Quo vadis Або чорна краватка – білі капці

Любителі порозмірковувати стосовно дипломатичного розмаїття -дипломатія класична, консульська, наукова, культурна, спортивна, кулінарна… не наголошують, як мені здається, на головному – на координації усіх тих дипломатій, здійснюваних різними міністерствами, відомствами, з єдиного центру, з МЗС.

Давно, дуже давно не виходив далі двору сільського будиночку, не бував у Києві, не проходив його такими знайомими, памятними місцями, які викликають щемні спогади, не зустрічав давніх друзів-колег.

Наприклад, на Михайлівській площі, перед Міністерством закордонних справ. Де в обідню перерву можна було ну, не те, щоб попліткувати, а обговорити з різним рівнем коментування останні події, кадрові перетурбації, нові та старі проблеми, починаючи з призначень послами чи не призначень вже тривалий час та чому… І, чи не найголовніше, про певну тяглість, спадковість у реалізації зовнішньої політики держави, попри силкування різних осіб крутити нею, як циган сонцем… І про так звані нові підходи, про які дуже полюбляють говорити нові роти… Перепрошую, нові обличчя.

Чому вважаю це чи не найголовнішим?

Бо переглядаючи якось днями видання Центру Разумкова за різні роки, починаючи, наприклад з номеру 2(113) від 2010 року, де я наштовхнувся і на свій виступ, пригадав, що про нові підходи, принципи та етапи я чую десятиліттями. І що стосується тих нових підходів, принципів та етапів -що не новий керманич – то новий етап, якому притаманне вперте ігнорування багаторічних напрацювань МЗС. Бо йому. міністерству, самовпевнені всезнайки відводили роль Попелюшки в обслуговуванні їх забаганок… Так я сказав у Центрі Разумкова майже півтора десятиліття тому. Наголосивши, що це не сприяло, на жаль, формуванню образу України як надійного, послідовного, передбачуваного і прогнозованого партнера. Гірше того, від імені України говорили всі, кому заманеться, часто – діаметрально протилежне.

Ліричний відступ.

Мені просто поталанило. З огляду на певний досвід міжнародних контактів як керівника секретаріату заступника Голови Верховної Ради. Бо мені випало і готувати візити, і супроводжувати Володимира Гриньова у Франції та Німеччині, Бельгії та Ізраїлі, Тайвані та Польщі, Росії… Брати участь у його перемовинах з сенаторами, парламентарями, дипломатами…З огляду на цей досвід, на особисті знайомства з Єльциним, Хазбулатовим, Бурбулісом, Козирєвим та ін., думаю, Міністр А.М.Зленко і наполіг на моїй роботі радником -посланником Посольства України в РФ. З 1993 року…

Мені поталанило, що я був добре знайомим з Г.Й.Удовенком, М.П.Макаревичем (світла пам’ять!), що товаришував (дружимо й по сьогодні) з Б.І.Тарасюком, В.С.Огризком, з багатьма дипломатами високого рівня та гарту. Я вчився у них. І тому, визнаю, не можу зрозуміти – чому багатьох зі знаних дипломатів , послів, генконсулів по завершенню активної дипломатичної кар’єри , скажімо, за віком, не залучили до активної співпраці з сьогоднішнім МЗС?

Була ж спроба – В.С.Огризко, ставши міністром, згуртував навколо себе, навколо міністерства низку колишніх послів, керівників відомства… На жаль, то була єдина спроба.

До речі, не думаю, що то була  б велика проблема – запросити Їх Високоповажності на роль дипломатичних радників керівників міністерств та відомств. Спробую про це трохи пізніше.

Неліричний відступ. Африканським вітром навіяло.

Вже працюючи Генеральним консулом України в Алмати, побачив по телебаченню (і не збагнув спочатку, що це – наживо!) теракт 11 вересня 2001 року – літаками в «близнюки» у Нью-Йорку. І вже буквально за хвилини ми отримали факсом циркуляр з Києва. А там, до речі, повідомлялося також, що Міністр А.М.Зленко створив у Центральному апараті структурний підрозділ з координації міжнародної діяльності міністерств та відомств з протидії тероризму з боротьби з новими загрозами та викликами. Наголошу: з координації міжнародної діяльності!!! А те, що така координація необхідна, впевнений, ні в кого не викликає жодного сумніву. Бо, як співалося, «Ко славе страстию дьіша» деякі посадові особи, навіть у, здавалося б, специфічних, спеціальних відомствах дозволяють собі вільно плескати язиками. Як ото днями. Чим невідкладно скористалися за поребриком та підштовхнули своїх васалів  у Африці до розірвання дипломатичних відносин з Україною. Та ще й під час африканського турне міністра Д.Кулеби.

Я не сприймаю заперечення, мовляв, дуже специфічна контора, з якої той язикатий добродій. Бо на моїй пам’яті – конференція Центру дослідження росії (керівник – Його Високоповажність пан Володимир Огризко) 29 листопада 2019 року, в якій брав участь і виступав дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол, дипломатичний радник Служби Безпеки України. Дипломатичний радник СБУ (!).

Правда, я не знаю, чи збереглася ця інституція дипломатичних радників,  чи є вони в усіх міністерствах і відомствах? Чи у нас тепер кожен -дипломат?

Я вже не кажу про те, що від імені України мають право говорити виключно Президент, глава Уряду та Міністр закордонних справ, а не казна хто без спеціальних повноважень, дипломатичного рангу чи рангу державного службовця.

Відтак, повторю та підкреслю, з числа найгостріших проблем нашої зовнішньої політики я б назвав координацію. Чи, точніше, відсутність належної координації.

Любителі порозмірковувати стосовно дипломатичного розмаїття -дипломатія класична, консульська, наукова, культурна, спортивна, кулінарна… не наголошують, як мені здається, на головному – на координації усіх тих дипломатій, здійснюваних різними міністерствами, відомствами, з єдиного центру, з МЗС. А МЗС повинно мати для цього певний інструментарій( скажімо, тих таки дипломатичних радників). Мати сталу практику проведення спільних засідань колегій з МКІП, МОН, іншими міністерствами.з Президією НАНУ…

То до такої, до координуючої ролі МЗС – флагмана нашої зовнішньої політики – ти ведеш нас, високоповажний пане міністре?

Камо сам грядеш та куди ведеш ти?

І, насамкінець, трохи про протокол. Про те, як кожен повинен знати своє місце, свою роль, свою сцену.

Мені пощастило десь понад три з половиною десятиліття дружити з Георгієм Чернявським, незмінним шефом протоколу найвищих посадових осіб  – Голови Верховної Ради, Президентів. Завершив свою дипломатичну кар’єру Григорій Володимирович послом в Італії. Щиро сподіваюся, що матиму можливість, коли він завершить роботу над мемуарами, читати їх із задоволенням… У тому числі – про важливу роль та значення протоколу, в якому, використавши відомий вислів класика -усі дрібниці ваговиті. Про протокол, який дуже допоміг мені, зокрема, на початку роботи Генеральним консулом України в Алмати.

І саме знаючи важливість протокольних вимог, мені важко зрозуміти, наприклад, мілітарі стайл спікера, або фотографію, де можлива майбутня Президентка США визирає з-за могутнього плеча учасника Глобального саміту миру. Чи білі капці міністра на офіційній зустрічі в Овальному кабінеті.

Може тому, згадавши опублікований у ПіКу 4 грудня 2022 року матеріал  «Біла краватка…Чорна краватка…» про Консульську службу України, для деяких свої роздумів про те, куди та як рухається дипломатична служба, я обрав бачите який заголовок. Перепрошую!

Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник