Від «божества» до «символу нації»: роль і місце імператора у суспільному житті Японії

На відміну від наявних в історії деяких суспільств тоталітарних фігур на кшталт «батька нації», особа імператора Японії насамперед – «символ нації», який є гарантом єдності, консолідації та стабільності, непорушності традицій, суспільного ладу та устрою.

Минуло не так багато часу з подій, які пов’язані з правлячими монархічними династіями Японії та Великої Британії. Незважаючи  на ту обставину, що в сучасному світі багато хто вважає  фігури монархів «історичним раритетом» і «традиційною реліквією» суспільного життя в багатьох розвинутих країнах, однак  зречення імператора Японії Акіхіто та інтронізація нового імператора Нарухіто, а також смерть та прощання з королевою Великої Британії Єлизаветою та сходження на престол нового короля Чарльза без перебільшення глибоко заторкнули суспільну свідомість цих світових держав та були й у фокусі глобальної уваги людства.

Сьогодні стає все більш очевидним, що  ці постаті є не тільки уособленням вікових традицій своїх народів, а реально відіграють у суспільному житті  більш вагому і значущу роль, яка виходить за рамки ролі суто «символів нації».

Згідно з повоєнною конституцією Японії, ухваленою в 1947 році, саме так визначається статус імператора Японії – «символ нації та єдності народу». Таким чином імператору визначається головна консолідуюча роль у японському суспільстві, яка фактично набуває великої політичної ваги – гарант єдності та самобутності японської нації.

І хоча згідно з конституцією 1947 року під впливом американської окупаційної влади формально скасувалося «божественне походження» імператора, але до сьогоднішнього дня паралельно із сучасним літочисленням в Японії є чинним офіційний календар, роки якого відповідають періоду правління японських імператорів.

Відлік календаря починається з першого легендарного правителя Японії ще у УІІ ст. до н.е імператора Джімму, який згідно з японською міфологією є прямим нащадком богині Сонця Аматерасу, від якої до нього перейшли як знак влади над японськими островами регалії імператорського двору – меч , яшмові підвіски та бронзове дзеркало. Простим смертним ці святині побачити не доводилось ніколи, але в день інтронізації кожний новий імператор отримує меч і яшмові підвіски, які супроводжують його до храму на півостроі Ісе, де він здійснює священий ритуал перед бронзовим дзеркалом Аматерасу.

Саме цю процедуру здійснив новий імператор Японії Нарухіто під час інтронізації у 2019 році.

30 квітня 2019 року світова спільноста стала свідком насправді видатної події в житті японського суспільства – зміни історичних епох в житті Країни Вранішнього сонця: завершилася епоха Хейсей («Встановлення миру») , що було девізом правління імператора Акіхіто і розпочалася епоха Рейва («Прекрасна гармонія»), пов’язана з новим правителем Нарухіто.

Зречення імператора Акіхіто та інтронізація нового нащадка Хризантемового престолу наочно продемонструвало сталість та непорушність традицій японського суспільства, тяглість та безперервність історії японського суспільства, незважаючи на її драматичність ,а в деяких випадках наявність національних катастроф, якою стала поразка Японії у Другій світовій війні.

За довгу історію свого існування інститут імператора Японії пережив епоху патріархальної монархії, періоди військової диктатури, епоху феодальної імперії сьогуна Токугава, коли імператору відводилась роль верховного жреця релігії синто. Але навіть тоді , коли монарх не мав реальної влади, йому традиційно поклонялися і не піддавали жодному сумніву його «божественне походження», в яке японці вкладали буквальне значення.

У японців взагалі й до сьогодні вважається ввічливим уникати контакту очима з вищим за статусом співрозмовником. А побачити імператора ще століття тому було практично неможливо «простому смертному».

Навіть від найближчого оточення під час спілкування монарха відокремлювала спеціальна ширма, оскільки вважалося, що від благодаті та могутності, які випромінює нащадок богині Сонця, можна засліпнути.

«Божественний» статус імператора було інституційно закріплено після Революції («Реформації») Мейдзі конституцією «Великої Японської імперії» 1889 року.

