Війна ставить запитання: православ’я і людська гідність

Світові релігії та світова політика:у фокусі – Україна

Проблема гідності в контексті православної політичної теології часів військового вторгнення рф в Україну

У дискурсі сучасного соціокультурного знання навряд чи знайдеться подібний до гідності смислоконцепт, який має беззаперечну пріоритетність та, одночасно, – невизначеність. Загалом, різночитання стосуються змістовного, структурного, динамічного означення цього терміну.

За своїм змістом гідність – не лише моральна, чи-то правова категорія, а й більш широкий соціокультурний концепт, що висловлює внутрішній стан самоцінності суб’єктів, як вільних істот – завдяки, чи-то всупереч обставинам, а також – їх переживання, розуміння власної значущої ідентичності.

Самоідентифікація особи завжди первинна, однак її ідентифікація означає честь, яку соціум виявляє щодо гідних суб’єктів у вигляді поваги, визнання, або ж у сакральній формі вшанування. Христос каже про це так: «Не буває пророка без честі, якщо тільки у вітчизні своїй та у домі своєму (Матв. 13: 58), « І не здійснив там багатьох чудес по невір’ю їх» (Матв. 13: 58). Часом суб’єктові відмовляють у такій честі; у цьому разі – чим більше цінностей він створює, тим більше сам знецінюється та позбавляється гідності.

Аксіологічна значущість гідності настільки питома, що її ставлять вище за будь-які матеріальні блага; вона яскраво відображається у фразеологізмі «гідність дорожча за хліб».

У структурному аспекті суб’єктами гідності постає не лише особистість, а й спільноти – соціальні групи, народи, держави та людство загалом (так, за І. Кантом, має існувати «загальнолюдська гідність»).

Гегель обґрунтовував думку про те, що зазвичай у державі панує «дух народу» – тобто ті закони, традиції, де людину визнають вільною, розумною істотою. Водночас, кожен індивід повинен зробити себе гідним цього визнання, а відтак, – надавати іншим повне право на свободу та вільне особистісне волевиявлення.

Становлення й розвиток феномену «гідність» – це динаміка сходження від абстрактного до практичного гуманізму. Такий процес надто суперечливий; його проблематичність окреслена гегелівською формулою «раб та вільний», де, відповідно до статусу, «раб» забезпечує виживання, а «вільний» – поступовий розвиток суспільства. Разом із тим, альтернативна точка зору передбачає незалежність духовної свободи від соціального статусу, не обумовлюється ним.

Дійсно, духовна свобода можлива в особистості, яка відчуває власну людську гідність іманентно присутньою їй якістю. Відтак, можна вважати гуманістичним досягненням християнства постать засновника цього релігійного напряму, Ісуса, який вперше в історії культури творив самого себе як ідеальну (нормативну) особистість, виявляв гідність людини внаслідок самовизначення як самоцінного індивіда.

Сьогодні лунають голоси щодо значної пластичності поняття гідності, «ліберального» та «неліберального» підходів богословів до його змістовної частини. Це пояснюється тим, що теоретично спільні богословські погляди на чесноту гідності, як загальної здатності людини до доброчинності, зазначають її різну реалізацію через людські вчинки. Останні обумовлені неоднаковим місцем та роллю кожного індивіда у конкретному соціумі, відрізняються внаслідок впливу традицій та ментальності певного суспільства.

Так, ліберальний підхід найбільш оптимальним для вияву гідності людини вважає створення для всіх однакової можливості реалізації власної суб’єктивної свободи.

Натомість «неліберальна» богословська теорія людської гідності вкорінена у вченні про теозис, яке, практично проголошує захист «моральних норм» від руйнівного впливу відірваних від моральної відповідальності індивідуальних прав особи.

Загалом, людська гідність розглядається православними через долучення до «образу та подоби Бога», набуває сенсу при сприйнятті ідеї бого-людського спілкування, оскільки людина була створена заради комунікації з Богом.

