Велике похмілля російських володарів, або Прокляття маленької переможної війни
Цілком ймовірно, що закінчення російської війни проти України буде схожим на фінал Кримської та японської.
У персонажів популярної радянської комедії була традиція сходити напередодні Нового року в лазню. Не для того, щоб там помитися перед святом, а щоб нажертися до безпам’ятства, поїхати у такому стані світ за очі, влізти в якусь халепу, перепаскудити усім, кому можна, свято і, зрештою, у стані важкого похмілля повернутися до розбитих ночов.
Схожа традиція існує і в російських володарів. Час від часу комусь з них хочеться дешевої популярності (тобто «підвищити рейтинг», як кажуть нині), чи кортить стати «володаркою морською», чи просто хочеться легкої здобичі. От тоді вони й починають свої «маленькі переможні війни», які, знов таки за традицією, закінчуються великим похміллям.
Так, у 1849 році російському цареві Миколі І захотілося теплого моря та чужого майна і Росія втрутилася в так звану «сварку церковних старост», — абсурдну суперечку між католицькими та православними монахами за контроль над святими місцями в Єрусалимі. Інтереси Ватикану захищав Наполеон ІІІ, а російський цар Микола І, який не вважав французького імператора рівним собі, став на бік грецьких монахів. Після чотирьох років переговорів Франція втратила інтерес до цієї суперечки й була готова йти на поступки. Султану ж було байдуже, хто матиме ключі від церкви Різдва Христового у Віфлеємі, хто ремонтуватиме дах церкви св. Гробу Господня в Єрусалимі чи доглядатиме за могилою Діви Марії в Гефсиманії. Його влаштовувало будь-яке полюбовне вирішення суперечки. Проте у Росії вже розгулявся апетит і Святих місць їй вже було замало. На початку 1853 року цар Микола І запропонував британському уряду заздалегідь поділити майно «хворої людини Європи», тобто Туреччини, яка, на його думку вже була при смерті. Росія запропонувала зробити Константинополь вільним портом, а Сербію, Болгарію та Дунайські князівства проголосити незалежними державами під російським протекторатом. Британії цар милостиво пообіцяв «віддати» Крит та Єгипет. Лондон ввічливо відхилив цю пропозицію та зазначив, що Оттоманська імперія розвалиться не скоро, а тому ділити її наразі було б нерозумно. Проте, якщо таке колись трапиться, британський уряд нічого не робитиме без консультацій з Петербургом. Прямий, як шомпол від рушниці, Микола І сприйняв ввічливу відмову Лондона за мовчазну згоду й послав на переговори в Константинополь свого фаворита злоязикого солдафона князя Меншикова, який там усіх вразив своєю пихою та хамовитістю. Російські джерела пишуть, що він нібито відмовився вклонитися султанові. А коли султан наказав зробити отвір двeрей нижчим, щоб змусити зарозумілого царського посла схилити голову, той прозадкував крізь двері, демонструючи султанові свої сідниці. Це швидше вигадка, бо більше ніхто про таку легенду не згадує, але росіяни страшенно пишаються нею та вважають, що князь Меншиков у такий спосіб «зберіг честь нації». (За іронією долі, саме сідниці князя Меншикова, а не портрети усіляких Горчакових з Чичеріними, стали обличчям сучасної московської дипломатії, яка з кожним роком стає все менш пристойною.) Однак царський посол образив не тільки султана. Він примудрився настільки розсваритися з усіма в Константинополі, що з ним ніхто не хотів мати справу й навіть місцеві собаки гидували на нього гавкати. А тому вести переговори про Святі місця довелося британському послу Стратфорду Каннінгу, який за три тижні знайшов прийнятне для всіх рішення. Аж тут Меншиков, в кращих традиціях російської дипломатії, витяг з рукава нову вимогу. Він зажадав, щоб султан погодився на протекторат Росії над 12 мільйонами його православних підданих (о, русскій мір!) і щоб російський цар став гарантом «давніх привілеїв православної церкви, її духовенства та володінь» в Оттоманській імперії. Цар дав султанові вісім днів на те, щоб погодитися на цю вимогу та пригрозив, що в разі відмови російські війська окупують Дунайські князівства «силою, але без війни». Звичайно, султан ні за яких умов не міг погодитися на таку «пропозицію» і 26 червня 1853 року Микола І у своєму маніфесті заявив: «Виснаживши всі умовляння і з ними всі заходи миролюбного задоволення справедливих Наших вимог, визнали Ми необхідним рушити війська Наші в Придунайські князівства, щоб довести Порті, до чого може вести її затятість. Але й тепер не маємо наміру Ми починати війни». (Як це знайомо! Викапане СВО.)