Після довгого історичного періоду феодальних роздроблень і міжкланових воєн японське суспільство в середині ХІХ ст. стало перед історичним і навіть екзистенційним вибором або повного занепаду ролі імператора, а відтак державної єдності і можливої втрати суверенітету перед лицем могутніх світових конкурентів (США, Британія, Росія), або докорінне реформування і модернізації нації, не втрачаючи своєї самобутності і традицій.

В цей відповідальний час для японської історії 3 лютого 1867 року на Хризантемовий трон зійшов молодий правитель Муцухіто, який став 122-м імператором Японії, що обрав своїм гаслом «Мейдзі» («Освічене правління»), яке стало назвою епохи його правління.

У 1867-1868 рр. в Японії відбулася реставрація безпосередньо імператорської влади, яку в історичній літературі називають «революцією Мейдзі».

На думку більшості дослідників японської історії, суть цих революційних перетворень була не тільки консолідація імператорської влади, але успішне поєднання рішучих, навіть радикальних буржуазних реформ тогочасного Заходу з традиційними цінностями японської цивілізації, які б гарантували збереження і розвиток японського суспільства, в основі якого честь і повага до кожного свого члена, його сім’ї і громади, які можуть «сім разів упасти, вісім разів піднятись».

Саме тоді новою столицею став Едо, який після переїзду до нього імператора з урядом був перейменований на Токіо («східну столицю»).

Основним гаслом «Реформації Мейдзі» як комплексу системних перетворень в країні став головний заклик урядового декрету 6 квітня 1868 року «Шукаймо знання у всьому світі».

Докорінно реформована була адміністративна і соціальна система японського суспільства. З’явилась в державі і стала чіткою управлінська і соціальна вертикаль , зміни заторкнули практично всі сторони тодішнього життя: армію, освіту, державу, господарство та ін.

Унаочненням успішності «революції Мейдзі» стало прийняття у 1889 році конституції, яка законодавчо закріпила переустрій японського суспільства.

Згідно Констиуції  (ст.1)  Японія проголошувалася абсолютною монархією, якою «керує імператор з єдиної неперервної з давніх давен династії».

Особа тенно (імператора) проголошувалась священною і недоторканою (ст.3).

Імператор вважався верховним главою влади (ст.4)., вищою законодавчою інстанцією (ст.5-9) головнокомандувачем армії та флоту (ст.12).

Він одноосібно визначав штат і зарплату чиновників, представляв Японію за кордоном, оголошував війну чи мир, присвоював нагороди, призначав всіх суддів тощо.

Його влада і титул успадковувався виключно « по чоловічій лінії» імператорського потомства (ст.2)

Згідно Конституції 1889 року саме імператору звітував призначений ним уряд, він же збирав і розпускав парламент. Тільки імператор мав право змінювати свій власний або державний статус (ст.74-75)

Імператорські рескрипти могли набувати силу закону навіть без обговорення парламентом в разі загрози державі. Сам імператор ставав главою виконавчої влади та головнокомандувачем Збройних сил  Японії, який мав право проголошувати війну, укладати мирні угоди.

Реформація Мейдзі надала потужного поштовху подальшому розвитку японського суспільства.

Одночасно з внутрішнім реформуванням традиційне японське суспільство, яке впродовж віків було «річчю в собі», поступово, але невпинно «відкривалося світу», все більше долучалося до міжнародних контактів.

І хоча більшість істориків пов’язують початок цього процесу з прибуттям у 1853 році до порту Едо американської ескадри під проводом коммодора Перрі, який передав японській владі лист тодішнього президента США Филлмора, вважається, що формальні дипломатичні контакти імператора Мейдзі були започатковані під час першого офіційного візиту до  Японії представника чужеземної правлячої династії британського герцога Единбургського у 1869 році.

Японському імператорському двору навіть довелося вперше в своїй історії частково адаптувати свій протокол і церемоніал до прийнятих у світі загальновизнаних монархічних стандартів.

Незважаючи на те, що для обох сторін започаткований протокол був дещо дивним і незвичним ( скажімо під час обміну подарунками герцог подарував імператору табакерку з власним портретом, а японський монарх передав через високого гостя сувой з написаним їм віршом, присвяченим королеві Вікторії), початок контактів двох найстаріших династій світу був покладений.