Однак, таке спільне для всіх християн переконання, не призводить до однакових наслідків. До того ж, гуманістична цінність людини значно проблематизується тоді, коли розглядається крізь теологічну оптику за формою, а не за смислом. У такому разі навіть еволюційно-консервативні засади релігійного вчення знецінюються охоронно-репресивними методами його сповідників.

Умови ведення військових дій РФ в Україні значно актуалізували увагу до риторики представників різних православних конфесій щодо сприйняття ними проблеми людської гідності.

Так, не можна не зважати на те, що соціальна доктрина УПЦ МП та РПЦ існує в спільному смисловому просторі. У багатьох питаннях позицію цих Церков можна вважати тотожною.

Що стосується проблеми людської гідності, то тут РПЦ виступає проти ліберальної концепції прав людини, засвідчивши це документом 2008 року під назвою «Основи вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу та права людини».[1]

Цим документом РПЦ підтримує поняття людської гідності, що відповідає правам людини, але підкреслює відмінність християнського її розуміння від сучасного лібералізму, який вважається нею атеїстичним.

Як і решта християнських Церков, РПЦ сприймає гідність у зв’язку з моральністю. Останню вона прагне відстоювати на інституційному рівні при взаємодії з державою, делікатно зауваживши, що це не означатиме «під її владою». Проте політизація російського православ’я вже стала широко відомим феноменом, а його зв’язок із силовими структурами ФСБ неможливо не помічати. Сьогодні лунають непоодинокі заяви про «релігію без релігії», що означає повну маніпуляцію РПЦ політичною владою Росії. Практично, від релігії у російському православ’ї залишилися добре складені богословські тексти, які виступають прикриттям агресивних амбіцій московської держави.

Більше того, власні суспільні привілеї на території РФ, РПЦ виправдовує російською історією та культурою, вважає правом російського народу на захист від впливу інших народів та деструктивних культів. Така концепція прав в інтерпретації РПЦ підтримує офіційне російське законодавство проти дифамації (приниження) священних символів, або будь-якого руху, що може  зменшувати вплив православ’я на російську культуру.

Фактично, підтекстом документу «Основи вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу та права людини»  заперечується розуміння прав людини, яке може релятивізувати православну моральність, оскільки відкриватиме шлях атеїстично-гуманістичним версіям, або ж загрожуватиме перетворенню РПЦ на один із багатьох голосів, що звучать у суспільному просторі. Зрозуміло, що існувати у поліфонічному, мульткультуральному, поліконфесійному світу, на паритетних умовах релігійної свободи, російському православ’ю, яке звикло протиставляти себе та всіх інших, ніколи не було властиво.

Наявність зазначеного вище підтексту підтверджується заявами окремих ієрархів, приміром, митрополита Волоколамського Іларіона (Алфеєва). Відображаючи позицію РПЦ щодо божественних витоків людської гідності, він зазначає: «Ідея відповідальності присутня також у гуманізмі, однак за умови відсутності абсолютних моральних норм цей принцип означає обмеження прав особистості свободою інших людей. З точки зору атеїстичного гуманізму реалізація потенціалу свободи – це те саме, що й безперешкодна реалізація особистістю всіх її бажань і прагнень, окрім тих,що перешкоджають реалізації подібних бажань іншими людьми; або ж реалізація прав, що не порушують права інших. Це призводить до релятивістської інтерпретації всіх моральних норм та духовних цінностей», а відтак, засуджується РПЦ, яка дотепер не навчилася співіснувати у плюралістичному світі міжконфесійних комунікацій.

На відміну від вузько-конфесійної, політично обумовленої, консервативної, націоналістично-заангажованлї, монологічної концепції прав людини РПЦ, Православна Церква України взяла до уваги та запропонувала до обговорення широкому загалу схвалений і затверджений до публікації Cинодом Константинопольської Церкви у січні 2020 року документ «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви». Цей документ активно претендує на роль сучасної соціальної доктрини ПЦУ.

