громика: він здавався мені справжнім небожителем і «вершителем судеб» усього на Землі. Доповнений історіями про «дипломатичних зубрів» типу А. Добриніна, Ю. Воронцова чи О. Трояновського, цей світ здавався мені абсолютно ірреальним і недоступним.
Із часом, коли почав вивчати його професійно, а особливо після того, як став частиною цього механізму, бодай у тому «обрізаному форматі», якою була зовнішньополітична діяльність (саме діяльність, а не зовнішня політика) Української РСР, мої оцінки почали змінюватися і з дитячих хмар спускатися на дорослу землю. Процес був довгим і внутрішньо доволі складним: адже довелося попрощатися з ілюзіями. Почався процес осмислення того, що стоїть за зовнішнім лиском і красивою формою цієї справи. Тепер, через більш ніж 30-річне «занурення» в неї, можу сказати, що дещо починаю розуміти. Хоча це є, звичайно, лише моїм суб´єктивним баченням.
Погугливши хоча б із півгодинки, ви знайдете десяток означень поняття «зовнішня політика», а прочитавши кілька товстих книжок з історії дипломатії – зможете за бажанням запропонувати своє. Ніяк не візьмуся за таку справу, але точно знаю, що почавши її, обов´язково звернув би увагу на кілька, як на мене ключових, характеристик. Аналізуючи формальні моменти, не обійшов би увагою, зокрема, питання про дипломатичну присутність країни за кордоном, а говорячи по суті, не оминув би, звичайно, практичних результатів від дипломатичної діяльності. На жаль, у нас часто відбувалася підміна понять, коли ефективність зовнішньої політики вимірювали кількістю візитів чи відкритих диппредставництв за кордоном. Але будьмо відвертими – дипломатична присутність, візити та різноманітні заходи за кордоном є лише інструментом для досягнення мети, але аж ніяк не можуть бути самою метою.
Чи маємо ми в результаті нашої 20-річної діяльності дипломатичну присутність незалежної України у світі? Безумовно, так. Чи є це важливим здобутком? Безумовно, так. Особливо беручи до уваги те, що початком цього процесу був навіть не нульовий, а мінусовий рівень. Метрополія не лише не допомагала – вона перешкоджала в усі можливі способи, що продовжує робити і сьогодні, відмовляючи Україні в законній частці її закордонної власності. Але наступними мають бути й інші питання: чи дала практичні результати 20-річна, але вже українська, зовнішня політика? Якщо так, то які? Чи могли вони бути іншими? Що маємо нині? Що треба зробити, аби нас адекватно сприймали у світі? Звичайно, це – тема не для одного дослідження, але про деякі моменти давайте все-таки поміркуємо.
Однак перед цим ще одне запитання: а з чого, власне, починали?
Візьму на себе сміливість сказати, ще раз наголосивши – це є тільки моя особиста думка, – що починали передусім з ентузіазму. Звичайно, це – велика сила, яка допомагає компенсовувати багато недонавченостей чи відсутність базових навичок, але яка так само не в змозі приховати їх. На початок 90-х ми, як мені здається, не мали головного – традиції, школи, історичної тяглості української зовнішньої політики.
А звідки, власне, вона могла з’явитися, якщо навіть наша участь у роботі міжнародних організацій системи ООН була за своєю суттю абсолютно формальною? Це, звичайно, не заважало українським дипломатам набиратися деяких практичних навичок спілкування, досвіду підготовки тих чи інших документів, участі та проведення міжнародних конференцій, але до вирішення принципових питань українців, як і інших «інородців» поза центральною системою МЗС СРСР, просто не допускали.
Чи творили цю традицію наші попередники часів УНР – говорити про це, як на мене, складно, бо міністрами закордонних справ (та й диппрацівниками) часто ставали люди, які були дуже далекими від тих самих дипломатичних традицій і практики, а час їхнього перебування на посадах іноді вимірювався лише днями.
Якщо до цього додати, що на момент здобуття незалежності українських дипломатів бодай із таким обмеженим «УРСРівським» досвідом було 4 – 5 десятків, стає зрозумілим, що й досягнуте згодом можна вважати очевидним успіхом.
А можна й не вважати. Мені здається, нашою першою великою стратегічною зовнішньополітичною поразкою була згода вищого керівництва держави на вступ до СНД. Світ дипломатії, як, власне, і політики, – це світ символів, певних знаків, інколи навіть далеких від істини. І зміна враження, що склалося, на протилежне, є дуже важким завданням, якщо взагалі можливим.
А що ж почув світ уже через кілька днів після проголошення незалежності? Те, що Україна залишається в підмосковному просторі. Хоча саме завдяки дипломатам і їхній настирності вдалося практично відразу знівелювати цей вступ застереженнями Верховної Ради, які зробили його формальним. Але у світі виник і чітко закарбувався образ «постсовкової» України.
Потім були т. зв. «нульовий варіант», умовні «гарантії безпеки» (Будапештський меморандум), поділ Чорноморського флоту, якого не мало бути в принципі, та деякі менші за масштабами рішення, які, делікатно висловлюючись, не дуже співпадали з національними інтересами України.
Чого тут було більше – некомпетентності, меншовартості чи просто недалекоглядності, – згодом розберуться історики. Та від цих прикрих фактів уже нікуди не подінешся.
