Володимир Хандогій: Міжнародна журналістика «фантомної» держави
Дехто з істориків міг би посперечатися, чи було українське міністерство закордонних справ за радянських часів лише «церемоніальними, декоративними та символічними»? Але, все ж таки, слід визнати: оскільки ні де-юре, ні тим більше де-факто, Україна не була самостійною державою, то, відповідно, не мала і не могла мати незалежної зовнішньої політики, а відтак і справжнього МЗС.
Не кажучи вже про міжнародну журналістику. Окремі винятки – парадокси, як – то країна – фундатор ООН, прапор у штаб – квартирі у Нью – Йорку, табличка в залі Генеральної Асамблеї, ознаки правосуб’єктності в конституціях Української РСР тощо, лише підтверджують це загальне правило. На квазі – міжнародній діяльності України, яка, особливо у перші повоєнні роки, та й пізніше була доволі активною, завжди лежала печатка чіткої лімітованості. А 1944-го року міністерство закордонних справ УРСР було створено за рішенням Сталіна зовсім не як зовнішньополітичне відомство суверенної держави, а як зручний і безвідмовний додатковий інструмент задоволення імперських амбіцій верхівки СРСР. Про ці та інші сторінки нашої історії, цікаві інсайди дипломатичного сьогодення можна прочитати у моїй книзі «Дипломатичні сюжети: невигадані історії кар’єрного дипломата», яка побачила світ у видавництві «Саміт книга» 2017-го року до сторіччя української дипломатії. Ось один з таких сюжетів.
«…Думаю, що в середині 70-х років минулого століття, коли я почав працювати в МЗС, над цим ніхто особливо не замислювався. Усі з ентузіазмом грали роль дипломатів такої собі «фантомної» держави, яка, з одного боку, мала певну міжнародну правосуб’єктність через членство в ООН, формальні державні атрибути, як-то герб, гімн, конституцію тощо, а з іншого, не мала реального суверенітету, сформульованих власних національних інтересів, на захисті яких стоїть незалежна зовнішня політика, яку, за усіма канонами, й покликані здійснювати дипломати. Для мене особисто, як і для деяких моїх старших колег (далеко не всіх), така внутрішньо суперечлива ситуація стала згодом певним психологічним викликом, з яким я впродовж усієї кар’єри радянського періоду намагався впоратися доступними мені засобами. На жаль, ця «боротьба» не принесла, та й не могла принести, помітних результатів, хоча непоодинокі спроби хоча б іноді відвойовувати для України її статутну роль країни-фундатора ООН мали місце.
Певний «когнітивний дисонанс» я вперше відчув у відділі преси, де власне й почалася моя дипломатична кар’єра. На той момент у відділі сформувався професійний колектив, який, за традицією, вважався таким собі «інтелектуальним ресурсом МЗС». Його ще напівжартома називали “creme de la crème”, тобто «вершками» української дипломатичної служби. Разом з начальником Іваном Миколайовичем Непийводою, який до приходу на дипслужбу працював редактором газети «Колгоспне село», мене доволі приязно зустріли перший секретар з попереднім журналістським досвідом Геннадій Зарічанський, перший секретар, Ніна Ковальська, неперевершений знавець англійської, французької, а найголовніше, української мови, і Славко Сотников з когорти військових перекладачів і досвідом участі у бойових діях у країнах «народної демократії». Вони усі дуже допомогли мені освоїтися на новому місці, за що я їм безмежно вдячний. Ніна Климівна Ковальська стала однією з небагатьох жінок, яка, долаючи гендерну нерівність, завершила свою яскраву дипломатичну кар’єру на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла України, і не де не будь, а при Святому Престолі у Ватикані. Зарічанський і Сотников, на превеликий жаль, передчасно пішли з життя, так і не реалізувавши повністю свій творчий і професійний потенціал.