Вихід Японії на міжнародну арену під час правління імператора Мейдзі призвів з одного боку до інтенсивної інтернаціоналізації внутрішнього життя японського суспільства, насамперед подальшої індустріалізації господарства і широкого запозичення нових західних технологій , з іншого боку  активізації зовнішньополітичної діяльності держави в Далекосхідному регіоні, що в свою чергу сприяло перетворенню країни у вагомий геополітичний чинник тогочасного світу.

Справа в тому, що динамічне реформування економічного життя , впровадження досягнень прискореного промислово-технологічного розвитку у поєднанні з амбіційною експансіоністською зовнішньою політикою , спричиненою централізацією і консолідацією влади в країні, призвели до різкої мілітаризації японського суспільства.

Це унаочнилось в участі Японії в низці регіональних військових конфліктів (проти Китаю, Росії) і призвело до вступу у Першу, а потім і Другу світові війни.

Фактично, починаючи з 1895 року аж до 1945 р. Японія в тому чи іншому вигляді з невеликими перервами брала участь у війнах.

При цьому роль імператора у прийнятті рішень щодо участі Японії у цих війнах була визначальною з огляду на його повноваження як головнокомандувача японськими збройними силами.

Роль імператора Хірохіто (діда нинішнього правителя Нарухіто) як номінального головнокомандувача в період з 1930 до 1945 року історики і політики оцінюють неоднозначно.

Одна з драматичніших проблем у дослідженні місця імператора у японському суспільстві, навколо якої до сьогодні точиться гостра дискусія серед істориків і політологів , є визначення ролі імператора Хірохіто у розв’язуванні та закінченні Другої світової війни.

Переважна більшість публікацій та досліджень з цієї проблематики не приходять до однозначного висновку: якою була персональна позиція імператора у взаєминах з воєнщиною і «партією війни» на початковому і заключному етапах світової трагедії, яка призвела до історичної катастрофи в житті японського суспільства.

Домінуючою, особливо в японській історичній літературі є думка , що імператор Хірохіто був примушений японськими мілітаристами дати «зелене світло» для здійснення агресивних і експансіоністських планів тодішнього політичного істеблішменту Японії, яка розв’язала війну на Далекому Сході та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Однозначно безперечними та очевидними є факти, що свідчать про вирішальну роль Хірохіто в прийнятті рішення про припинення Японією воєнних дій та беззастережну капітуляцію країни у Другій світовій війні.

Саме після оголошення імператором рішення про капітуляцію 15 серпня 1945 року припинився опір японських збройних сил союзницьким силам.

Саме це доленосне рішення імператора і його особлива консолідуюча роль в житті японського народу слугували основним чинниками, які переконали командуючого союзницькими силами на Далекому Сході американському генералу Д.Макартуру не притягати до суду міжнародного військового трибуналу Хірохіто (на чому наполягали Велика Британія та СРСР) і зрештою зберегти інститут імператора у політичній системі японського суспільства, що знайшло своє відображення у новій конституції Японії.

Переважна більшість дослідників , що він виступав проти союзу з фашистськими Німеччиною та Італією, а змушений був поступитися мілітаристам, які тоді переважали в уряді та в командуванні збройних сил країни.

Деякі впевнені в тому, що Хірохіто активно підтримував « партію війни», починаючи з вторгнення до Маньчжурії в 1931 році і до останніх років Другої світової війни.

Проте у серпні 1945 , коли Японія опинилася перед вибором між капітуляцією або продовженням спротиву Силам союзників на чолі із США (без будь-якого сподівання на перемогу) Хірохіто виступив на підтримку прихильників капітуляції.

Безпрецедентною подією в японській історії стало його радіозвернення до співгромадян 15 серпня 1945 року про повне прийняття умов капітуляції та закликом до армії і флоту припинити спротив, а підданих «з гідністю вистраждати те, що можливо».

