Володимир Огризко: «Саме зараз маємо шанс виправити помилки початку 90-х»

Розмірковуючи над нашими теперішніми зовнішньополітичними борсаннями між Заходом і Сходом, дедалі частіше повертаюся подумки у вже доволі далекі 90-ті. Саме тоді були зроблені (або не зроблені) кроки, які стали причиною нашої вже понад двадцятилітньої «паралельності»

…Грудень 1991 року. Вже на другий день після референдуму життя в МЗС України (вже не УРСР!) змінилося кардинальним чином. Міністерство почало нагадувати бджолиний вулик, який «гудів» дедалі голосніше. Причин було декілька. Але головною став початок реальної, практичної роботи зі встановлення двосторонніх стосунків з іншими державами. За УРСР їх не могло бути за визначенням. Бо не буває рівноправних відносин між субʼєктом і обʼєктом міжнародного права, яким, на жаль, на практиці і була УРСР.

Із чим стикнулися у першу чергу? З жахливою нестачею тих, хто міг би працювати в системі МЗС. Почався спонтанний і, відповідно, неякісний набір. «Чистих» міжнародників майже не було: випускники попередніх років факультету міжнародних відносин та міжнародного права Київського університету вже десь прилаштувалися, наступну «порцію» ще не підготували, а працювати треба було вже тепер, сьогодні. Отже, доводилося брати тих, хто бодай якось володів іноземними мовами, відрізняв Австрію від Австралії та… не мав базової дипломатичної освіти.

Це «стрельнуло» дуже швидко у вигляді відверто слабких документів, невміння вести переговори, відсутності елементарних навичок дипломатичної роботи (заради справедливості, однак, зазначу, що ми, у МЗС, порівнюючи з іншими відомствами, мали все ж таки певний досвід «протодержавного» міністерства – у нас хоч було кілька десятків співробітників, які уявляли, що та як робити). Але, в цілому, непідготовленість державного апарату до виконання саме державних, а не бутафорських функцій, як це було в УРСР, стало, на мою думку, головною причиною багатьох проблем, деякі з яких не «розхльобані» і до сьогодні.

Але, мабуть, навіть не це було найстрашнішим. Ним стала політична слабодухість багатьох із тих, хто опинився на верхніх щаблях державного управління. Вона була наслідком слабодухості моральної, комплексу другорядності та меншовартості, які так вправно насадила «хохлам-пріказчікам» імперсько-комуністична влада за довгі століття свого панування. Їхніми наслідками стали рішення, які можна порівняти з рішеннями діячів Центральної Ради – лише під тиском історичних обставин вони спромоглися вичавити з себе IV Універсал, що проголошував Незалежність України. А потім – змарнували всі шанси через власну «соціалістичну маячню» й елементарну нездатність до управління державою. Щось подібне ми мали і в грудні 1991 року.

Хоча таких «ЯкбиЧогоНеВийшло» і Ко в МЗС було не так уже й багато. Значно більше їх виявилося у Верховній Раді, яка на той час, як відомо, стала центром прийняття справді доленосних для держави рішень.

Питанням, яке і тоді, і досить довго після того хвилювало, мабуть, не тільки мене, було таке: а чи могла Україна не підписувати у Біловезькій пущі «угоду трьох» про створення СНД?

Як на мене – ні, не могла. Із простої причини: без відмови України від підписання Союзного договору СРСР нікуди б не дівся. Отже, історична заслуга Л. М. Кравчука полягає в тому, що своїм підписом він «доконав» найбрутальнішу та найогиднішу імперію сучасності.

З іншого боку, згодою на утворення СНД було засвідчено всьому світу: Україна залишається у пострадянському просторі. Ми не зробили того, на що спромоглися маленькі Латвія, Литва й Естонія. Маленькі за розміром, але великі за духом. У нашого політичного керівництва його просто не виявилося. Можливості ж були та підстави теж: уже зовсім скоро стало зрозумілим, що Росія продовжить свою імперську лінію.

Що лишалося дипломатам? Зменшувати негативи, «зализувати» рани від політичних рішень «нагорі». Інколи це вдавалося.

Застереження та Заява Верховної Ради до Угоди про СНД, які зʼявилися вже за кілька днів після її підписання, розставили крапки над «і»: Україна чітко та недвозначно заявила, що є і буде субʼєктом міжнародного права та заперечує надання такого статусу для СНД.

Головними авторами цих документів, які розроблялися в МЗС, були Б. Тарасюк і А. Бутейко. До роботи було залучено кілька дипломатів, у тому числі і мене. Потім підготовлені проекти передавалися до офісу В. Гриньова, а фактично до рук пана О. Бая – людини тонкого розуму, точного пера та вишуканого гумору. І лише після того документи потрапляли на стіл до «політиків». Беру це слово в лапки, бо для мене головними у понятті «політик» є професіоналізм і вміння застосувати свої знання на користь держави.

Чи були вони у тих людей? Питання для мене з розряду риторичних.

«Пожежу» начебто загасили, але всі побачили: ми залишилися серед «совків». Україна опинилася в одному обозі з метрополією.