Я вже зазначав, що відділ преси був унікальним підрозділом у системі українського МЗС радянських часів. Його унікальність полягала в тому, що саме його співробітники мали практично необмежений доступ до закордонних джерел інформації, враховуючи інформаційний голод, який існував у суспільстві. Тоді в умовах тоталітарної держави навіть дипломати, у більшості своїй, не мали такої можливості, не кажучи вже про пересічних громадян. Увесь інформаційний потік з-за кордону через його жорстку антирадянську риторику впирався у залізобетонну греблю тотальної радянської цензури. І лише тоненькі ретельно відфільтровані струмочки знаходили шлях до обмеженого кола обраних.
МЗС передплачував майже всі провідні світові періодичні видання, такі як англомовні «Тайм», «Економіст», «Інтернешнл геральд трібюн», німецькі «Штерн», «Шпігель», французькі «Фігаро», «Парі Матч» та інші. Усі вони надходили до нас після попереднього перегляду відповідними службами КДБ на предмет наявності в них «антирадянщини», про що свідчили шестигранні штампи на першій сторінці. Як я згодом зрозумів, кількість шестигранників залежала від ступеню агресивності вміщених у виданні антирадянських матеріалів. Якщо ж, отримавши газету чи журнал, замість статті я бачив вирізану ножицями дірку, це означало, що стаття містила прямі «наїзди» особисто на Генерального секретаря ЦК КПРС «дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва».
Пам’ятаю, що, як правило, найбільше таких «штемпелів» стояло на виданнях української еміграції, яка залишалась послідовним і непримиренним ворогом Радянського Союзу, як вони писали, «тюрми народів». Треба сказати, що радянський комуністичний режим відповідав на це взаємною лютою ненавистю. За винятком купки затятих українських марксистів-ленінців, які існували на кошти Москви, закордонних українців радянська пропаганда називала не інакше, як «українські буржуазні націоналісти» або більш поетично «лицарі удавки та обрізу». Працюючи у різні періоди в Сполучених Штатах, Канаді, Великій Британії, Бельгії, я мав можливість особисто запізнати багатьох представників двох різних таборів моїх співвітчизників і зрозуміти, що проживши життя на чужині, усі вони любили Україну, але кожний по – своєму .
Неспростовною ознакою нашої приналежності до кола обраних був допуск до найбільш закритого каналу інформації, так званих, «радіоперехватів». У Держтелерадіо України тоді був спеціальний підрозділ, який цілодобово слухав заборонені для простих смертних закордонні «голоси» українською мовою і розсилав стенограми цих радіопередач до «ідеологічних» установ, у тому числі до відділу преси МЗС. Насправді, в цих радіопередачах я особливої крамоли не бачив, зате ще змолоду взнав, хто такі Солженіцин, Буковський, Аксьонов, Сахаров, генерал Григоренко, Сєва Новгородцев та багато інших талановитих літераторів, вчених, журналістів, просто критиків радянського режиму, на яких за їхню громадянську позицію стояло тавро «дисидент».
Для повноти картини слід зазначити, що крім суто закордонних видань, відділ преси щоденно отримував так званий «білий ТАРС» – товстезну пачку повідомлень з усього світу, підготовлених кореспондентами «телеграфного агентства Радянського Союзу». Вони з відомих причин не попадали на шпальти газет або до телевізійних оглядів, а натомість поширювалися серед тих, кому комуністичний режим довіряв знати правду про ставлення у світі до Радянського Союзу.
Але насправді таке привілейоване становище накладало на нас додаткову відповідальність, адже ми читали ці видання не для розширення власного світогляду. Ми повинні були ретельно і творчо обробляти увесь цей масив інформації. Результатом цих зусиль був щомісячний бюлетень, який видавався під грифом таємно, про головні міжнародні події, оцінки за кордоном внутрішньої і зовнішньої політики СРСР. Цей інформаційний, а радше дезінформаційний, збірник надсилався вищому партійному і державному керівництву республіки, першим секретарям обкомів компартії України, усього близько 60-и адресатам. Найскладнішим у цьому процесі була форма подачі матеріалу. Треба було поінформувати про те, як нас насправді сприймають у світі, при цьому слідувати давній бюрократичній традиції писати лише те, що хоче почути партійна верхівка.