Багато хто справедливо вважає , що ця промова імператора, якого японці вважали «боголюдиною» і голос якого почули вперше (звідси і поширена назва цього звернення «голос журавля») врятувала Японію від повного зруйнування.

Під час другого імператорського звернення 1 січня 1946 року було оприлюднено «Декларацію про людську натуру» імператора Хірохіто, в якій йшлося про хибне уявлення про те, що суверен начебто володіє «божественною натурою». Цей документ викликав у японському суспільстві неймовірну кількість дискусій і суперечок, що призвели до появи безлічі тлумачень тексту, частина яких зводилась до твердження про те, що імператор відрікся від традиції вважати японських монархів прямим нащадками богині Сонця. Разом з тим імператор залишився верховним жрецем синто та продовжував виконувати сакральні традиційні ритуали поклоніння предкам, насамперед Аматерасу.

Як вже згадувалося вище, згідно з новою конституцією Японії, ухваленою у 1947 р., положення про «божественне єство» імператора формально скасовувалось, що на нашу думку, унаочнилося скоріш за все обмеженням його владних « світських» повноважень.

Затверджений конституцією парламентський політичний устрій визначає, що виконавча влада належить главі уряду – Прем’єр-міністру, якого втім формально призначає імператор за погодженням парламенту.

Оскільки Японія – конституційна монархія, імператор виконує суто представницькі функції, зокрема у сфері зовнішніх зносин.

Серед них: офіційні зустрічі з главами іноземних держав, офіційні закордонні візити, церемонії отримання вірчих грамот від іноземних послів тощо.

Важливою внутрішньо державною функцією імператора є формальне скликання та розпуск парламенту, оголошення виборів, вручення державних нагород, оприлюднення указів про амністію та інші.

Прерогатива формального затвердження рішень уряду та парламенту монархом могла б йому надавати право відтерміновувати процедури на невизначений час, а таким чином де-юре ветувати будь-який документ.

Проте таких випадків у сучасній історії країни не траплялося, що є підтвердженням сталості традицій у громадському житті Японії.

Осмислення японським суспільством нового статусу імператора, якого він набув згідно з положенням конституції 1947 року, проходило складно  і навіть контрверсійно .

Традиційне японське суспільство складно сприймало будь-яке обмеження владних повноважень імператора. Непохитний імідж суверена був і багато в чому залишається константною величиною і у житті японської нації.

Тому перші спроби імператора Акіхіто модернізувати інститут імператора важко сприймалися японським загалом.

Першим неординарним кроком тоді молодого наслідного принца Акіхіто стало його рішення одружитися з «простою смертною» – дівчиною, яка не належала до офіційного визнаного кола аристократії.

Звістка про це викликала неоднозначну реакцію – від захоплення більшості до явного невдоволення консервативної меншості.

Переламом у віковічних традиціях стало не лише одруження тодішнього принца Акіхіто з Мічіко Шьода, а також їх спільне рішення виховувати дітей самостійно, всупереч тому, що сам Акіхіто з дворічного віку жив і виховувався окремо від батьків.

Їхній старший син  наслідний принц Нарухіто – після зречення імператора Акіхіто у 2019 році успадкував нині імператорський статус. Після нього Хісахіто , син молодшого принца Акішіно (брата Нарухіто) і внук Акіхіто, стане в майбутньому імператором.

Принцеса Саяко, молодша сестра Нарухіто після одруження з «простолюдином» – службовцем Токійської мерії, втратила свій статус, тому за законом полишила імператорську родину і стала простою громадянкою Курода.

Одним із яскравих прикладів унаочнення еволюції ролі і місця імператора у суспільному житті Японії став перехід імператорського статусу від Акіхіто до наслідного принца Нарухіто, який започаткував 1 травня 2019 року нову епоху Рейва в історичному розвитку країни.

Ще у серпні 2016 року в своєму відеозверненні до японців, висловлюючи занепокоєння, що з огляду на похилий вік, він не в змозі буде виконувати покладені на нього обов’язки, 83-річний імператор Акіхіто заявив про бажання добровільно передати трон наслідному принцу.

