Великі Мрії, Великі Амбіції, Великі Кишені: міжнародна журналістика України в лещатах провінційності
Війна – фантастично важкий виклик, через який справді багатьом журналістам треба було змінити мислення і ставлення до своєї професії…
Маю визнати: позаминулого року, починаючи розмову про різних знавців усього та усюди, експертів-самоназванців та домашніх журналістів-міжнародників, не усвідомлював ні масштабів, ні глибини проблеми.
І маю, насамперед, щиро подякувати пані Діані Дуцик, яка не тільки констатувала стан нашої журналістики, зокрема, міжнародної, як стан глухої європейської провінції. Пані Діана провела титанічну роботу, яка, спочатку, вилилася у жовтневу (2016) прес-конференцію щодо стану освіти на факультетах журналістики в Україні (за результатами пілотного дослідження), а трохи згодом – у загальноукраїнську конференцію «Журналістська освіта в Україні: що маємо і куди рухаємося?».
Прес-конференція, пам’ятаю, викликала, як полюбляли казати ще за радянських часів, «хвилю обурення». При тому, обурилися не лише факультети та кафедри, де «метри» просто не побажали брати участь в опитуванні, але й ті факультети, які (дозволю собі власну оцінку) були, по-суті, погано прихованими постачальниками дипломів абсолютно безкорисливо, як казала Сова з мультика-«безвозмездно, даром», хоча й за значні суми прописом… Втім, це інша тема…
Конференція, на щастя, проходила значно спокійніше. Можливо, тому, що торгівці дипломами на ній не акредитувалися. І ті, хто насправді зацікавлений у розвитку вітчизняної журналістики, мали можливість провести високопрофесійну, хоча й гостру дискусію… І не лише про факультети та кафедри.
А, наприклад, – Чи варто журналісту мати фахову освіту? –Чи задоволені у редакціях якістю підготовки журналістів?
Не буду докладно переповідати, зазначу лише, що й «Детектор Медіа», і ГО «Телекритика» видали спеціальні звіти окремими виданнями та поширили матеріали на своїх сайтах. Хоча деяких цитат, певно, не уникну…
Наша пісня гарна й нова…
Що ж змушує знову та знову повертатися до цієї теми? Якщо всі крапки над «і» розставлені ? Якщо змін та «покращення» прагнуть усі?
Скажу так: якщо б виборів в Америці не було, якщо б не переміг Д.Трамп, цю подію треба було б вигадати… Хоча б для того, щоб побачити безнадійний провінціалізм українських «експертів» та журналістів-міжнародників. Так, звичайно, не всіх…
Побачити, почути та… жахнутися. А може, трохи поглузувати з тих, хто вчора переконував у неминучій перемозі пані Клінтон, а сьогодні з не меншим апломбом «аналізував» – чому інакше й бути не могло…
І з розумним виглядом (притаманним хіба представникам відомства Клімкіна) аналізувати висловлювання Трампа стосовно…України…
Прогнозувати терміни та зміст діалогу Трамп-Порошенко…
А коментування статті В. Пінчука в американській газеті?
А прогнозування результатів наступних виборів у Франції чи Німеччині?
І це тоді, коли щодня в пресі цілої низки країн – від Фінляндії до Італії, від Данії до Греції, від Іспанії до Чехії –з’являються статті, м’яко сказати, відверто проросійської спрямованості… І не з’являються статті українських журналістів-міжнародників. Статті-провідники нашої зовнішньої політики, нашого бачення процесів порушення міжнародного права, безкарної російської агресії, імперської загрози Європі та світу…
Тим, хто заперечить, мовляв, це – дороге задоволення, а антиукраїнська, проросійська пропаганда щедро проплачується, спробую зауважити: якісна журналістика не потребує доплат… Так думаю.
І наголошу на словах – якісна журналістика.
Звідки їй взятися, якісній журналістиці?
Справа, як на мій хлопський розум, не лише, більше, навіть не стільки в університетських вишколах.