Протягом кількох місяців після окупації Молдови та Валахії, європейські монархії намагалися умовити Росію вивести звідти війська й шукали компромісу. Проте, слово «компроміс» завжди погано перекладалося на російську і цар Микола І був певен, що європейські держави не стануть всерйоз протидіяти анексії турецьких провінцій. А тому, поки європейські все ще нейтральні Британія Франція, Австрія та Прусія шукали формули миру, які могли б задовольнити й султана і царя, Росія атакувала турецький флот що стояв на якорях в порту Сіноп. Британія та Франція, які розглядали Оттоманську імперію як форпост проти російської експансії в Азії, сприйняли цей напад як casus belli і 28 березня 1854 оголосили Росії війну. Австрія, стривожена російськими амбіціями на Балканах, хоч і була вдячна Миколі І за допомогу в придушенні угорського повстання 1848-1849, натякнула колишньому союзнику, що не може гарантувати свій нейтралітет…
І раптом все пішло не за планом. Те, що починалося як маленька переможна війна з ослабленою Туреччиною, обернулося збройним протистоянням з потужною англо-французькою коаліцією при хиткому нейтралітеті Австрії та Прусії. Героїчний переможець турецької ескадри в бухті Синопу адмірал Нахімов вмить підібгав хвоста та затопив свої вітрильники в севастопольській бухті. Проти британських пароплавів у них не було жодних шансів, тож згодилися хоча б на загорожу. Цим відважний адмірал заклав нову традицію Чорноморського флоту — топитися у кожній війні. Царський фаворит князь Меншиков виявився таким же недолугим полководцем, як і дипломатом. Війська під його керівництвом не змогли втримати Крим і далі російська армія захищала лише базу вже неіснуючого флоту в Севастополі.
Росія, яка ще донедавна хизувалася своєю військовою міццю та вважалася жандармом Європи, виявилася нерозвинутою в усіх сенсах країною. Некомпетентність військового командування, помножена на технологічну відсталість армії та флоту, відсутність залізниць та й взагалі пристойних доріг, повальна неграмотність і нездатність кріпосної економіки змагатися з промисловими державами не залишили Росії шансів у цій війні. А тому, попри певні успіхи на Кавказькому фронті проти турок, Росія після падіння Севастополя запросила миру. За іронією долі, ультиматум Росії висунула не коаліція, а нейтральна і донедавна союзна Австрія.
Отак розпочата маленька переможна війна заради задоволення амбіцій царя завершилася його раптовою смертю та принизливим Паризьким миром. Росії заборонили мати військовий флот на Чорному морі, яке оголошувалося нейтральним, вона мала повернути Туреччині захоплені на Кавказі фортеці. Російська імперія також мусіла відмовитися від претензій на Дунайські князівства та зобов’язалася не зводити укріплень на Аландських островах, а російського імператора позбавили протекторату над християнами Османської імперії. План розширення впливу Російської імперії аж до чорноморських проток провалився і наступну таку спробу Росія зробить аж через чверть сторіччя.
Кримська війна обійшлася Росії в 800 млн рублів й призвела до масової емісії банкнот та, як результат, до двократного знецінення рубля. Відновити його конвертацію Росія змогла через 41 рік після цієї війни Через брак грошей та складнощі оборони віддалених територій, Росії довелося навіть Аляску продати.
Втім, не пройшло й півсторіччя, як іншому російському царю Миколі, на цей раз Другому, теж захотілося до теплих морів. Цього разу Росія вирішила поживитися на Далекому Сході, зокрема зажадала вкорінитися на Корейському півострові, де вже мала базу в Порт Артурі. Микола ІІ писав своєму німецькому кузену Імператору Вільгельму ІІ: «Я не хочу захоплювати Корею, але ні за яких умов я не можу дозволити Японії міцно там закріпитися. Це буде casus belli». Маленька Японія здавалася царю легкою здобиччю («Що то з нею воювати?! З Японією!» — нічого не нагадує?) А брат царя, великий князь Олексій Олександрович, взагалі японців за людей не мав, називаючи їх «жовтолицими мавпами». Тим часом Кузен Віллі всіляко заохочував царя до війни з Японією та писав йому відверто расистські листи. Він, зокрема, тішив цареве марнославство, вихваляючи його як рятівника «білої раси» та захисника Європи та від «жовтої небезпеки». А закид Вільгельма у листі від 1 листопада 1902 р., що «кожному неупередженому розуму очевидно, що Корея повинна і буде російською» цар сприйняв як ознаку того, що його «відданий друг і кузен» прийде йому на допомогу, коли почнеться війна. Проте Німеччина й не збиралася цього робити, а сподівалася, що конфлікт на Далекому Сході відволіче російську увагу від Балкан та, в ідеалі, призведе до розриву франко-російського союзу. До того ж вже був підписаний англо-японський договір, стаття 3 якого передбачала, що у разі об’єднання Росії з будь-якою державою у війні проти Японії, Британія виступить на боці Токіо. А війна з Британією аж ніяк не входила в плани Німеччини та союзної Росії Франції.
