Український парадокс: економічний занепад як перепона візовому режиму з РФ
Зайнятість українського населення тепер стала основним аргументом проти введення візового режиму з Російською Федерацією. Мовляв, це негативно позначиться на 1 – 3 млн осіб (за різними даними), які зараз працюють в РФ, оскільки змушені там шукати робочі місця, яких вдома, в Україні, нема
Без сумніву, запровадження візового режиму з РФ є логічною дією у комплексі: приведення у відповідність двосторонньої договірно-правової бази, розірвання дипломатичних стосунків, припинення будь-якого співробітництва тощо – з метою підвищення національної безпеки і адекватної відповіді на агресію РФ. Це навіть не вартує обговорення, адже Росія, не тільки тепер, а й вже кілька століть проявляє агресивні наміри стосовно України.
Разом з тим, тепер звертає на себе увагу питання зайнятості в Україні тих 1 – 3.0 млн наших громадян, які працюють в РФ. Більшість з них, на жаль, змушені там шукати роботу. Є й такі, хто працює в Росії з переконань – виходить, що для них власний достаток важливіший за життя співгромадян, які воюють на фронтах з РФ і живуть на тимчасово окупованих землях. Отже, тепер, коли РФ сприймається нами як агресор, за висловом народного депутата Олени Сотник, і ті й інші мають визначатися. Тобто, кожен із згаданих, має для себе вибрати: чи він пов’язує своє майбутнє з державою Україна, чи – з Росією.
Перед тими, хто визначився не на користь України, наша держава ніяких зобов’язань не має. А ось тим, хто бачить своєю Батьківщиною Україну і готові повернутися в Україну, покинувши роботу за кордоном, зокрема, в РФ, держава зобов’язана запропонувати привабливі робочі місця. Іншими словами: потенційно Україна має запропонувати привабливі робочі місця всім, хто сьогодні їх потребує, шукає за кордоном, зокрема – в РФ. І таким чином, нейтралізується аргумент, який сьогодні використовується проти розриву дипломатичних відносин з РФ, співробітництва з нею, запровадження візового режиму тощо.
Чи здатна наша держава вирішити це питання? Так! Але слід мати на увазі, що це потребує політичної волі, організаційних заходів, часу та відповідних інвестицій.
Найпростіше вирішувати питання зайнятості (створювати нові робочі місця) – освоїти виробництво своєї, української, продукції і заміняти нею імпортну, яку ми споживаємо і яка часто завозиться контрабандою. У виробництві такої продукції в Україні можуть бути задіяні всі наші громадяни, які потребують нових робочих місць, та ще й іноземні фахівці. Адже тепер приблизно половина товарів (сировина, комплектуючі, послуги), які споживаються в Україні, – імпортні. Більшість цих продуктів завозиться з країн, що продають потрібні нам товари відносно дешево (колись це завозилося в УРСР з інших республік). Дорогий імпорт і тепер, і в майбутньому зберігається, оскільки мова йде про дорогу, високоякісну продукцію, яка здебільшого має попит в Україні, але він обмежений невисокими, на жаль, статками більшості українців.
Отже, з метою масового виробництва національного продукту, а також забезпечення стабільного нашого експорту, треба відкривати і розвивати нові, сучасні, українські підприємства (перепрофільовувати існуючі), включаючи проектні, науково-дослідні тощо. А, зважаючи на агресивність сусідства, українська економіка у будь-який момент має бути здатна перейти на максимально замкнуті виробництва (взагалі без імпорту, або принаймні – без імпорту з країн – агресорів). У такий спосіб можна вирішувати проблему зайнятості місцевого населення, а закордонних фахівців приймати тільки на конкурсній основі, в рамках державної політики, зорієнтованої на високу ступінь зайнятості українського народу і високу якість виробництва.