Не всі в японському суспільстві були готові до подібного кроку монарха. І переосмислення ситуації вимагало часу. Протягом року над вивченням питання зречення імператора працювала спеціальна комісія, вивчаючи зокрема історію подібного випадку, який трапився два століття тому.

В результаті – в червні 2017 року було ухвалено спеціальний закон , який дозволяв Акіхіто зректися престолу.

Майже два роки пішло на ретельну підготовку церемонії передачі Хризантемового трону.

Вважають, що одним із основних факторів, що вплинули на остаточне визначення дати проведення церемонії зречення, стало заздалегідь висловлене Акіхіто бажання особисто очолити 7 січня 2019 року урочисті заходи , присвячені 30-й річниці з дня смерті свого батька – імператора Хірохіто.

Це було цілком зрозумілим для широкого японського загалу  – бажання віддати належне імператору Хірохіто, на долю якого випали найтяжчі випробування за шістдесят років його правління, включаючи трагічний період Другої світової війни.

Акіхіто мав намір підбити підсумки свого тридцятирічного правління і висловити подяку тим, хто всі ці роки був пліч-о-пліч з ним.

Звертаючись до японців на цій церемонії, імператор говорив про те, що пам’ятає про численні втрати Другої світової війни і підкреслював, що ера його правління Хейсей стала періодом впродовж якого  вперше у новітній історії Японія прожила  без війни « у відповідності до волі народу, який прагнув мирного життя». Під час виступу його голос тремтів, коли імператор говорив про наслідки катастрофічної для Японії війни, численні людські втрати, спричинені нею. І вкотре робив наголос на важливості уважного і ретельного вивчення уроків історії.

«Наближаючись до завершення свого шляху, як імператора, хотів би від усього серця подякувати всім людям, які сприймали і підтримували мене як символ нації», завершив свій передостанній на посаді чинного імператора виступ Акіхіто.

Він також висловив глибоку вдячність японському народу та імператриці Мічіко  – першій за тисячоліття представниці з народу, яка увійшла до імператорської сім’ї з віковим традиціями і яка завжди підтримувала його впродовж шестидесяти років подружнього життя.

На церемонії «зречення», яка відбулася 30 квітня 2019 року були присутні 300 високоповажних гостей, включаючи тодішнього прем’єр-міністра Сіндзо Абе, який виголосив промову з подякою імператору від японського народу. У свою чергу Акіхіто виступив з останнім зверненням до уряду та народу країни.

1 травня 2019 року в імператорському палаці відбувся ритуал передачі Нарухіто імператорських регалій – меча і яшмових підвісок, після чого відбулася його перша офіційна аудієнція як імператора.

Сама церемонія інтронізації проходила теж в імператорському палаці в Токіо, але через півроку – 22 жовтня 2019 року. На урочистостях з нагоди інтронізації були присутні близько 900 гостей з Японії та 195 країн світу, включаючи Президента України В.Зеленського (з дружиною).

Новий імператор Японії народився 23 лютого 1960 року, а відтак ця дата визначена Національним днем Японії.

Імператор Нарухіто став 126 імператором Японії. На момент сходження на Хризантемовий трон йому виповнилося 59 років, в той час як його батько став імператором в 55 років.

Нарухіто –  випускник і аспірант токійського університету Гакушюін, після двох років навчання у Великій Британії , завершив першу частину докторської програми. Історія розвитку водного транспорту в Японії стала темою його дослідження , оскільки він зацікавився нею ще у шкільні роки.

Дипломна робота в університеті була присвячена середньовічному морському сполученню у внутрішньому морі Сето, а в Оксфорді він досліджував історію судноплавства на Темзі. Згодом став досліджувати глобальні аспекти  відносин людини і води – від питної до її забруднення.

Саме про це ми говорили з наслідним принцом під час його аудієнції з послом України( під час моєї посольської каденції в Токіо у 2007-2013 рр).

Тоді Нарухіто висловив щиру зацікавленість до проблем очищення води від наслідків радіоактивного забруднення в Чорнобильській зоні.

Він – почесний президент Дорадчої ради при Генеральному секретареві ООН з питань води та водопостачання.