Цьому не вчили ні на факультеті міжнародних відносин, ні на факультеті журналістики. Специфіку цієї роботи я опановував самотужки, спілкуючись з корифеями пропагандистського жанру – журналістами партійно-ідеологічних видань на кшталт «Moscow News», «News from Ukraine», – які, фактично, були органами ЦК КПРС і ЦК Компартії України. Вважалося, що найбільш «фахово» і «переконливо» про переваги соціалізму розповідали журналісти «Іномовлення» – спеціальних підрозділів союзного і республіканського держтелерадіо, які скоординовано вели передачі на «закордон», нейтралізуючи, як їм здавалося, «ворожі голоси». Це були люди, з бездоганним володінням іноземними мовами, які, як правило, виросли за кордоном і знали про життя «за бугром» не з чужих слів. Якось наприкінці 70-х мені довелося взяти участь у майстер-класі Володимира Познера, тоді ще маловідомого широкому загалу молодого радіожурналіста, який приїхав до Києва поділитися своїм досвідом ведення інформаційно-пропагандистської роботи. Його яскравий виступ, незвично розкута манера триматися перед аудиторією і, навіть, надто демократичне, як на той час, вбрання (він був одягнений в елегантний вельветовий костюм-трійку) справили на мене незабутнє враження. Під впливом цих вражень, відразу після свого першого приїзду до Нью-Йорку я, передусім, придбав собі саме такий костюм.
Через багато років, у квітні 2012, на прийомі у лондонському Альберт- Холі з нагоди 80-ти річного ювілею Михайла Горбачова я зустрів Володимира Володимировича Познера – вже визнаного символа горбачовської «гласності» і «перебудови», метра російської демократичної журналістики з претензіями на опозиційність. Я із захопленням поділився з ним своїми незабутніми спогадами про його приїзд до Києва і його лекції про методи ведення в Радянському Союзі пропагандистської роботи, на яких мені пощастило бути присутнім. У відповідь а ні пари з вуст! У мене склалося враження, що цю сторінку своєї професійної біографії він вже давно викреслив із пам’яті й нагадування про цей період свого життя були йому не дуже приємні.
Для того, щоб не бути звинуваченими у тиражуванні антирадянської пропаганди, матеріали, які виходили з відділу преси, рясніли словами на кшталт «начебто», «нібито», «буцімто», «як твердять», а газети організацій «буржуазних націоналістів», яких тоді було чимало, називалися не інакше, як «захалявні рептильки». Справжньою знахідкою було, коли серед масиву антирадянщини траплявся якийсь позитивний матеріал, який ми активно починали експлуатували, щоб довести упереджений характер зарубіжних оцінок щодо життя в СРСР. Звісно, великий попит мали критичні матеріали закордонних ЗМІ про свої власні негаразди. Це було справжнім бальзамом на душу партійного керівництва. Не можу сказати, що я отримував особливу насолоду від такої «журналістики», але тоді я дивився на це суто з професійної точки зору людини, якій доручена важлива ділянка роботи. Як кажуть французи: «A la guerre com a la guerre» (на війні, як на війні). Дуже швидко я зрозумів, що попри ідеологічний контекст, я маю доступ до унікального каналу інформації, який відкриває можливість знайомитися із зовнішнім світом, щільно заштореним від цікавих, і робити свої власні висновки. І гріх було ним не скористатися. У такій системі координат власне і формувався мій світогляд.