Попри підтримку Британії та США, Японія все-таки сподівалася досягти компромісу з Росією. Японський уряд запропонував визнати «переважні інтереси Японії в Кореї та спеціальні інтереси Росії у залізничних підприємствах Манчжурії». Росія, яка на той час вже фактично окупувала Манчжурію, погодилася лише частково визнати переважні інтереси Японії в Кореї в обмін на визнання Японією того, що Манчжурія знаходиться за межами її інтересів. Микола ІІ вважав, що японці зрештою підуть на поступки перед переважаючою силою Росії. І це була помилка. Після шести місяців марних зусиль посол Японії у Петербурзі отримав вказівку з Токіо «припинити ці беззмістовні перемовини» «через зволікання, що здебільшого залишаються незрозумілими», та розірвати дипломатичні стосунки з Росією. Через кілька днів почалася війна. Попри обіцянки царських генералів закидати шапками здавалося б слабшого ворога, як і 50 років до того, «маленька переможна війна» знову стала для Росії великим лихом. Якщо в Криму британці з безпечної відстані розстрілювали російських солдатів, як куропаток, зі своїх нарізних гвинтівок, то біля Цусіми японський флот як у тирі розстріляв усю російську ескадру.
Росії втратила два з трьох своїх флотів та 53 000 убитими (проти 59 000 загиблих у Японії). 75 000 (!) російських вояків попали в полон. Японія отримала більше, ніж пропонувала Росії на переговорах перед війною. За мирним договором Росія поступилася Японії південною частиною Сахаліну, орендними правами на Ляодунський півострів, визнала Корею японською зоною впливу та вивела свої війська з Манчжурії. Росіянам залишилося співати сумні пісні про сопки Манчжурії та радіти тому, що завдяки заступництву США їм не довелося ще й виплачувати контрибуцію та демілітаризувати Владивосток, як того вимагала Японія. А тим часом вулицями російських міст вже стелився дим Першої російської революції.
Як і під час Кримської, у цій війні Росія знову продемонструвала свою технологічну відсталість і примітивну логістику. У своїх мемуарах тодішній голова Ради Міністрів Росії С. Вітте зазначав, що японці розбили не російську армію, «а наші порядки, правильніше наше хлопчаче управління 140 мільйонним народом».
Схожість Кримської та російсько-японської війн не тільки в тому, що в обох міф про міць російської армії розбився об «дурнів і дороги», тобто об убоге управління, інфраструктуру та озброєння. І не в тому, що кожен раз маленька переможна війна закінчувалася для Росії важким похміллям, яке інколи переходило в політичний і фінансовий «запій». В обох випадках у війнах, що точилися на самому краєчку або за межами російської імперії, вона зазнала дошкульних, aле не критичних, воєнних поразок і жодна частина її території не була окупована. Але внаслідок подальших дипломатичних зусиль Росію змусили не тільки віддати загарбане, але й позбавили її можливості до реваншу. Недарма ж після Кримської війни Росія, як сказав тодішній міністр закордонних справ Горчаков, ще років 20 «зосереджувалася». А Микола ІІ після Цусіми, Мукдена ще років 10 більше цікавився розробленням правил і звичаїв війни, ніж територіальними зазіханнями.
Радянські правителі також не уникнули спокуси «маленької переможної війни». У 1939 році сталінські «визволителі» в очікуванні легкої перемоги над маленькою ледве озброєною Фінляндією радісно співали:
«Принимай нас, Суоми-красавица,
В ожерелье прозрачных озер!»
Та недовірливі фінни так «прийняли» їх коктейлями Молотова, що до 200 000 загарбників «упилися» ними до смерті й залишилися в непривітній землі Суомі. А склеротичне політбюро пізнього СРСР невідомо для чого послало в Афганістан… ні, не армію, а «обмежений контингент воїнів-інтернаціоналістів», щоб через десять років війни вийти звідти, підібгавши хвоста.
Однак російська агресія проти України найбільше нагадує Кримську та російсько-японську війни. Так само висувалися абсурдні вимоги, так само Росія була впевнена, що не зустріне спротиву в Україні, як і при захопленні Дунайських князівств, так само спекулювала «захистом одновірців» («русскоязичного населенія»). Так само, як розраховувала на легку перемогу (Київ за три дні), та не очікувала, на створення коаліції європейських держав (Росія воюєт с НАТО!). А маленька переможна кампанія обернувся виснажливою позиційною війною, де все вирішують ресурси, логістика й технології. Залишки російського Чорноморського флоту, що безстрашно обстрілював беззахисні приморські міста, тепер, аби їх не втопили, тихо сидять «під віником» десь аж в Очамчирі. Цілком ймовірно, що й закінчення російської війни проти України буде схожим на фінал Кримської та японської. Без масштабних бойових дій на власне російській території та без її окупації, але з новим Паризьким договором, яким коаліція демократичних держав змусить Кремль забратися з окупованих територій та виплатити репарації, обмежить воєнний потенціал та унеможливить агресію Росії проти сусідів бодай років на 50. А кремлівського недомірка чекає важке похмілля та непрости вибір. Він може померти спересердя, як Микола І, піти у відставку та отримати кулю в потилицю, як Микола ІІ, або «піти іншим шляхом» та отримати пансіон у Гаазі (тим більше, що квитки туди йому вже замовлені).
Олександр МАЦУКА, дипломат, співробітник Секретаріату ООН 1989-2016