Починаючи з 2015 року брав активну участь у діяльності відповідних профільних громадських організацій в Японії та поза її межами.

Нарухіто опікувався проблемами дітей та людей похилого віку в суспільств, «що старіє», шкільною освітою  та культурного обміну з іншими країнами.

Крім офіційних імператорських обов’язків та дослідницької роботи у Нарухіто є свої хобі. Він грає в теніс, піднімається у гори, бігає, а також грає на альті.

Вважають, що саме завдяки щирості і добре налагодженій системі соціальної комунікації, Нарухіто впевнено завойовує довіру та повагу свого народу.

Важливим чинником, який сприяє розбудові позитивного іміджу імператора та його родини в широкому японському загалі, глибшій інтеграції японських монархів в суспільне життя сучасної Японії, є постать дружини нинішнього імператора – імператриці Масако.

Нарухіто впевнено продовжив розпочату його батьком традицію одружуватися з представницею « з народу», яка не мала зав’язків з імператорським двором або аристократичною знаттю.

Масако народилася у 1963 році в сім’ї відомого японського дипломата Хісаші Овади, який займав високі дипломатичні посади  за кордоном, а у 2009-2012 очолював Міжнародний суд ООН.

Майбутня імператриця здобула престижну освіту в Токіо, Оксфорді та Гарварді.

Вільно володіє англійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. Здобувши вищу освіту в галузі економіки, Масако у 1987 році поступає на дипломатичну службу , успішно склавши іспит , в якому взяли участь 800 претендентів.

Вона зустрілась зі своїм майбутнім нареченим – наслідним принцом Нарухіто у жовтні 1986 року на прийомі на честь перебування у Токіо іспанської принцеси Елени.

Після офіційної церемонії одруження з Нарухіто у січні 1993 року, Масако (тоді вже принцеса) полишає дипломатичну службу і приступає до виконання обов’язків члена імператорської родини.

Період адаптації Масако до нового статусу, за свідченнями місцевих ЗМІ, проходив доволі складно і потребував від майбутньої імператриці мобілізації неабияких психологічних і фізичних сил.

Свого часу наслідному принцу Нарухіто навіть довелось виступити з заявою, в якій він піддав критиці «підвищену стурбованість» імператорського почету відсутністю нащадка чоловічої статі в родині Нарухіто і Масако, що викликало « психологічну кризу у стані здоров’я принцеси».

Ця драматична ситуація викликала хвилю людських симпатій до принцеси Масако серед пересічних японців.

І хоча наразі імператорське подружжя виховує доньку Айко, яка не зможе за існуючими традиціями успадкувати імператорський трон спадкоємство унаслідується представниками чоловічої статі), питання наслідування вирішилося визначенням племінника імператора Хісахіто майбутнім спадкоємцем трону.

За повідомленням ЗМІ, імператриця Масако повернулася до активного життя імператорської родини і виконання в повному обсязі офіційних обов’язків дружини монарха.

Ще однією обставиною, що слугувала подальшому зближенню японського монарха до свого народу є доволі скромний та транспарентний стиль життя, який веде імператорська родина.

Цей стиль був впроваджений ще імператором-емерітом Акіхіто  після смерті свого батька Хірохіто.

Скасування «божественної природи» імператора згідно з Конституцією 1947 року змусили імператорську родину  і двір багато в чому переглянути існуючі вікові традиції і уклад життя монархів.

Це насамперед проявилося у передачі  в повоєнний час величезної кількості нерухомості, імператорських коштовностей, цінностей та мистецьких колекцій у власність держави і японського суспільства.

Значно скоротився бюджет Агентства  імператорського двору (яке було перетворено на урядову структуру), на утримання імператорської родини.

Видатки на особисте утримання імператора скоротилися, за деякими даними, в рази.

Імператорському двору довелося відмовитися від проведення багатьох традиційних заходів, які проходили в межах усталеного протоколу.

На думку автора, політичний портрет імператора був би неповним, якщо б описуючи деякі міжнародні функції, що входять до компетенції імператора, не згадати сюжет, який ми умовно можемо назвати «Імператор і Україна».