Ефективним інструментом нашого пропагандистського впливу на Заході вважалися «письменницькі десанти» на сесії Генеральної Асамблеї ООН. За роки роботи в МЗС мені довелося брати участь у багатьох міжнародних заходах разом з такими корифеями, як Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Микола Вінграновський, Олег Чорногуз, Віталій Коротич. Цікаво, що після повернення з відрядження практично кожен з письменників – дипломатів вважав своїм обов’язком поділитися з широким читацьким загалом своїми враженнями. Якось одного відомого письменника, який віз з сесії Генеральної Асамблеї чимало доволі об’ємних валіз, при проходженні митного контролю запитали, що ж там знаходиться? Не довго думаючи, він відповів: «Враження!»
Літературний слід, який залишився після таких поїздок за кордон деяких наших класиків, був доволі помітний. Так, з-під пера Загребельного вийшов викривально-публіцистичний роман «Намилена трава». Чорногуз познущався з українських дипломатів у своєму саркастичному романі «Вавилон на Гудзоні». Коротич у своїх «листах» до дружини з далекого Нью-Йорка лякав мало інформованого тоді радянського читача кримінальними страшилками, взятими зі шпальт американських газет. Ці «листи», які друкував орган ЦК КПУ газета «Радянська Україна», потім були видані окремою книгою під назвою «Лице ненависті». Цікаво, що надалі, вже після розпаду СРСР, Коротич на посаді головного редактора журналу «Огонек» став одним із найбільш завзятих пропагандистів горбачовської «перебудови» і непохитним прихильником західних цінностей.
Згадані вище книги, безперечно, мали чітке ідеологічне навантаження, але у тих конкретних історичних умовах увесь цей літературний доробок виглядав досить гармонійно і, що цікаво, користувався популярністю серед обивателів, яким, зокрема, імпонувало зверхньо-поблажливе ставлення наших «класиків» до дипломатів, які уособлювали чужий і не зрозумілий західний менталітет. У мене склалося враження (можливо помилкове), що з тих письменників, кого мені доводилося водити не лише оонівськими кулуарами, а й нью-йоркськими «музеями матеріальних цінностей» («ніщо людське нам не чуже»), по-справжньому поважали українських дипломатів Микола Вінграновський та Роман Іваничук. Власне тому вони й утрималися від спокуси написати «нетлінку» на тему дипломатії.
Важливою складовою моєї роботи була організація візитів іноземних журналістів, які періодично навідувались в Україну для написання своїх репортажів. Формально вони повинні були чітко слідувати програмі перебування, яка складалася у нашому відділі. Журналістам показували визначені заздалегідь «зразково-показові об’єкти», після чого у них не повинно було залишитися сумнівів, у «миролюбній зовнішній політиці СРСР», видатних досягненнях «країни розвинутого соціалізму». За цим пильно стежило КДБ. Але у мене не виникало жодного сумніву, що ці справжні «акули пера» все ж таки знаходили можливості для зустрічей з українськими «дисидентами», оскільки інформація про них з’являлась практично після кожного відвідання України.
Одного разу мене викликав начальник і сказав, що мені доручається надважливе завдання: підготувати візит в Одесу і Львів великої групи іноземних журналістів, акредитованих у Москві, для ознайомлення з релігійною ситуацією в Україні. Нам треба було зробити все можливе, щоб результатом цієї поїздки стали матеріали, які б спростовували звинувачення на Заході щодо повної залежності церкви від держави. З цією метою я заздалегідь виїхав до Одеси, де журналісти мали відвідати духовну семінарію і переконатися у цьому. Коли ми з начальником відділу у справах релігій одеського міськвиконкому приїхали до семінарії, щоб, як кажуть, на місцевості відпрацювати усі деталі візиту, я зрозумів, що довести зарубіжним журналістам справедливість тези про незалежність церкви буде не просто. Запопадливість у манері спілкування, неприховане декларування лояльності до влади, притаманні керівництву семінарії, з одного боку, і зверхність і панібратство представника влади, з іншого, залишали не найкраще враження. Дуже красномовно суть взаємовідносин між церквою і державою продемонстрував читальний зал семінарії, який нагадував «червоний куточок» великого підприємства. Окрім розкладених на столах підшивок усієї радянської партійної періодики, починаючи з газети «Правда», що само по собі, можливо, не так вже й погано, одну стіну цієї зали прикрашали портрети усіх членів Політбюро ЦК КПРС на чолі з товаришем Брежнєвим, а напроти їм прямо у вічі дивилися члени Священного Синоду російської православної церкви на чолі з патріархом Піменом (в миру Ізвєков Сергій Михайлович).
