Від «світової пожежі» до «Русского мира», від «молодшого брата» до затятого ворога – як підкріпити прагнення до володарювання народним інстинктом
«Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину».
Т. Г. Шевченко, «Сон»
На початку – невеликий екскурс в історію володарювання та володарів. Майже за Тарасом: «А історія!.. поема Вольного народа!» («І мертвим, і живим, і ненарожденним…»)
Скільки курчавих і лисих голів напружували мізки у думах про щастя, як здобути його для трудящого люду. Скільки було безпомилкових і результативних рецептів досягнення високої мети, досягнення покращення як не сьогодні, то завтра. Щоправда, усі вони, за дивним співпадінням, потребували, для початку, обʼєднання всіх руйнівних сил у світі проти ворога, щоб «до основанья, а затем»…
Та саме з тим «а затем» і не складалося…
Ще класики помітили: пролетарі бʼються на барикадах, буржуї – підкрадаються до влади… Та хіба лише буржуї? У різні часи результатами революцій користувалися кримінальні злодії, бандити, шахраї, недобитки попередньої влади, енкаведисти, гебешники, генерали промисловості холодильників чи будматеріалів…
І титул «узурпатор» теж змінював своє забарвлення та змістовну сутність, до первинного значення – не дошкребтися.
Оте горезвісне «а затем» змушувало переглядати (до фальшування включно) догми та фундаментальні засади справедливої боротьби за щастя.
Скажімо, не піднявся світовий пролетаріат на підтримку жовтневого перевороту 1917 року, не виправдали надій німецькі, угорські й інші загони свідомих трударів – довелося щастя для них відтермінувати та виробити теорію можливості побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні, а «світову пожежу» залишити у піснях і розробках Генштабу Червоної Армії.
Не схотіли робітники, селяни та залишки інтелігентських недобитків відчувати на собі всі переваги соціалізму – довелося перевиховувати їх мільйонами у концтаборах «до самих до окраин»…
До речі, не лише на теренах колишньої Російської імперії. Інший народний вождь, фюрер, по-їхньому, теж, відомо, під червоним знаменом і соціалістичними гаслами будував щастя для свого народу. І теж мріяв про щастя людства.
Була, щоправда, термінологічна різниця. З одного боку – аншлюс, з іншого – визволення братів-словʼян; з одного – побудова Третього Рейху, з іншого – Союзу незламного.
І над усім цим «благоденствієм», де на всіх язиках усе мовчить, у променях слави – обʼєднуюча, згуртовуюча, керівна та спрямовуюча постать Володаря.
Щоправда, вождь світового пролетаріату зі своєю класовою боротьбою не спромігся обʼєднати, згуртувати навколо себе людей, він не лише не дожив до таких вершин влади, а навіть не заслужив на поховання по-людськи.
Фюрер (одна держава, один народ, один фюрер) – дожив мало не до обожнювання та закінчив життя напівспаленим серед руїн імперії…
Батько всіх народів, знищивши мільйони людей голодоморами, таборами, катівнями, у полумʼї війни, встиг «згуртувати» людей вогнем і мечем та створити під себе новітню імперію та «світову систему соціалізму», відомішу (дідусь Фройд знову торжествує!) як «соціалістичний табір», але також завершив земний шлях за незʼясованих обставин, зазнавши посмертної ганьби «викриттям» і перепохованням…
Вимушений викривач «культу особи», хоч і старався з усіх сил, військових, насамперед показати бунтівним полякам, німцям, угорцям, навіть – далеким китайцям свою велич і могутність, згуртувати народ навколо нещадної боротьби за мир та примарної програми побудови комунізму не зміг, залишившись у нашій памʼяті з черевиком в одній руці та початком кукурудзи – в іншій.
«Дорогий Леонід Ілліч» устиг запроторити до таборів українську інтелігенцію, придушити «Празьку весну», кинути тисячі співвітчизників у Афганське пекло, вигадати «нову історичну спільність людей – радянський народ» і стати посміховиськом у анекдотах про «сіські-масіські»…
Перший російський президент – виключно для народної єдності – розстріляти Білий дім (у Москві, прошу зауважити), розпалити й досі не згасле полумʼя на Кавказі й тихесенько «змитися». Втомившись. Щоб посадити на Кремлівський трон… Утім, про це – трохи згодом.
Забрав я у Вас так багато часу й уваги, щоб не зайвий раз повторити: історія вчить, що вона нічому й нікого не вчить. Нові й нові персони, за влучним висловом великого поета, «глядят в Наполеоны», силкуючись реалізувати будь-якою ціною марення про величезні гроші та необмежену владу…
«А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?»
Т Г. Шевченко. «Сон»
Щоправда, новітні кандидати у Наполеони змушені діяти вишуканіше, винахідливіше, різноманітніше та підліше. З огляду на реалії сьогодення. XXI століття вносить свої корективи, встановлює свої правила у боротьбі за необмежені статки та владу. Навіть для тих, хто вже прижився на Кремлівському троні.
Не те, щоб людей стало важче дурити, – ЗМІ вдосконалилися, структурувалися, перепродалися. Без проблем.
Не те, щоб із підміною ціннісних орієнтирів проблеми, – у порівнянні з гундяєвськими пропагандистами й агітаторами «Русского мира» нервово та безнадійно курить у закутку ідеологічний відділ ЦК КПРС.
Не те, щоб квіслінгів, живкових, новотних, гротеволів чи косіорів не вистачає, – «Кремлівський вибір», як нещодавно зʼясувалося, готовий до війни та вміє воювати, регіонали на різні голоси скандують на «антимайданах» прізвище вождя сусідів, усілякі «союзы» виходять на кримські, харківські, навіть – київські (шикуючись у Лаврі!) вулиці не лише з власівським триколором, а й із чорно-золотавими імперськими прапорами Росії позаминулих століть…Є «пʼята колона»!
