Війна, яка не має імені: «Перша соціалістична», що триває і досі

«Є у революції початок, немає у революції кінця» – це те, що відбувається зараз в самій огидній, нелюдській формі.

Запитайте першого ліпшого першокурсника факультету політології про те, які війни існують і він без вагань відповість – світові, регіональні, локальні, торгівельні, інформаційні, гібридні (це вже із  нашого ХХІ сторіччя). Люди, які займались питаннями історії та політології в минулому – ХХ столітті ще добавлять, що були війни імперіалістичні, колоніальні, холодна війна та війни національно-визвольні. Можливо, я щось  пропустив. Пропустив до цього ряду найменувань широковживаному сьогодні і в недалекому минулому.

Проте є ще один тип війни, про яку ніхто ніколи не згадував. Вірніше не згадував не про саму цю криваву подію, якою є кожна війна, а не давав їй правильного найменування, не виділив її в окрему категорію, що робить її оцінку неповною і не до глибини осмисленою. Але це вкрай необхідно зробити, оскільки, розпочавшись 85 років тому,  вона продовжується і сьогодні.

Якщо в радянській історичній доктрині, побудованій на марксистсько-ленінській теорії соціалістичної революції, перша світова війна 1914-1918 рр. трактувалась як війна імперіалістична, то природньо виникає питання – а де загубилась світова війна соціалістична? Ось вона. Радянсько-фінська війна з листопада 1939 р. по березень 1940 р. – це ніщо інше, як перша соціалістична війна. Війна, розв’язана молодою пролетарською державою, керованою комуністичною партією (на той час вкп (б)) здійснила агресивний напад на сусідню, так звану буржуазну країну – Фінляндію. Жертви з боку нападника були  неймовірні. Залізний дух фінських захисників рідного краю в купі з вдало облаштованими оборонними спорудами (лінія Маннергейма) завдали разючої поразки агресору. Попри те, що формально пролетарська, перша в світі соціалістична держава перемогла, примусила свою жертву підписати вигідний для себе мирний договір, за яким до срср  відійшла значна частина Карельського півострова, декілька островів в Фінській затоці, вона цю війну програла. Програла і морально, і політично. По-перше, вона була абсолютно непопулярною і незрозумілою для самих селянсько-пролетарських верств, для чисельних родин, чоловіки яких загинули, або були скалічені в тих морозних нетрях Далекої півночі. По-друге, вона остаточно зруйнувала ілюзію щодо морального, міжнародно-правового обличчя першого в світі пролетарського державного утворення. По-третє, це дало привід вилучити срср із Ліги націй і, хто щоб не говорив про її безпорадність, але вона була на той час світовим клубом, членства якого просто так не позбавляли.

Чи мала і чи має ця війна продовження за своїм сутнісним, так би мовити, концептуальним змістом? Так, зародившись в 1939 р. перша соціалістична війна виринула знову в другій половині ХХ ст. В 1956 р. – в Угорщині; в 1968 р. – в Чехословаччині; в 1969 р.   між двома соціалістичними «братськими» країнами – срср та КНР; в лютому-березні 1979 р. – КНР здійснила напад на соціалістичний В’єтнам; грудень 1979 р. – початок війни срср проти Афганістану, а нащадок срср – рф невтомно продовжує сьогодні цю криваву історію – Чечня, Грузія, Сирія, Україна. Отже, є «у революції початок, немає у революції кінця», тільки зараз це відбувається в самій огидній, нелюдській формі.

Я не буду вдаватись в аналіз ситуації на фронті, як я це робив в своїх попередніх есе. Ситуація потребує більшого фактажу, щоб робити якісь виважені висновки. Ситуація на фронті – це наше все, це святая святих і, віддаючи належне цій сторінці нашого непростого сьогодення, я хочу більш детально звернути увагу на не менш важливий аспект, на нашу дипломатичну діяльність. Зокрема, на таку чутливу ситуацію, як події на українсько-польському кордоні. Не знаю всіх деталей конфлікту, хоча, безперечно, в його основі лежать бізнесові, якщо хочете, фінансові інтереси, як польських, так і українських підприємців – фермерів, перевізників, працівників логістичної сфери. В цю болючу рану негайно вчепились російські, проросійські сили, які вміло використовують конфлікт, роздмухують його і намагаються підняти на рівень високої політики, політики міждержавних відносин. І тут я не розумію, чому міністр закордонних справ України, або навіть прем’єр-міністр негайно не мчать до Варшави, щоб вирішити цю проблему. Не вірю, що її не можна вирішити. Невже не зрозуміло, що затягування в радикальному лікуванні цієї болячки, переведення її в хронічний стан несе значно більше втрат, ніж ті, які вже існують, коли ультраправі сили в Польщі згадують Р. Шухевича, С. Бандеру та інші подібні сторінки нашої спільної історії. Врешті-решт це бізнес конфлікт. Держава негайно повинна активно втрутитись. Врешті-решт це наш шлях в ЄС, боротьба за квоти, адаптація до їх ринку, до їх правил. Нічого страшного в цьому нема. Це все було в історії ЄС. Пам’ятаю, як в 60-70 рр. ХХ ст., коли інтенсивно формувався Спільний ринок, радянські газети рябіли зловтішними повідомленнями про так звані винні, виноградні, сардинові війни між Португалією, Францією, Італією, Іспанією тощо. Там і тоді ринки цих  країн притирались один до одного, але ж знаходили і знайшли спільну мову. 1 травня 2004 р. Республіка Кіпр стала повноправним членом ЄС. В жовтні цього ж року я спостерігав, як місцеві картоплярі влаштовували страйки біля президентського палацу, бо їм Брюссель видав квоту на експорт цієї смачної продукції на ринки ЄС. Був шок у простого фермера з Айанапських картопляних полів? Був. Скористалися цим кіпрські так звані євроскептики, члени лівих партій? Намагались скористатись. Нічого не вийшло. Пройшли роки. Тепер Нікосію ніяким калачем із ЄС не виманиш. І грантів багато, і освітянський простір єдиний, і фермерам надається значна допомога на модернізацію їх господарств, і ідентичність їх залишилась. Більш того, ще шість місць в Європарламенті отримали, щоб разом з іншими народами Європи керувати континентом. Так що, жити можна. І нам можна. І потрібно. Головне, не сидіти, склавши руки. В даному випадку дипломатичні.

Борис ГУМЕНЮК, доктор історичних наук, професор, Надзвичайний та Повноважний Посол України