Можна з упевненістю припустити, що недолугі спроби радянської пропагандистської машини презентувати світові «гуманне обличчя» СРСР, як у цьому випадку, так і в інших, на жаль, не могли змінити загального негативного ставлення Заходу до Радянського Союзу. Але траплялися й по – справжньому цікаві поїздки, коли іноземні журналісти демонстрували щире захоплення від побаченого.
Я особисто бачив, як блищали у захваті очі кореспондента однієї впливової американської газети, якого я наприкінці 70-х років минулого століття супроводжував до Миронівського науково-дослідного інституту селекції та насінництва пшениці. Цей інститут очолював добре знаний далеко за межами України видатний вчений-селекціонер Василь Миколайович Ремесло. Його внесок у створення нових сортів пшениці важко переоцінити, і багато закордонних фахівців, журналістів приїздили в Миронівку, щоб познайомитися з ним і написати про його досягнення. Супроводжуючи їх у поїздках, я тоді відчував справжню гордість від того, що ми насправді маємо, що показати іноземцям без пропагандистських прикрас. Але прикладів, якими ми тоді могли похвалитися перед іноземцями, було не так вже й багато. У тому числі й через те, що основні українські передові розробки світового рівня стосувалися, переважно, оборонних проектів і, звісно, іноземні журналісти до них не мали доступу.
Але «вищим пілотажем» вважалася робота з іноземними журналістами, які супроводжували своїх президентів і прем’єрів які, зазвичай, на уїк-енд приїздили до Києва на завершення офіційних візитів до СРСР. Програма перебування цих делегацій була переважно культурно – розважальною, оскільки ніяких серйозних переговорів вона не передбачала. Києво-Печерська Лавра, Софійський собор, прогулянка катером по Дніпру, відвідання Оперного театру – ось що, передусім, пропонували високим гостям. Обов‘язковим елементом програми були протокольна зустріч з керівництвом республіки, відвідання промислового підприємства або колгоспу і, звісно, зустріч з робочим колективом. Я був надзвичайно гордий з того, що, забезпечуючи роботу прес-пулів високопоставлених гостей, мав можливість їздити у машині з табличкою «ПРЕСА», бачити на відстані витягнутої руки перших керівників України, а також плеяду світових лідерів. Серед них – канцлер ФРН Гельмут Коль, король Непалу Бірендра Бір Бікрам Шах Дєва, прем’єр-міністри Індії Морарджі Десаї, Канади П’єр Еліот Трюдо та інші. Я на власні очі спостерігав незвичну для нас демократичну відкриту манеру спілкування закордонних державних діячів з журналістами. Тоді я вперше почув вислів, що журналісти – це «четверта влада», у чому мав змогу не один раз переконатися. Одним словом, тоді все це сприймалося, як приналежність до касти втаємничених
І, як «вишенька на торті», – з одного боку кумедний, а з іншого досить повчальний сюжет, який продемонстрував, що інколи відсутність поруч представників «четвертої влади» може врятувати твою кар’єру.
