Війна, дипломатія і кадри: які є шляхи поліпшення нашої дипломатичної служби?

Володимир Хандогій, Сергій Даниленко, Олег Бай розпочали у ПіКу дискусію про дипломатичні та консульські кадри-якими їм бути та хто і де їх готує. Сьогодні – продовження розмови.

В цей непростий для нашої держави час шанований Часопис “Політика і культура” звернувся до мене з проханням поділитись своїми думками щодо підготовки дипломатичних кадрів в Україні, проблем, з якими зіштовхується наша дипломатія взагалі в умовах повномасштабного військового нападу росії.

З початку я завагався, чи взагалі  на часі виносити цю тему в інформаційний простір, але після деяких роздумів дав згоду, поскільки побачив це запитання під позитивним, оптимістичним кутом зору.

Ми віримо в Перемогу, ЗСУ активно і професійно діють, щоб її здобути. Отже, треба думати про завтра, про той день, коли вона настане і українське суспільство перейде до мирного життя, сповненого необхідних реформ, трансформацій, вдосконалень, щоб цю Перемогу закріпити і зробити незворотньою. А поки війна триває, війна, які з неймовірною силою оголила всі недоліки нашого попереднього буття, слід думати над тим, як унеможливити їх перенесення в післявоєнне майбутнє.

Понад двадцять років працював в системі підготовки фахівців-міжнародників Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувачем кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби цього навчального закладу, 12 років очолював Дипломатичну академію України при МЗС України, 11 років був на дипломатичній роботі в статусі Посла України в дуже не простій для захисту наших національних інтересів країні, якою є Республіка Кіпр. Тому, гадаю, маю право висловитись з приводу порушеного питання, дати певні рекомендації щодо поліпшення ситуації там, де, на мій погляд, це невідкладно треба зробити. Звичайно, мої міркування не носять характеру незаперечної істини. Вони не можуть не бути суб’єктивними, але гадаю, що раціональне зерно в них міститься. І взагалі було б надзвичайно цікавим і корисним, якби цей допис дав поштовх для конструктивної дискусії в експертному, професійному середовищі, адже тільки так ми зможемо якщо не народити, то хоча б наблизитись до істини.

Отже, мої міркування будуть перейматись двома площинами цієї теми — 1) підготовка кадрів; 2) реалізація кадрової політики в системі дипломатичної служби України.

Щодо підготовки. Я вже неодноразово писав в різних джерелах (і ця теза є якраз істинною, якою ми можемо пишатись) в Україні, починаючи з другої половини ХХ століття складалась потужна, авторитетна національна школа підготовки фахівців-міжнародників, яка сьогодні нічим не відрізняється від вищих світових стандартів вирощування власних дипломатичних кадрів.

Я не буду описувати історію встановлення цієї школи. Це — окрема тема. Але не можу не нагадати такі фундаментальні віхи в її розвиткові, як започаткування роботи в Київському університеті факультету міжнародних відносин 1944 р., як вступ України в 1945 р. до ООН та її спеціалізованих установ з відкриттям своїх відповідних представництв, поновлення роботи вищезгаданого факультету в 1971 р. (його було закрито в 1955 р.) і, нарешті, надзвичайно могутній поштовх було надано її подальшому розвиткові із набуттям Україною незалежності в 1991 р. Відкриття нових, свіжих академічних осередків підготовки фахівців-міжнародників у Львові, Чернівцях, Харкові, Одесі, Ужгороді зробили цю систему практично завершеною та ефективно діючою.

Саме ця система дала Україні таких видатних і високопрофесійних дипломатів як Г.Й. Удовенко, А.М. Зленко, Ю.М. Кочубей, Б.І, Тарасюк, В.Д. Хандогій, В.С. Огризко, Ю.В. Костенко, О.С. Сліпченко, А.Д. Бутейко, О.М. Купчишин, В.Ю. Єльченко. (Хай старші товариші і колеги пробачать, всіх не згадаю. Вони і без цього вписані в славну історію української дипломатичної служби).  Всі вони — згадані і не згадані і є продуктами нашої національної школи підготовки дипломатів і цього гадаю досить, щоб зрозуміти та оцінити рівень її зрілості та потужності.

Але, з іншого боку, це не означає, що система не має недоліків, не потребує вдосконалення. Я не буду вдаватись в аналіз навчальних програм (хай цим переймаються Міністерство освіти і НАЗЯВО це — їх компетенція), але з цього приводу теж висловлю свою думку. Маю досвід. Мав честь бути Головою державної екзаменаційної комісії першого випуску факультету міжнародних відносин Львівського університету в 1999 р.; також мав честь докласти чимало зусиль до створення кафедри міжнародних відносин Чернівецького університету, не кажучи вже про досвід завідувача кафедри МО та ДС, а також ректора ДАУ при МЗС України.

Мабуть, це відлуння ще радянського часу, епохи холодної війни, коли населення зомбувалось НАТО як головною загрозою, а НАТО персоніфікувалось насамперед із США, Великою Британією, тому виник і укріпився феномен, який я називаю англоцентризмом (з мовною точки зору).