Як вже згадувалося вище, однією з функцій глави держави у сфері зовнішніх зносин є його зустріч з лідерами іноземних держав.

Як правило, такі зустрічі  мають протокольний характер і підчас них не обговорюються «неполітичні питання загального змісту».

Саме в такому форматі відбувалися зустрічі імператора Японії майже з усіма главами нашої незалежної держави (окрім першого президента України – Л.М.Кравчука) під час візитів президентів на японські острови.

Здебільшого такі аудієнції мають передбачений характер і в ході них, за ланчем, обговорювались загальні питання поточного життя в Україні, особливості української культури, історії, традицій.

Жодних несподіванок, як правило, не трапляється.

Імператор завжди готовий обговорювати такі питання, демонструючи при цьому неабияку обізнаність, підготовку і загальний високий рівень ерудиції, надзвичайну ввічливість і такт до співрозмовника.

Згідно з існуючою традицією всі посли України в Японії мали аудієнцію у імператора в тому чи іншому форматі. Декілька разів автор мав таку щасливу нагоду (включно з нинішнім імператором Нарухіто, коли він був ще наслідним принцом).

Серед цих зустрічей найбільш значущою для автора і тому незабутньою стала остання зустріч 14 лютого 2013 року у зв’язку з закінченням місії як глави диппредставництва України в Японії.

Оскільки тема аварії на атомній станції Фукусіма у 2011 р. внаслідок потужного землетрусу і цунамі була особливо чутливою для імператора, він попросив українського посла продовжувати сприяти в отриманні японською стороною досвіду з деактивації радіаційного забруднення в результаті Чорнобильської трагедії.

Треба відмітити , що таке співробітництво успішно розвивається і до сьогоднішнього дня, що стало важливою складовою  загального високого рівня українсько-японської взаємодії.

Аналізуючи історичну еволюцію ролі і місця імператора в японському суспільному житті принаймні останніх двох століть можна говорити про традиційну самобутність та історичну унікальність цього інституту.

При чому ця унікальність навіть і сьогодні формує відношення японців до свого монарха як квазі-сакральної постаті.

Імператор для японців є не лише символом та об’єднувачем нації, а харизматичною ідеальною  особою, яка викликає беззастережну повагу , пошану і віру в нього на межі поклоніння йому як напівбожеству.

Еволюція цього інституту від символу абсолютної влади в епоху Мейдзі, до символу і морального авторитета нації в епоху Акіхіто  і особливо чинного володаря трону є унаочненням непорушності традицій японського суспільства і тяглості історії нації.

На відміну від наявних  в історії деяких суспільств тоталітарних фігур на кшталт «батька нації», особа імператора Японії насамперед – «символ нації», який є гарантом єдності нації, її консолідації та стабільності, непорушності японських традицій, суспільного ладу та устрою.

Однак імператор в Японії не ікона, не «застиглий відблиск божества». Інститут імператора еволюціонує разом з розвитком суспільства. Це не політичний «артефакт», історична реліквія, місце якої в музеї.

Глава японської держави, особливо на сучасному етапі, є насамперед « моральним авторитетом нації», взірцем і провідником високих етичних стандартів, своєрідним гарантом дотримання основних засадницьких принципів внутрішньої і зовнішньої політики Японії.

Імператор в Японіє є унаочненням такого унікального політичного феномена як «самообмеження влади» і безумовного дотримання писаних і неписаних норм суспільного життя.

В цьому контексті останнім часом набуває стійкого тренду процес зміцнення високого позитивного іміджу імператора шляхом допустимо можливого (в межах існуючих традицій) «зближення з народом», демонстрації «звичайності» і людяності щоденного способу життя монарха і його родини. Імператор поступово стає більш «доступним» для японців. При цьому, не порушуючи усталених норм і традицій, існуючих в японському суспільстві.

Така поступова еволюція інституту імператора призвела до подальшого зростання популярності глави держави, надала більшої людяності його іміджу, зберігаючи при цьому непохитний авторитет і велич «символу нації».

 

Микола Кулініч, к.і.н., професор кафедри міжнародних відносин Київського університету ім. Бориса Грінченка, Посол України в Японії (2007-2013)