Так, дійсно, як показують опитування, майбутні акули пера та дятли клавіатури відчувають, що їм бракує «умінь з пошуку та підготовки матеріалів, перевірки джерел, володіння новітніми форматами подачі інформації, навичок спілкування, знання іноземних мов» і, увага, – «розуміння, що таке журналістика»!
Це-за результатами анкетування студентів.
Цікаво, а якщо провести анкетування людей, заглиблених у професію?
Маю відчуття, навіть – переконання, що найбільш професійні у галузі міжнародної журналістики можуть назвати, чи не насамперед, – відсутність стратегії, державної стратегії зовнішньополітичної діяльності. Відсутність політичної волі перетворити Україну з об’єкта на суб’єкт світової політики…
Але аналіз зовнішньополітичної діяльності наших самозакоханих найвищих очільників не є темою цього допису.
Повернуся до журналістики.
Наприкінці 2016 року такі поважні інституції, як Українська асоціація зовнішньої політики (В.Хандогій), Інститут світової політики (А.Гетьманчук), «Українська призма» (Г.Максак), Центр вивчення Росії (В.Огризко) підбивали підсумки дипломатичного 2016-го. Ми з вами багато читали чи чули про це? Крім сайтів цих поважних установ та одного-двох телеканалів – хто спромігся привернути нашу увагу?
Хоча, зазначу, на більшості цих заходів приділялася значна увага протидії ворожій інформаційній агресії. Хоча участь у багатьох з них взяли знані та авторитетні аналітики та політики. Хоча активною на них була, зокрема, пані Ганна Гопко, голова Комітету у закордонних справах Верховної Ради (що, до речі, у парламентсько-президентській республіці мало б забезпечити широкий розголос автоматично).
Чому так? Може, коментарі апробованих (ні за що не вживу слів «слухняних», «підгодованих») експертів не викликали сумнівів ні у співпрацюючих з ними журналістів, ні у господарів, хазяїв ЗМІ?
І логіка «скачи, враже, як пан скаже!» (Хто не скаче, той…шатун!) автоматично вела второваними шляхами, а шляхи вели… до звичного глухого провінціалізму.
І статті, такі, як Володимира Горбуліна у «Дзеркалі тижня», участь Іванни Климпуш-Цинцадзе у дискусії в Кризовому медіа-центрі чи телеінтерв’ю згадуваної пані Г.Гопко чи Романа Безсмертного ставали лише винятками, що підтверджують правило багатьох вітчизняних ЗМІ – подалі від аналітики, від думки… Інакше відсутність стратегії стане очевидною, а це – не схвалять. Відтак – Тарасика у студію…
Мистецтво, ремесло, покликання, шанс збагатитися…
Так сталося, що за все своє довге життя не зустрічалися мені заможні журналісти. Бог милував! Тому можу, спираючись на власний досвід і на життя друзів -стверджувати: справжній журналіст не перетвориться на «велику кишеню», його груди не прикрашатимуть ордени та медалі, а за пазухою не мулятиме нагородна зброя…
Що ж приваблює в професії? Чому бажання стати журналістом, як і раніше, не зникає у молоді, хоча стільки принад мають інші спеціальності?
Не знаю. Мабуть, є у нашій справі особливий магнетизм. Тільки…
Тільки не відбити у молодої генерації прагнення до вершин. Тільки б не спаскудити їх, скажімо, освітою з джерел радянського ґатунку журфаків, тільки б…
Багато є застережень, багато різних думок. Роздуми про професію дозволю собі завершити розлогою цитатою.
«Базова освіта має бути хорошою, але не журналістською… Це має бути, наприклад, гуманітарна або економічна хороша освіта… Журналістика – це справді ремесло. Воно має базуватися на таких речах: інтелект, зацікавленість,.. повага до аудиторії і відповідальність. Це ремесло, яке треба вдосконалювати все життя – й тим, хто вчить, і тим, хто вчиться. Бо з’являються нові виклики… такий фантастично важкий виклик, як наша війна, коли справді багатьом журналістам треба було змінити мислення і ставлення до своєї професії»…
(Тетяна Лебедєва, Почесна голова Незалежної асоціаціації телерадіомовників (НАМ)).
На цьому дозвольте поставити три крапки…