Тут, щоправда, хочу особливо наголосити на одній тезі, яку мені хотілося б донести до читача: дипломатія може бути активним каталізатором суспільних змін і запозичення найрізноманітнішого зарубіжного досвіду, але вона була, є і буде «заручницею» політичного керівництва і не може «стрибнути» вище встановленої ним стелі. Але навіть за цих обставин українська дипломатія спромоглася стати проєвропейськи налаштованою. Вона стимулювала і стимулюватиме саме цей цивілізаційний вектор нашого розвитку. Так уже є, так і буде. В цьому, як на мене, й полягає її головний 20-річний здобуток.
Однак українські внутрішньополітичні реалії дуже часто стають причиною ситуації, коли нашим дипломатам доводиться опускати і довго не піднімати власних очей і механічно відпрацьовувати неадекватні завдання. Альтернатива, звичайно, є – подати у відставку. Але, з іншого боку, якщо так зроблять усі чиновники, держава припинить своє існування. Дипломати, як ніхто, мусять бути терплячими.
Тому вже понад 20 років вони терплять невизначеність нашої державної «еліти» щодо вектора розвитку України. «Західники» то перемагають «промосковсько-азійських», то зазнають від них поразки за мовчазної згоди величезного політичного «болота», що не піднімається вище від примітивних інстинктів. Чи така лінія стимулює до того, щоб мати позицію? Та до честі українських дипломатів зазначу, що переважна більшість із них її все-таки має. Це яскраво засвідчив 2004 рік. І не тільки. Але хіба від цього легше сьогодні?
На додачу до політичної нерозбірливості, невизначеності чи просто глупства у вигляді «багатовекторності», «позаблоковості» чи «нейтральності» й інших витворів неукраїнської думки нашої псевдоеліти – відсутність чітко визначених зовнішньоекономічних пріоритетів. А звідси й відсутність чіткої орієнтації для пошуку.
А чи може, з іншого боку, олігархічно-кланова система сформулювати національну зовнішньоекономічну стратегію? Далі окремих сфер власного бізнесу справа просто не йде. Тому замість точних, можливо, навіть, точкових завдань, де потрібні зусилля всієї дипломатичної служби, така система «народжує» загальні гасла типу «економізації зовнішньої політики», які щоразу нічим, зрозуміло, не закінчуються. І скільки б дипломати не вносили цікавих пропозицій, останні просто розбиваються об скелю особистісного (в найпримітивнішому значенні цього слова), а не національного економічного інтересу. Можу з власного досвіду сказати, що десятки резонних, економічно вигідних для нашої економіки пропозицій були викинуті в кошик лише через те, що ті, кому вони адресувалися, не бачили в них особистої вигоди. Кому пишуть посли, гадаю, відомо.
Зрозуміло, що за таких обставин дипломатія просто не може реально відстоювати національні економічні інтереси. На жаль, протягом попередніх 20 років економіка й дипломатія не дуже заважали одне одному. Кажучи це, приймаю, зрозуміло, критику і на свою адресу.
Цікавою ознакою нашого теперішнього часу є те, що гасло «грабь награбленное» стає для більшості тих, хто раніше відзначився в цій справі, неприйнятним. Особиста недоторканість у вигляді депутатського мандата вже не є достатньою. Недоторканість має бути системною. Такою вона може стати лише в разі створення ефективно функціонуючого правого поля: коли Його Величність Закон справді охороняє і вирішує все по справедливості.
Усе це вже давно функціонує в західній системі цінностей, а не на теренах східно-азійського деспотизму. Отже, як не парадоксально це звучить, інтереси теперішніх олігархів і проєвропейської за своїм духом української зовнішньої політики співпали. Так і хочеться вигукнути: «Хай живуть українські олігархи!». Але із сумом для них мушу так само зазначити, що їхнє спокійне життя за умов прозорої правової системи не буде тривалим. Доведеться прийняти цивілізовані правила гри. Вони цього дуже не хочуть, але страх самозбереження штовхає і примушує все-таки йти саме цим шляхом. Тому і спостерігаємо сьогодні такі неоковирні й непослідовні кроки в бік європейського правопорядку.
Із цим поки що треба змиритися. Більше того: дипломатія має допомогти їм швидше призвичаїтися до думки, що іншого виходу для збереження своїх статків просто не існує. Що далі доведеться працювати чесно: платити податки, не займатися корупційними оборудками, залишити совкове мислення в історії.
Цей перехідний період буде останнім «золотим віком» для українських олігархів і триватиме ще 8 – 10 років. Це буде час зміни всієї політичної системи в Україні, коли в ній, нарешті, з’явиться політична сила, а краще – політичні сили, які не голослівно, а практично сповідатимуть європейські цінності й вестимуть країну чітким прозахідним (тобто, НАТОвсько-ЄСівським) курсом.
Саме тоді й українська зовнішня політика зможе знову повернутися до того дуже згадуваного, але короткого часу в нашій новітній історії, коли слова, сказані в Україні, не відрізнялися від тих, що лунали й за кордоном. Коли правду про Україну говорили одним голосом. Переконаний: цей час не за горами.
Володимир Огризко,
міністр закордонних справ України (2007 – 2009 рр.)
