Вартість знань: як «реформатори» будують країну нерівних можливостей

Постанова КМ України «Деякі питання запровадження індикативної собівартості» – це «постріл у ногу» українській вищій освіті.

Освітні послуги, як відомо, річ не дешева, однак вони б мали тісніше ув’язуватися з реаліями нашого життя, аби робити його кращим для усіх учасників освітнього процесу. Не претендуючи на глобальні висновки у цій царині, хочу запропонувати освітньо-науковій громадськості оцінити лише один документ, спрямований, за задумом його авторів, на поліпшення ситуації у цій справі. Ідеться про Постанову КМ України «Деякі питання запровадження індикативної собівартості», прийняту 3 березня поточного року за №191.

Можливість вільного ознайомлення експертного середовища з такого роду документами, дає можливість без зайвого переказу його змісту зосередитися на особливостях цієї постанови та можливих наслідків її застосування. Однак я просив би читача все таки ознайомитись також і з самим документом.

Його автори стверджують, що за узагальненими оцінками підготовка одного студента-бюджетника коштує державі 43 тис. грн. на рік, в той час коли контрактникові це вартує усього 16,5 тис. грн. У цьому вони побачили прямий вияв соціальної несправедливості. Справді 16,5 тис. грн. поступаються відповідним видаткам з бюджету на ті ж цілі у 2,6 рази.

Однак на цю проблему слід було б подивитися об’ємніше. Слід пам’ятати, що батьки контрактника, працюючи та сплачуючи податки, формують бюджет країни з якого і оплачуються бюджетні місця у ВНЗ. Згодом вони змушені платити ще і за навчання своїх дітей, заключаючи контракти на їхнє навчання. Хто ж ці батьки, і хто ці діти? Значна частина з них це ті, у кого не було можливості навчатися у просто хорошій або спеціалізованій школі, платити репетиторам, навчитися писати красиві мотиваційні листи тощо. Це сільські діти, діти із малозабезпечених сімей, і, звичайно ті хто слабо засвоїв шкільну програму.

Звичайно ж хтось скаже, що «ломоносови» проб’ються до своєї мети. Бо майже всі, хто учився на стаціонарі, могли помічати, як саме ці діти, які вчилися у слабеньких школах та змушені були працювати у полі чи на іншому виробництві на шкоду можливості отримати ґрунтовні знання, до третього курсу виривалися за своїми показниками у навчанні вперед, а потім саме з тих, хто звик з дитинства до труднощів, виходили великі вчені, керівники виробництв, ректори, депутати та інші помітні у суспільстві люди.

При вступі до ВНЗ ці діти потребують допомоги, однак згадана  постанова діє у прямо протилежному напрямку, закриваючи для багатьох із них один-єдиний шлях вийти «із грязі у князі», підтверджуючи тим самим брехливість запевнень влади про «країну рівних можливостей», «соціальні ліфти» тощо. Якщо батьки з фінансових або інших міркувань не зможуть учити таких дітей то система вищої освіти в Україні понесе багатотисячні втрати студентства. Ми ж повинні рятувати свою систему вищої освіти, пам’ятаючи, що її без студентів не буває.

Ця постанова викликає також цілий ряд інших питань. Зокрема хочу поцікавитися: на чому базуються нові індикатори платні за навчання на контракті. Чому придумані саме 60, 70 та 80 відсотків від 43 тисяч гривень, а не 80, 90 чи 100 відсотків цієї суми. Тоді усе виглядало б зовсім перфектно. Однак треба думати про рівень оплати праці в Україні та про часи, що очікують левову частку наших громадян після пандемії у зв’язку з безальтернативно очікуваною економічною кризою. Чи зможе така велика кількість батьків учити своїх дітей за власні кошти у ВНЗ взагалі?

Хочеться також запитати у авторів постанови про науковий підмурок цього документу, з якого витікає, що вони так глибоко дослідили ринок праці в Україні та за її межами, щоб дійти висновку про необхідність застосування своїх формул саме до конкретних 38 спеціальностей, що стануть тепер «дорожчими» для контрактників. Як говорив герой одного кінофільму «Меня терзают смутные сомнения», що цей вибір продиктований саме закономірностями розвитку українського та міжнародного ринків праці. Як цей ринок взагалі можна вивчити, коли країна «мертва», люди сотнями тисяч їдуть за кордон, а бізнес значною мірою загнаний у «тінь».

Дослідженням ринку праці займалися такі «відомі» фахівці, які готували та підписали цю постанову. Із їхніх слів виявляється, що наш ринок праці перенасичений фахівцями з одинадцяти медичних спеціальностей та  філологами, а також спеціалістами п’ятьох економічних спеціальностей та стількох же спеціальностей з галузі інформаційних технологій т. ін. Мені (і не лише мені) здається, що все тут відбувається з точністю до навпаки. Про це взагалі немає чого говорити, окрім окличної фрази класика театру: «А я не вірю!». Запропоновані висновки висмоктані із пальця. Так само, як і вигадки про багатства і статки, які має принести ця «реформа», з дозволу сказати, кінцевому бенефіціару запланованих змін – професорсько-викладацькому складу українських ВНЗ.

Нині заробітна плата наших вузівських викладачів знаходиться десь у межах 140 місця у світовому рейтингу і становить для професора усього близько 20 тис. грн. на місяць. Тобто дорівнює оплаті праці низової ланки освітньої бюрократії, наприклад, головного спеціаліста МОН України. Хочу нагадати, що в пріснопам’ятні радянські часи професор отримував у тричі більшу зарплату за починаючого бюрократа. За таких умов ця постанова, що пропонує збирання із світу по нитці, не принесе голому сорочки, перш за все тому, що сам цей світ (батьки студентів-контрактників) сам голий, і босий, тобто бідний.

Крім того, постанова чомусь розповсюджується лише на державні ВНЗ, що само по собі зароджує підозру. Адже по великому рахунку державні і приватні ВНЗ повинні бути рівними перед законом.

Тому читаючи цю постанову не можеш відігнати від себе думку, про те, що це «постріл у ногу» українській вищій освіті, або як говорять у країні-агресорі дорівнює «бомбардуванню росіянами Воронежа». В разі запровадження у життя такого документу десятки тисяч наших випускників просто втратять надію на отримання вищої освіти, решта ж поїдуть навчатися за кордон, адже ціни за навчання «тут» і «там» майже зрівняються, а життєві перспективи, пов’язані з отриманням освіти, залишаться  непорівнянними. А що ж тоді «кінцевий бенефіціар»? Він буде змушений іти працювати на базар, у разі якщо дійде до нього. Треба ж і середній вік української професури ураховувати.

Невесело! Хай нас Господь береже від таких «реформ», таких «реформаторів» та їхніх постанов.

Віктор БОНДАРЕНКО