У документі зауважується, що незалежно від того, в яких політичних умовах перебувають християни, вони повинні володіти «мовою прав людини», що означає вміння вести діалог, на основі якого всі сторони можуть дійти певного спільного знаменника: «Ця мова призначена зцілювати розділення у тих політичних спільнотах, де мають співіснувати люди з дуже різними переконаннями», – вона «уможливлює спільну практику шанування безкінечної й невід’ємної гідності кожної людини, яку Церква, безперечно, вважає відбитком образу Божого в усіх людях».[2]

Християни мають визнавати «мову суспільної згоди», яка потрібна для збереження та розвитку справедливого суспільства, забезпечує непорушність людських гідності та свободи.

Більше того, Церква закликає християн не боятися культурного та соціального плюралізму, радіти динамічному сполученню людських культур у сучасному світі, які визнаються благословенням, одним із найбільших здобутків нашого часу, а також засвідчує власну підтримку державним стратегіям та законам, що якнайбільше сприяють такому плюралізму, називає «благодатним даром» мирне співіснування культур світу у сучасних суспільствах.

Отже, людська гідність та свобода щільно пов’язані між собою. Наразі йдеться не про свободу вибору, а про автономію людини, яка глибоко відображає ідею самовизначення, здатність відповідально сприймати норми та цінності, передбачати наслідки власної діяльності. Будучи автономною істотою, індивід має право висловлювати власне ставлення до релігійних питань, мати релігійний досвід, вирішувати, залишатися віруючим, чи ні.

Іншими словами, казати про автономію особи означає вказувати на найсуттєвіші, сенсожиттєві, важливі світоглядні рішення, які вона має прийняти. Сукупність цих рішень складає моральну ідентичність людини.

Своєрідне прочитання поняття гідності у контексті політичної теології запропонував Арістотель Папаніколау.[3] Політичну теологію дослідник вважає одним із найважливіших питань, з яким має справу православне богослов’я ХХІ століття. Його актуальність очевидна для пострадянських країн, де взаємовідносини між Церквою та нацією, культурою, державою залишаються предметом дискусії. Ще більше загострили питання політичної теології взаємовідносини цих країн з Європейським союзом.

Однак, несправедливо стверджувати, що православ’я було позбавлене політичної теології загалом. Життя християн завжди існувало у політичному просторі. Більше того, А. Папаніколау впевнено заявляє про потребу православ’я «продумувати» політичну теологію на противагу скомпрометованого нині поняття про симфонію. Така альтернатива вбачається ним у православній теорії бого-людського спілкування – обоженні (theosis), яка пов’язує всі елементи православної традиції та всіх православних християн – від радикальних до найбільш ліберальних. Отже, висновує А. Папаніколау, у Церкви вже є своя власна політика – політика обоження, сутність якої полягає у постійній турботі про те, як навчитися любити Іншого.

Спираючись на цей богословський підхід, православні Церкви у спільному, плюралістичному, публічному політичному просторі не повинні апелювати до привілеїв історії чи культури для законотворчого нав’язування соціуму конкретних, властивих їм, моральних норм. Натомість, Церква зобов’язана використовувати свій вплив заради розширення, покращення, поглиблення демократичної публічної сфери. Іншими словами, у її публічній еклезіології має полягати еклезіологічний імператив.

Лише визнання своєрідності Іншого, його права на існування, а відтак, – гідності, за умови збереження власної релігійної ідентичності, дозволить православній Церкві не бути черговим джерелом конфліктів у сучасному поліфонічному, поліконфесійному світі.

Ганна КУЛАГІНА-СТАДНІЧЕНКО, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавстваІнституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

[1] Основи вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини. – К., Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2009. – 32 с.

[2] Із врахуванням внесених Спеціальною комісією редакційних змін та доповнень, яких не було в оригінальному варіанті. – За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви // Сайт Грецької православної архієпархії США. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://www.goarch.org/social-ethos?p_p_id=56_INSTANCE_km0Xa4sy69OV&p_p_lifecycle=0&p_p_state=normal&p_p_mode=view&p_p_col_id=column-1&p_p_col_count=1&_56_INSTANCE_km0Xa4sy69OV_languageId=uk_UA

[3] Арістотель Папаніколау. Містичне як політичне. Демократія і нерадикальна ортодоксія. /  Пер. з англ.: Олександр Кирлєжев. – К.: Дух і літера, 2021. – С. 134.