Ніхто не буде сперечатись про значимість  англійської мови в сучасному міжнародному спілкуванні, в технічній, військовій літературі, в бізнес-середовищі тощо. Але при цьому якась рівновага була порушена і інші іноземні мови, особливо вкрай такі важливі як — японська, китайська, арабська, корейська якось посунуті. Я не хочу сказати, що в нас немає навчальних осередків, де ці мови не вивчаються, але ці осередки скоріше знаходяться за межами факультетів міжнародних відносин, ніж в середині них. Але мовна підготовка майбутнього дипломата на факультеті міжнародних відносин це трохи інше, ніж мовна підготовка референта-перекладача на філологічному факультеті. Вона потребує якісно іншого підходу. І це, до речі, не якісь забаганки, а нормальна світова практика. Коли у відповідних навчальних закладах США, Канади, або Франції майбутній дипломат вивчає арабську, чи японську мову в курс його підготовки обов’язково входить від двох до трьох років перебування у закордонному відрядженні в країні відповідного мовного середовища. Взагалі, це проблема вищого державного рівня, яка потребує додаткового фінансування відповідним університетам, можливо, навіть якогось заохочення для студентів, які беруть опановувати ці непрості  мови. В Державі, яка дала світові Агатангела Кримського, відношення до Сходознавства повинно бути радикально змінено! Це- об”єктивна вимога 21 століття! Тоді, можливо, у нас зрушиться з місця ще одна проблема. Це вже із другої площини — площини реалізації кадрової політики. Ми дійсно, не на словесних мантрах, а на ділі повинні повернутись обличчям до Сходу (власне Сходу, країн Африки все те, що має класичну назву Орієнталістика).

Скажіть мені, скільки разів за 30 років ПУ або Прем’єр-міністр відвідали країни тропічної Африки? Тієї Африки, що потерпає від голоду, відсутності пального, медикаментів, продуктів хімічної промисловості, взагалі нормального ширпотребу і т.д. і т.п. Якось всі зразу після обрання або призначення тягнуться до Брюсселю, Вашингтону, Нью-Йорка, Парижу, Давосу, в крайньому випадку Варшави. Може тому і не  їдуть, що в цьому полі немає наших ефективно діючих відповідних дипломатичних структур, які б могли напрацювати змістовні угоди, перспективні точки багатосторонніх бізнес-контактів, які під час цих візитів потрібно було б тільки закріпити своїми підписами.

І тут не можна оминути ще одну дуже делікатну проблему. Вона, на жаль, існує. Проблему “білої” та “чорної” кістки. Не секрет, що є дипломати, які точно знають, що все своє професійне життя вони за межі ЄС або Північно-Атлантичного Союзу не виїдуть, а є такі, що знають, що туди не в’їдуть, або, якщо це вдасться, то з неабиякими  труднощами. Я досить схематично позначив цю проблему, але вона є. І вона не робить нашу систему сильнішою. Знову ж таки досвід провідних дипломатичних служб світу — США, Канади, Німеччини, Франції свідчить, що там є обов’язковою норма, щоб зробити кар’єру і пройти шлях від аташе до посла, кожен дипломат повинен обов’язково прослужити в якійсь проблемній країні чи з точки зору санітарно-кліматичних умов, чи небезпечного військово-політичного положення. У нас, м’яко кажучи, це не дуже поширено.

І ще одна проблема. Нагальна, поточна. В умовах війни мільйони українських громадян опинились закордоном, стали вимушеними емігрантами. І  це не ті благополучні довоєнні туристи, які приїхали до курортів Європи і Сходу, щоб відпочити і пошопінгувати. Вся ця багатомільйонна, багатостраждальна маса людей автоматично стала об’єктом для захисту їх прав та інтересів нашими посольствами у відповідних країнах і, в першу чергу, консульськими співробітниками. Навантаження в їх роботі чисто фізичні, нервові зросли в рази. Наші громадяни втратили житло, документи, потребують консультацій та допомоги щодо адаптації закордоном. Складається, м’яко кажучи, дуже болісна і взаємонеприязна ситуація. Консули перевантажені заявниками. Неймовірні в часовому просторі черги. Ця система електронної черги є далекою від удосконалення. Гадаю, далі всі негативні нюанси перераховувати не варто. А що необхідно робити? Негайно допомогти нашим консулам, а відтак нашим громадянам за кордоном, які опинились у цій вимушеній еміграції. Направити у відповідні установи додаткові сили із числа працівників ЦА, навіть тих, хто щойно повернувся із закордонного відрядження. Можливо у часі це буде на півроку, рік, півтора але це потрібно зробити не рахуючись з фінансовими витратами, тому що наші     репутаційні втрати їх перекривають.

І все таки хочу завершити на оптимістичній ноті. Тому що наша система як підготовки кадрів, так і практичної її реалізації довела по великому рахунку свою життєздатність, спроможність вирішувати завдання будь-якого рівня труднощів, потрібно тільки вчасно! реагувати на нові виклики та загрози, а кадри для їх подолання у нас є!

Борис ГУМЕНЮК, доктор історичних наук, професор, Надзвичайний та Повноважний Посол України