Зайнятість населення була одним з основних принципів підготовки до перетворення УРСР в незалежну державу наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття, який напрацьовувався кількома поколіннями борців за відновлення незалежності України. Наприклад, у 92-му році минулого століття (відразу після підтвердження на референдумі незалежності України) пропонувалося насамперед зробити «інвентаризацію» всіх потреб і можливостей кожного нашого регіону і держави в цілому, включаючи наші можливості щодо експорту. Робити її мали б комісії з вагомим представництвом громадськості, яким би довіряло більшість населення регіону, а відтак – держави. На основі результатів згаданої «інвентаризації» пропонувалося планувати і оцінювати реальні досягнення у всіх напрямках розвитку Української держави. Тобто, – створювати нові галузі, модернізувати існуючі, скорочувати непотрібні або шкідливі напрямки державотворення, оцінювати зроблене тощо. Наприклад: в Україні, чи в регіоні треба створити стільки-то нових галузей; це потребує інвестицій на таку-то суму; зараз виконано на стільки-то відсотків і т.д.
Іншими словами: результати об’єктивної інвентаризації мали б стати точкою відліку (відштовхування) для оцінки розвитку (скорочення) кожної української галузі безвідносно до прізвищ її керівництва. Вважалося, що така «інвентаризація» мала б тривати 1 – 2 роки.
Ініціатором такої «інвентаризації» був тодішній народний депутат України, відомий український вчений – фізик Ігор Юхновський. До речі, вже тоді, у 1989 – 1992 рр, він вважав перспективним розвиток інформаційних технологій при скороченні металургії, хімії тощо. Крім цього, незаперечними були його аргументи щодо розвитку української науки і освіти. Зокрема, він ініціював і «пробив» через Верховну Раду Закон України про наукову і науково-технічну діяльність від 13 грудня 1991 року, який в частині фінансування дотепер не виконувався, однак жоден Кабмін України у цьому не вбачав злочину.
Для прикладу: у сфері економіки, станом на листопад 1991 року (перед підтвердженням на референдумі незалежності України), в одній з галузей нашої республіки вироблялося у 17 разів більше продукції, ніж республіка споживала (надлишки вивозилися в інші республіки або на експорт з СРСР). А ту продукцію, яку ми не випускали, але потребували і споживали – завозили, як правило, з інших республік або по радянському імпорту і т.д. На жаль, дотепер така структура української економіки принципово не змінилася (якщо не брати до уваги прихватизації). А те, що колись завозилося з інших радянських республік, завозиться тепер з Туреччини, Китаю та інших країн. Часто – контрабандним способом. Все це вказує на те, що на самому початку відновлення української державності мала бути створена нова (на той час) модель економіки, яка б суттєво відрізнялася від тодішньої республіканської і максимально задовольняла економічні інтереси української незалежної держави, враховуючи агресивність сусідства. Тобто, зокрема, українська економіка мала би бути готовою стати замкнутою в будь-який час – без імпорту. Розробниками цієї моделі були Володимир Лановий, Володимир Черняк та багато інших фахівців – державників.
На початку 90-х вважалося, що для запровадження нової української економіки і забезпечення зайнятості після об’єктивної інвентаризації в Україні треба 4 – 5 років при належних інвестуванні та організації. Тобто, ще у 90-х роках минулого століття були в вирішені всі питання економіки і зайнятості, якби влада нашої держави врахували попередні напрацювання.
Вирішення згаданого питання (зайнятості населення) насамперед визначається виконавчою владою. У цьому також мали би брати участь й інші гілки влади. Але, на жаль, воно за 25 років не було вирішене. Фактично ми далі живемо в УРСР із зміненими назвами інституцій і організацій. Ми наче розбудовуємо незалежну державу, а в цей час, зокрема, зайнятість народу падає і вже стає перешкодою на шляху до цивілізованого суспільства – український парадокс? Все частіше демонструється розпач – мовляв, не відомо, що далі робити. Періодично чуємо про «успіхи державотворення», тільки не зрозуміло від чого відштовхуватись. У цьому зв’язку варто наголосити, що може доцільно вивчити і, в разі прийнятності такого підходу, почати втілювати згадані тут актуальні тепер заходи, зорієнтовані, зокрема, на забезпечення зайнятості українського населення.
Богдан Соколовський
Про автора: Український фізик, політик і дипломат. Понад 20 років працював у галузі експериментальної фізики спецматеріалів і спецтехнологій, зокрема, в лабораторіях Марбурзького та Хемніцького університетів (ФРН).
Від 1993 — на дипломатичній роботі в МЗС України (працював у ФРН, США, Австрії, був начальником управління економічного і науково–технічного співробітництва МЗС).
2008—2010 —— уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки.