Проблема сьогодення у тому, що у світі прискіпливіше стали придивлятися до легітимності приходу до влади. Скажімо, до виборів.
Це ми з вами знаємо, що сталінський принцип – неважливо, хто і як голосує, важливо – хто підраховує голоси – не застарів, живе та перемагає, а вони там, по америках та європах, розпатякують про демократичні стандарти.
Доводиться рахуватися: усіх колишніх канцлерів, діючих премʼєрів і президентів – не купити, газовим вентелем – не залякати…
Рахуватися навіть тому, хто виріс із гебістської «шістки» до ватажка стерхів, рятівника усурійських тигрів, друга гімнасток і теквандистів, патрона олімпійців, виріс до… одного з найбагатших людей у світі.
(Однак, як мудро кажуть у народі, труна не має кишень. Із собою багатство не забрати. А влада і слава, ну, начебто роблять мало не безсмертними).
Рахуватися, проте, не означає відмовитися від непомірного привілею мати верховну владу та владу призупиняти її виконання, бути джерелом репресій і терактів та єдиним засобом проти них, мати могутність, яку може обмежувати лише власна воля Володаря. (Див. розлогіше: С. Московичи, «Век толп», М., 1998).
Відтак навіть у сидільця на Кремлівському троні виникає потреба, за відомим висловом, підкріпити прагнення до абсолютного володарювання народним інстинктом.
А що найдієвіше впливає на цей народний інстинкт? Абсолютно вірно – загроза, ворог. Бажано – зовнішній ворог. Нерозумний, невдячний, неправильно православний, інфікований усіма хворобами Європи й Америки разом, паразитуючий на газі та нафті, загарбавший Крим, уперто не бажаючий уніфікувати історію, мову, культуру… А ще, бажано, як окремі види техніки – подвійного застосування. Тобто сьогодні – ворог, а завтра, якщо вдасться підкорити, – братній народ. Без якого й імперія – не імперія.
Дитині зрозуміло: ми з вами найкраще підходимо на роль такого ворога. Треба лише трохи попрацювати стилістам. Бажано – з ФСБ. І образ – готовий, зліплений.
Від самої верхівки. Тут можна і поглузувати, назвавши президента ворожої держави «мазуриком», і посварити пальчиком чинного гаранта, мовляв, не контролює своїх виробників цукерок, з Євросоюзом із якогось дива перемовлявся, натякнути, що свято виборів в Україні наближається раніше, ніж у гаранта – сусіди, і похвалити – ні з ким іншим так конструктивно не співпрацюємо, і, водночас, протиставити йому слухняного главу правлячої партії та уряду, і брутально підставити Харківським пактом чи домовленостями від 17 грудня.
Щодо Ради – і думати не треба. Показати, як народні обранці чубляться, щоб не допустити вживання російської мови, як «криваві бандерівці», отримавши мандати, бʼють, ріжуть, підпалюють, будують барикади… Точно, забули навіжені, як надавав їм братерську допомогу Меншиков із полками Петра І, або Муравйов із червоногвардійцями, або Берія з енкаведистами та «яструбками»!
То нехай подивляться на сучасну Грузію, де російське військо вже за нашої памʼяті рвало ворожу державу на частини, стверджуючи мир і злагоду.
До речі, а якщо через «пʼяту колону» підкинути тезу про можливий розкол України щонайменше на три частини? І підготовувати цю хрому качку, і навіть гарантові навіяти думку про сувору протидію сепаратизмові (зрозуміло, у західних областях)?
Відриваючи від себе (про що обовʼязково і неодноразово долдонити у внутрішній пропаганді), виключно з почуттів братерських, даємо їм 15 мільярдів доларів. А вони, брати-вороги невдячні, мазепинці недобиті, асоціюють це із закріпаченням.
Трохи поспівчувати ворогові, мовляв, багатостраждальний малоросійський народ тягнеться до історичної колиски трьох братніх – до Москви, та знову сепаратисти, націоналісти (можна не посоромитися і фашистами назвати) готуються до війни, до спалення Першопрестольної, до захоплення Кубані, Дону, Далекого Сходу…
А всілякі закордонні зайди їх ще й підбурюють! Це ми з вами вже знаємо справжню ціну «підтримки» України і Європою, і Штатами. Слова… слова… А на російський електорат запросто можна вилити всю «правду» про втручання, навʼязування неприйнятних «цінностей», про фінансову підтримку ворогів, зрештою.
Найяскравіше, що може проілюструвати маячню російської пропаганди, – викривлена інформація про Майдан. Щоб у жодній тверезій (буває) російській голові не майнула думка про можливість мирних маніфестацій! Щоб, як і завжди, російська демократія намертво гальмувала перед українським питанням, щоб поодинокі чесні голоси Нємцова, Хакамади, Новодворської, Ахеджакової не зіпсували звучання слухняного хору ситих провідників народної совісті та свідомості. Щоб ворог виглядав злим, агресивним супостатом, який проти і ялинки, і Різдва… І взагалі, щоб «не повадно было»!
Якщо скласти до купи розмаїття відображення нашого життя за кілька попередніх місяців, то чи не виникне враження: образ зручного ворога, ворога, який завжди під боком, у свідомості пересічного росіянина – сформовано (і не без нашої участі). Володар Кремля завчасно готується до пролонгації царювання. Згуртувавши електорат навколо ідеї протидії зовнішньому ворогові – виграш забезпечено і без дублерів, без ведмежої послуги та ведмежої партії.
А у нас? Теж за Шевченком: «А тим часом перевертні Нехай підростають…» («Розрита могила»). І будуть грати за московським сценарієм?
Чи спроможемося на адекватну та гідну реакцію?