Стратегічної, як мені здається, помилки ми припустилися 21 грудня 1991 року в Алма-Аті, коли Україна погодилася «підтримати Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство у Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях».

Як так сталося? Пізніше мені розповідав про це один із українських учасників засідання: робочих груп було декілька, вони працювали одночасно, а він, тобто той, хто з точки зору міжнародного права розумів, що писалося в тих документах, був один. Тим більше, що росіяни, як завжди, «підсунули» свою пропозицію в останню хвилину і зреагувати на неї наша делегація елементарно не встигла.

Та згода, насправді, коштувала нам дуже дорого. Ми поступилися принциповим, не маючи справді нічого взамін. Росія ж отримала все та відразу, включаючи однозначне розуміння з боку Заходу, із ким там – на пострадянському просторі – треба мати справу. Це було офіційно підтверджено західними країнами вже 23 грудня 1991 року в Заяві «Дванадцяти» про «майбутній статус Росії та інших колишніх республік». Але, якщо Росію визнавали відразу та повністю в усіх її формальних міжнародно-правових статусах, то для інших установили відповідні критерії. З цього фактично почався абсолютно несправедливий стосовно нас, але одночасно провальний і для самого Заходу період спілкування з новими незалежними державами через «окуляри» Москви. Проте його до цього підштовхнули саме ми своєю згодою віддати «першопрестольність» Росії.

Ми дали втягнути себе у двосторонній формат вирішення питань про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР, наївно розраховуючи на порядність Москви. Вона ж отримала всі інструменти впливу та контроль за ситуацією. А трохи пізніше нам навʼязали ще й угоду про «нульовий варіант», за візування тексту якої поплатився своєю посадою один із тодішніх заступників міністра закордонних справ.

Чи був то злий намір або банальна некомпетентність? Сьогодні це питання не має жодного значення. Але ми програли черговий раунд «братньої» війни зі стратегічним партнером, як його назвуть пізніше. І хоча угода досі не набрала чинності, бо була, з подачі МЗС, заблокована у Верховній Раді, назовні іміджевий виграш залишився за Росією. А ми й дотепер, з останніх сил, намагаємося втримати деякі країни від згоди на перереєстрацію власності колишнього СРСР на неї. А про розподіл алмазного фонду взагалі соромʼязливо забули.

Іншим, як на мене, до кінця не осмисленим нами зовнішньополітичним викликом стала ядерна зброя. Далекий від думки про те, що ми могли б її втримати і стати ядерною державою. Але переконаний – ми поспішили у, вибачте, «дипломатичній торгівлі» щодо умов її виведення з нашої території, а особливо – тактичних ядерних боєзарядів.

Україна добровільно стала заручницею власної обовʼязковості, правильності та порядності. Маю на увазі справді розумні станом на липень 1990 року тези Декларації про державний суверенітет України. У них було, зокрема, записано, що Україна у майбутньому дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Тоді це означало одне – Україна взяла, бодай вербально, курс на вихід із СРСР, бо усім і кожному було добре відомо, скільки ядерної зброї розміщено на нашій території. А позбавитися цієї зброї у рамках СРСР було, зрозуміло, просто неможливо.

Але ж виводити ту ж саму тактичну зброю вже в умовах незалежності можна було б не в першу, а в останню чергу. Умовами такої радикальної згоди, якою була відмова від ядерної зброї, могли б бути зовсім інші політичні домовленості щодо гарантій нашої безпеки та вигідні для нас економічні фактори. Підхід «ми будемо гарними хлопчиками та вчителька поставить нам пʼятірку» виявився хибним. Лише згодом, щонайменше, до мене прийшло розуміння, що кожну вигідну нам позицію треба по-справжньому «вигризати» навіть у своїх найзапекліших друзів.

На жаль, перелік таких «досягнень» можна продовжувати.

Та чи могло бути інакше?

Могло б, якби ми мали бодай якийсь професійно придатний для керівництва незалежною державою, а не союзною республікою держапарат, а на його чолі – українську за суттю та духом владу. Чи хоча б якусь її частину, але з міцним хребтом.

Не могло, бо, перефразовуючи класика сучасної політичної думки, мали те, що мали.

Чи було здатним МЗС за таких обставин успішно «потягти» всю державну машину на Захід? Звичайно, що ні. Залежність зовнішньої політики від внутрішньополітичних справ була очевидною. Хоча саме МЗС запропонувало європейський вектор як визначальний. Що з цього вийшло, ми знаємо. Бо остаточні рішення  приймалися «політиками».

Свої дещо сумні роздуми хотів би все-таки завершити на оптимістичній ноті. Саме зараз маємо шанс виправити помилки початку 90-х. Цей шанс – у підписанні Угоди про асоціацію з ЄС і наполеглива та чесна робота з виконання її положень. Це займе роки, але іншого шляху просто немає.

От тоді матимемо не лише найбільшу площу в Європі, але й чи не найкращу в цій Європі перспективу.

В. Огризко, Міністр закордонних справ України                                                                                                            (2007–2009 рр.)