Все могло би скластися інакше…
Нині жартують: «Йде перша російсько-українська війна в Інтернеті. Вбитих немає, натомість є багато поранених у голову». Якби все обмежувалось виключно віртуальною гризнею у «всесвітньому павутинні», не було би проблем! Проте сучасна інформаційна війна (лише частина «битв» якої припадає на Інтернет) виконує роль, притаманну розвідці боєм чи артпідготовці у війні реальній. Внаслідок цього множаться поранені та вбиті у Слов’янську, Краматорську, Маріуполі, назавжди втрачає спокій Одеса… Отакі вони, наслідки інформаційної війни!
Причому особливість нинішньої віртуальної кампанії в тому, що веде її російська владна верхівка проти не чужих, а… своїх громадян! Мимоволі пригадується повчальний випадок з життя трансільванського господаря Влада Цепеша, більш відомого в якості графа Дракули. Коли проти нього виступило могутнє турецьке військо, а сил для оборони явно бракувало, Цепеш наказав своїм особистим охоронцям посадити на палі весь гарнізон фортеці та всіх жителів міста. Здавалось би, тим самим Дракула остаточно послабив свою позицію. Проте побачивши цілий ліс трупів на палях, турецькі загарбники перелякалися: «Якщо цей навіжений так повівся зі своїми, що зробить з нами?!» — й поспіхом утекли.
Так само головною метою інформаційної кампанії Кремля було зомбування російських громадян, доведення їхньої до стадії обурення всім, що коять ці жахливі «бендерівці», ще більше — від їхніх задумів… а найбільше — від брехні про гіпотетичну велич гіпотетичних планів. Бо коли мізки росіян закипіли від люті, вони щтро благословили свій передовий загін — «зелених чоловічків» на анексію Криму та на братню допомогу Донбасу, який «ніхто не ставив на коліна». Що ж до українців, то спробу їхньої дебілізації можна розцінювати лише як додаткову вторинну мету інформаційної війни. Вийде — добре, не вийде — нічого страшного. Головне — росіян зазомбувати, щоб за командою «фас!» вони добровільно кинулися «визволяти» Україну і щоб кайфували від антиросійських санкцій, застосованих «прогнилим» Заходом.
Звісно, виграти таку інформаційну війну українці не можуть, бо не мають і не матимуть відчутного впливу на російську глядацьку, слухацьку й читацьку аудиторію. Натомість мінімізувати вплив російської пропаганди на українців можна і потрібно: бо чим менший чужий вплив, тим менша кількість сепаратистів і федералістів опиниться по наш бік кордону. І тут українці за давно вкоріненою поганою звичкою рішучо програють. Вже і Крим анексовано, і Донбас лихоманить, але деякі українські мас-медіа спрацьовують на популяризацію російського агресора.
Навряд чи це робиться це не через злий умисел, просто в Україні не виробляється медіа-продукція достатньої якості та у достатній кількості для того, щоб повністю витіснити з нашого ринку аналогічну російську продукцію. Йдеться не тільки про різноманітні новини, аналітичні програми і ток-шоу — з ними розібратися, відділивши злаки від полови, навпаки найлегше. Але що робити, наприклід, з телефільмами й телесеріалами про протистояння російських ментів і бандитів, про непереможний російський спецназ, про душевні страждання розкішної російської еліти, про славетну російську історю, про прикольне життя російської глибинки тощо?! Як бути з науковими (і не дуже, й зовсім довколанауковими) програмами й фільмами, що популяризують науку під кутом, вигідним нашим північним сусідам?.. Закладені тут ідеологічні акценти дуже небезпечні, бо обивателі їх зазвичай не помічають, а тому охоче сприймають як даність.
На інформаційному фронті без державної підтримки переламати ситуацію на нашу користь не вдасться. Україні лишається зазнавати більш-менш відчутних втрат, доки по наш бік кордону не почне вироблятися виразна інформаційна політика, що матиме за мету інтереси нашої держави й політичної нації. Звісно, історія не знає умовного способу, проте якби свого часу наші можновладці краще опікувалися цими питаннями, сьогодні ми не мали би проблем на інформаційному фронті.
У цьому зв’язку варто згадати про першого та єдиного вітчизняного міністра інформації (1996-1998 роки) — талановитого журналіста Зиновія Кулика. Звісно, тут одразу можуть виникнути негативні асоціації з антиутопією Джорджа Орвелла «1984» й тамтешнім Міністерством правди. Можна також пригадати, що міністр Кулик любіював інтереси телекомпанії «Студія «1+1» і сприяв закриттю державної газети «Правда України». То наскільки позитивною була ця діяльність?..
Але ж з іншого боку, саме Зиновій Кулик почав втілювати у медіасфері принцип державно-приватного партнерства у вигляді телеканалу УТ-3, що почав працювати ще у 1993 році. У 1999 році він започаткував громадсько-політичний тижневик «Політика і культура (ПіК)» — перше в Україні видання подібного формату, що виходило друком до 2004 року. У 1999-2000 роках Зиновій Кулик був заступником секретаря Ради національної безпеки й оборони, де курирував саме питання інформаційної політики.
Не варто забувати також, що інший талановитий український журналіст Олександр Кривенко, пішовши з посади головного редактора «ПіКа», очолив незалежний проект інформаційно-розмовного «Громадського радіо», що вело мовлення в Інтернеті, на хвилях регіональних радіостанцій та інформаційно-розмовного радіо «Ера-FM». Звісно, без натхнення з боку Зиновія Кулика — беззміного шеф-редактора «ПіКа», тут не обійшлося…
На превеликий жаль, навесні 2003 року Олександр Кривенко трагічно загинув, Зиновія Кулика не стало у травні 2004 року. Історія не знає умовного способу, проте хочеться вірити, що України не зазнала би настільки нищівної поразки в нинішній інформаційній війні, якби висловлені цими людьми ідеї були підтримані нашою державою більш послідовно, а започатковані ними проекти свого часу не згорнулися.
Лишається виравляти ситуацію, причому якомога швидше. Зрештою, вихід Громадського телебачення на каналі УТ-1 після перемоги Єврореволюції гідності у 2014 році можна розцінювати саме як одну з ознак такого виправлення…
P.S. Фейсбук, сторінка проекту “Єдина країна – единая армия: підтримай захисника”: https://www.facebook.com/armyborisova
Підтримайте українських військових!
