Дипломатія – історія в постатях: уроки герра Гайкена для герра Штайнмаєра

Посол Гайкен був совісною людиною, симпатизував Україні й водночас відчував провину перед землею, якою Друга світова прокотилася двічі – з Заходу на Схід і назад.

Днями посол України у ФРН Андрій Мельник категорично відмовився від участі в церемонії з нагоди 80-річчя нападу націонал-соціалістичної Німеччини на просто соціалістичний Радянський Союз. Головною подією церемонії в німецько-російському музеї було анонсовано відкриття виставки «Масштаби одного злочину. Радянські військовополонені у Другій світовій війні» і виступ президента ФРН Франка-Вальтера Штайнмаєра.

Думаю, крапку в цій історії можна буде поставити тоді, коли нинішній (з 2017 року) президент, а до того (2013-2017) міністр закордонних справ ФРН і водночас палкий прихильник «Північного потоку-2» вийде на пенсію. Мені чомусь здається, що герр Штайнмаєр має шанс слідом за герром Шрьодером опинитися в керівному кріслі якоїсь російської газової або нафтової компанії. Втім, поживемо – побачимо.

Мені ж пригадався інший німецький дипломат, колишній посол ФРН в Україні (1996-2000) Ебергард Гайкен, з яким колись від МЗС України мав честь відкривати іншу виставку – документальних фотографій з німецьких архівів про нацистську окупацію Києва. Про організацію виставки в столиці України посол Гайкен домовлявся в Бонні під час відпустки, тоді ж підбирав матеріали для майбутньої експозиції. Посол Гайкен був совісною людиною, симпатизував Україні й водночас відчував провину перед землею, якою Друга світова прокотилася двічі – з Заходу на Схід і назад.

Після Лондонської (1-2 грудня 1997 року) конференції з проблем «нацистського золота» і до відрядження в березні 2000 року до Мінська я входив до складу всіх урядових делегацій України під час консультацій та переговорів щодо компенсацій жертвам нацизму. І без того непроста проблема ускладнювалася різними нашаруваннями. Крім суто дипломатичної роботи, доводилося відповідати на численні звернення громадян, пояснювати, що ФРН з кінця 1940-х – початку 1950-х років уклала угоди з державами, які були у сфері її відповідальності, й сумлінно виплачувала компенсації громадянам країн Західної  Європи, Канади, США, Ізраїлю, а Радянський Союз увільнив від таких  зобов᾽язань НДР. Писав і про те, що саме ФРН після того, як НДР припинила існування, запропонувала здійснити виплати радянським жертвам нацизму. Згодом прем᾽єр-міністри Білорусі, Росії та України розподілили транш в 1 млрд. німецьких марок таким чином (адже статистика жертв нацизму в СРСР не велася), що громадянин України отримав трохи більше 600 марок (практично вдвічі менше, ніж такий самий громадянин Білорусі. І майже вдвічі, ніж громадянин Росії). Я вже не кажу про пригоди цього траншу в «Градобанку», після яких вести переговори про нові компенсації було дуже непросто.

І посол Гайкен лобіював інтереси громадян України. Пам᾽ятаю, один з раундів переговорів 1998 чи 1999 року відбувався в Бонні. Раптом двері прочинилися, і до зали увійшов герр Гайкен. Я підвівся і пішов йому назустріч, щоб привітатися. Посол приїхав у відпустку, але не міг не прийти, бо щиро вболівав за перемови, хотів, щоб вони були успішними. Немарно вже відкликаний з посади посла в Києві герр Гайкен кілька років очолював Німецько-український форум – важливу організацію з двостороннього співробітництва.

Мені пощастило багато разів і за різних обставин спілкуватися з послом Гайкеном. Пам᾽ятною була майже ціла доба, проведена в посольстві ФРН в Україні однієї жовтневої неділі 1998 року. Того дня Німеччина обрала нового канцлера, а я опинився в гурті журналістів і дипломатів, яким герр Гайкен дав урок справжньої європейської демократії, запросивши, як мовиться, наживо стежити на великому екрані в посольстві за перебігом перегонів, результати яких стали відомі одразу, а не через багато днів після підрахунку останнього бюлетеня з мокрими печатками.

Але зараз не про це. Моя найважливіша зустріч з послом Гайкеном відбулася за непростих обставин. Був 1999 рік. Мені стало відомо, що російська делегація на чолі з послом Валентином Коптельцевим має прибути до Німеччини для сепаратних переговорів. Слід зазначити, що на той час уже була відома загальна сума компенсацій, які ФРН була готова платити. І ця сума була зафіксована. За таких обставин Росія намагалася сфальсифікувати цифри, збільшивши кількість жертв нацизму різних категорій у РФ. Якби це вдалося, сума компенсацій для одержувачів допомоги з Росії зросла б, а для громадян України та інших держав відповідно зменшилася б.

Я мав копії російських  документів зі справжніми цифрами та відповідними підписами й печатками. І вирішив показати їх послу Гайкену. Але як? Він – посол, я – радник, начальник відділу МЗС України. Це різні вагові категорії. Пояснювати щось безпосередньому керівництву було безглуздо.

Допоміг випадок. У мистецькій галереї «Лавра» планувалася виставка, відкрити яку мав тодішній перший віце-прем᾽єр Анатолій Кінах. Серед запрошених був і посол Гайкен. Поїхав туди і, вибравши слушну мить, сказав послові, що маю для нього важливу інформацію і прошу прийняти мене в ближчий понеділок під час обідньої перерви. Документи справили на досвідченого дипломата належне враження, він викликав секретарку і попросив зробити ксерокопії.

За пару тижнів герр Гайкен вже офіційно запросив мене до посольства. І за кавою розповів, як прикро були вражені російські делегати, коли німецькі колеги показали їм їхні справжні цифри.

Поведінка герра Гайкена могла б послужити уроком для герра Шмайнмаєра. Та чи послужить? Навчитися порядності неможливо.

Сергій Борщевський, письменник, дипломат,

експерт Центру дослідження Росії