Волинську трагедію перетворили у політичну виставу
Правда про збройний міжнаціональний конфлікт на Волині 1943 року
Боже, до чого ж у нас люблять притягувати за вуха історичні події до сьогоденної політики та використовувати їх для дешевого самопіару!
У липні цього року відзначається 70-річчя Волинської трагедії, яку поляки називають «Волинською різаниною». Нагадаємо, що у квітні цього року в польському Сеймі було зареєстровано проект постанови про визнання ОУН-УПА, дивізії СС «Галичина» і української поліції на німецькій службі злочинними організаціями, винними в геноциді поляків у 1939–1947 роках. 11 липня пропонується зробити Днем пам’яті жертв геноциду. У відповідь на польський законопроект про ОУН-УПА свободівці пропонують визнати акцію «Вісла» етноцидом українців.
А тепер на кістках загиблих вирішив станцювати скандальний депутат Вадим Колесніченко, який звинувачує у трагедії виключно ОУН-УПА.
Іще десять років тому, напередодні 60-х роковин, «ПіК» попросив проаналізувати причини Волинської трагедії відомого українського історика Ярослава Дашкевича. На жаль, Ярослав Романович пішов із життя у лютому 2010 року. Але ті речі, які він розповідав 10 років тому, не втратили актуальності і сьогодні.
Ярослав Дашкевич: «Не перетворюйте цю дату на політичну виставу»
– Волинь і так зване Забужжя – споконвіків були українськими етнічними територіями, заселеними переважно українцями. Польська колонізація, яка почалась у другій половині 16 століття, – стала колонізацією панівної нації, – каже професор Ярослав Дашкевич. – Себто відносини між українцями та поляками на Волині складалися як відносини панівної та пригніченої націй. І поляки намагалися використати своє панівне становище.
Цей конфлікт, який розгорівся під час Другої світової війни на Волині, українцям не був потрібен. Оскільки основними ворогами з одного боку були німецькі окупанти, а з іншого – російські радянські окупанти. Якраз обом цим сторонам було вигідно викликати цей «третій фронт». Тим більше, що вони мали союзника – еміграційний польський уряд.
Останній у Лондоні в роки війни наполягав на одному – українці не мають права боротися за свою власну державу. А ще на тому, що мусять бути збережені кордони 1939 року.
Якщо говорити про якісь конкретні причини збройного конфлікту на Волині, то початком міжнаціонального конфлікту стала не Волинь, а Холмщина, де у 1941 році розгорілися вбивства українців, поляки винищували українську інтелектуальну верхівку, руйнували православні церкви. Зрозуміло, що річка Буг між Холмщиною та Волинню не могла бути тією межею, яка б не спонукала до певних протистоянь і відгуків.
Українська сторона у цьому протистоянні хотіла порозуміння, прагнула переговорів. Однак після зриву переговорного процесу польська поліція, що була на службі у гітлерівців, за підтримки «Армії Крайової» розпочала масовий терор проти населення Волині.
Відомим є і факт про те, що від польського насильства потерпали не лише українські села. Так, зокрема, поляки до ноги вирізали заселене чехами село Малин, що на Волині.
Як наслідок – місцеве українське населення, силами загонів самооборони та за підтримки УПА, вчинило опір.
Треба зазначити, що з польського боку українцям протистояло не мирне населення, а добре озброєні та навчені бойові підрозділи.
На Волині, де мешкала більшість українського населення, з’явилася ні з того ні з сього польська «гранатова» (синя) поліція, яка вороже ставилася до українців і виконувала усі вказівки німецької влади, бо була їй підпорядкована. До того ж опорні пункти, на які було перетворено чимало польських сіл, з одного боку, отримували зброю від німців (про це є спогади учасників подій із польської сторони), а з іншого – вони були опорними пунктами для більшовицької партизанки.
Польське мирне населення, яке мешкало на Волині, стало заручником свого ж уряду, вважає Ярослав Дашкевич.
На сьогодні не можна точно визначити й кількості жертв. Львівські історики кажуть, що польська сторона постійно перебільшує їх число. Нині можна лише констатувати, що у ті роки загинули десятки тисяч поляків та українців. А щоб перевірити та уточнити цифри, потрібно мати доступ до архівів. Однак матеріали з німецького райхскомісаріату України перебувають у московських архівах, і досі доступ до них для істориків закритий.
Цікавий той факт, що райхскомісар України Еріх Кох служив не лише фашистському режимові, але й відверто допомагав полякам. Згодом польська влада віддячила йому за допомогу. Адже решту свого життя після Другої світової війни Кох провів у комфортабельній варшавській в’язниці. Йому зберегли життя, хоча і мали б судити в Україні, каже пан Дашкевич.
Нині польська сторона, говорячи про події на Волині у 1943 році, називає їх не інакше як «Волинською різаниною». Це ображає український народ. Ярослав Дашкевич вважає, що слід говорити не про різанину, а про збройний міжнаціональний конфлікт.
Львівські історики сьогодні висловлюються за те, що нинішнє керівництво Польщі та України мали б улаштувати лише жалобні церемонії з нагоди 60-х роковин подій на Волині, не перетворюючи цю дату на політичну виставу для заробляння дивідендів у своїх виборців.