Сталося це вже після мого першого закордонного відрядження до Нью-Йорку, на початку 1984-го року. Я щойно розпочав роботу на посаді помічника міністра закордонних справ і одним з перших моїх завдань була підготовка перебування у Києві прем’єр-міністра Канади П’єра Еліота Трюдо. Взагалі його візит запам’ятався цілою низкою нештатних ситуацій. Справжнім викликом для української служби безпеки став незапланований вихід у місто Прем’єр-міністра у джинсах, без охорони, у супроводі лише свого помічника. Треба віддати належне, співробітникам «дев’ятки», які професійно, не привертаючи зайвої уваги, забезпечили прогулянку Трюдо багатолюдним Хрещатиком і навіть відвідання пивбару. Склалося враження, що вони були готові до несподіваних витівок прем’єра. Усі причетні до візиту вже знали (звісно не з газет) про те, як напередодні у Москві Трюдо гасав на мотоциклі, взятому ним з кортежу, бруківкою Кремля, шокуючи і протокол, і охорону, і туристів.
Але найбільший резонанс викликало відвідання прем’єром і його оточенням опери «Євгеній Онєгін» у Київському академічному театрі опери і балету, де було присутнє вище керівництво республіки на чолі з всесильним партійним босом Володимиром Щербицьким. Серед іншого, я відповідав за переклад на англійську мову лібрето цієї опери, яке під час вистави роздавали членам канадської делегації. Переклад пройшов кілька стадій редагування нашими кращими лінгвістами, був переданий до типографії, куди я приїхав вичитати гранки (комп’ютерної верстки тоді ще не було) і забрати тираж. Передавши лібрето протоколістам, я з почуттям виконаного обов’язку поїхав додому.
Наступного дня рівно о дев’ятій ранку пролунав характерний дзвінок телефону прямого зв’язку з міністром, який кам’яним голосом попросив мене зайти. Увійшовши до кабінету, я відразу зрозумів, що трапилося щось неординарне. Володимир Олексійович Кравець, винятково інтелігентна і толерантна людина, не дивлячись, жбурнув мені лібрето і, ледве приховуючи свої емоції, сказав крізь зуби: «Читайте!» Він завжди був зі мною на Ви. Я почав у котрий раз перечитувати це нещасне лібрето, не розуміючи, що ж сталося і де шукати помилку. «Читайте останню фразу» – сказав крізь зуби міністр, щоб не затягувати агонію. І тут мене нібито вдарила блискавка. Перед очима постала фраза –«And Lensky kills Onegin», тобто – «І Ленський убиває Онєгіна». Завіса. Пояснювати щось не було жодного сенсу. Це не мало жодного значення. Справу зроблено і тому нема ради. Кравець також добре це розумів і лише сказав: «Можете йти».
Але він не сказав найголовнішого! Цю помилку помітив перекладач канадської делегації українського походження. Він аж сяяв від задоволення. Кращої нагоди познущатися над «комуняками» годі було й чекати. На фуршеті під час перерви у присутності Трюдо і Щербицького в іронічно – саркастичній манері він почав розглагольствувати про досі нечувану «нову оригінальну інтерпретацію Пушкіна українцями». У своїй тираді цей «патріот» не забув висловити своє «захоплення» про «самостійністю», яку продемонструвала Україна, і що канадійці українського походження будуть у захваті, оскільки все що відрізняється від російського, то є для них справжній «бальзам на душу». Усе це було б дуже смішно, якби не відома чутливість нашої партійної верхівки до будь – яких натяків на націоналізм. На щастя цим жартом усе й закінчилося. І ніхто не став надавати цьому політичного забарвлення. А головне мені повезло, що фуршеті не було журналістів. Одним словом, куля пролетіла поруч, не завдавши реальної шкоди, але налякала добряче.
З того часу я дуже уважно і прискіпливо читаю усі тексти, за які несу відповідальність, і після того випадку ніколи нічого не «підмахував». Про це добре знали усі мої колеги і підлеглі, яким я завжди розказую цю історію, коли вони через неуважність припускаються прикрих «ляпів», що можуть мати серйозні наслідки…»
Володимир ХАНДОГІЙ
Український дипломат,
Президент Української Асоціації зовнішньої політики.
