Україна в «сірій зоні»: говоримо про Європу, а прямуємо… до Митного союзу?

Роздуми після VIP-поп-арту

 

Політичний сезон стартував бурхливо. На всіх рівнях – міжнародному та вітчизняному, президентському, парламентському, громадському. Щодо діяльності владних і провладних чинників – написано багато. Президент був надзвичайно публічним – виступив у Верховній Раді, зустрівся з тележурналістами й у колі обраних, й ексклюзивно. Голова Верховної Ради порадував цікавими та живими заявами під час європейських зустрічей, глава партії та уряду, пересиливши себе, взявся за проект бюджету, а не за промоушн Митного союзу…

Щодо діячів опозиційних – хіба є що сказати?

 

Осінні врожаї

Як на мене, всередині країни на увагу та підтримку заслуговують наступні вересневі політичні події.

Перша – старт інформаційної кампанії «Сильніші разом» під орудою представництва Євросоюзу в Україні. Устами Яна Томбінського Європа, таке враження, дала зрозуміти, що нарешті усвідомила значення для себе України. Подивимося, як це виглядатиме на практиці. Скажімо, якою буде реакція Європарламенту, інших євроструктур на торгово-економічну, дипломатичну, інформаційну, релігійну (можна продовжувати і продовжувати) війну сусідки проти нашої держави, як виглядатиме реальна підтримка України.

Друга – не парадна, не замулена піаром акція Інституту світової політики (ІСП) в областях – зустрічі з людьми на вулицях (до речі, інколи попри протидію містечкових «властей») і копітке, спокійне, аргументоване розтлумачення: що то воно таке – «євроінтеграція».

Маю намір повернутися до цієї теми, бо, на мій хлопський розум, акції ІСП – це та РОБОТА, якої так не вистачало та не вистачає і для того, щоб формувати неупереджене уявлення про непростий шлях до європейських структур, і для, якщо можна вжити такий термін, профілактики необґрунтованих, завищених очікувань. Тобто та робота, яку, переконаний, наші палкі євроінтегратори з мандатами мали б виконувати давно. І не лише на телеекранах.

Третя – наступна вже традиційна десята зустріч у Криму на Ялтинській європейській стратегії (YES) політиків світового рівня. Неформальна дискусія, яка – ми могли це спостерігати під час попередніх девʼяти – за резонансом і впливовістю дає фору багатьом формальним зібранням високого рівня.

Боронь Боже порівнювати, скажімо, із зібранням «Великої двадцятки», цієї прощі до Санкт-Петербурга, але спокуса зробити порівняння є. І, переконаний, не в мене одного.

 

Сезонне загострення

 

Одну маленьку людину з гігантськими хворобливими амбіціями інколи називають Володарем Газу. Хоча точніше було б називати Володарем Газів. Насамперед природного. Тут Володар – необмежений, бо командує вентилем. І хоча необмеженість влади нерідко межує з самодурством, Володар влади своєї не приховує.

Інший газ – спеціальний. Скажімо, той, що застосували свого часу для «визволення» заручників «Норд-Осту», потруївши сотні невинних людей. Тут Володар владою не хизується, хоча не проти, щоб боялися…

А ще – газ бойовий, засуджений і заборонений світовою спільнотою. Були у пресі прозорі натяки на те, звідки той газ (як і звичайна сучасна зброя) у близькосхідного диктатора… Та Володар Газів ніколи прямо не зізнається у причетності до сирійської трагедії, хіба що діями своїми дає поживу для припущень і здогадок.

У вересні у декого зі спостерігачів склалося враження, що у Володаря Газів – типове осіннє загострення. Насамперед антиукраїнське. Маячня про один народ, розпатякування про роль Росії – і царської, і радянської – у становленні України, і погрози, погрози, погрози…

Що ж надихає президента сусідів на повний неадекват? Як писав класик: «Звідки ж набрався він сили? Звідки той порив червоний? Мозок його запліднили…» Цікаво, хто крім Онищенка та Глазьєва?

Можливо, він з упередженням слухав тексти нашого гаранта, виголошені під час зустрічі з тележурналістами, можливо, промову у Верховній Раді? І, як і деякі інші зацікавлені слухачі, не почув однозначного, твердого наміру дотримуватися саме євроінтеграційного курсу…

Можливо, джерело сусідського оптимізму – у «мутносоюзівських» заклинаннях нашого глави партії та уряду, що він не втомлювався їх виголошувати на кожному засіданні уряду?

Не можна виключати, що прокремлівська підфракція у фракції правлячої партії в найвищому законодавчому органі ще до «профілактики» у «Зоряному» поспішила відзвітувати перед сусідським гарантом, мовляв, все буде добре, локшина щодо підтримки євроінтеграції – локшиною, а голосування покаже і яку насправді вказівку ми отримали, і як ми сумлінно відпрацьовуємо…

І якщо після «Зоряного» трохи принишкли, проголосували та замаскувалися, то ненадовго.

Та й кум, імовірно, не забарився з рапортом – усі антигейські, антиєвропейські й антиукраїнські важелі задіяні, ефект буде очікувано потрібним, не варто особливо перейматися декларованими вищою посадовою особою намірами. Все буде, як у відомій пісні: «Он шел на Одессу, а вышел к Херсону…» Поговорили про Європу та й попрямували… Ну до Митного союзу й далі.

Та сусідський гарант – людина не проста, не наївна, не легковірна. Хоч і приємно лоскочуть вуха оті повідомлення, та й самому розслаблятися – зась. Отож, і продовжує він стару пісню про головне: що ви, українці, собі не міркуйте, не плануйте, а залізна рука брата міцно триматиме вас, аж допоки не «євразуєтесь»! Там і зустрінемося.

 

VIP-поп-арт

До речі, про руку. Вірогідно, вона може бути дружньо м’якою, щоб не пошкодити стисканням ласти морського велета, вправною, майстерною, щоб намалювати котячу дупу на шкільній дошці… Може бути «перстом

указующим» – куди прямувати Вірменії, куди посилати ескадру бойових кораблів…

А щодо ескадри та флоту. Зараз я не про те, що при укладанні Харківського пакту у квітні 2010 року нашого президента кремлівські спритники просто ошукали (начебто у «Зоряному» гарант про це повідав). При всій серйозності ситуації навколо Сирії, ситуації у Середземномор’ї ризикну змістити наголос – не куди попрямували російські бойові кораблі, а ЗВІДКИ.

Згадаймо демонстрацію військово-морської могутності Чорноморського флоту Росії під час нещодавніх так званих спільних святкувань. Згадали? А тепер подивімося – звідки армада посунула до Середземного моря? І зробімо висновок – наша земля, територія України використовується іноземними вояками як база для операцій, що можуть призвести якщо не до третьої світової, то до конфлікту, в якому ймовірною буде спокуса однієї з сторін нанести удар-відповідь по базах ворога. Та ще й, не виключаємо, хімічною зброєю, що, як стало відомо, можливо, є в обох сторін внутрішньосирійського конфлікту. Про таку долю мріють севастопольці?

Чомусь пригадується відома реакція  на загибель атомного підводного човна «Курськ»: «Он…утонул». І посмішка. І реакція на загибель дітей Беслана під час штурму визволителями, і отруєні заручники «Норд-Осту», і «мочити в сортирах», і ластостискання на потопаючому від повеней Далекому Сході, і отой кіт чи киця дупою до дітей на шкільній дошці.

Уміє жартувати Володар, уміє давати поживу для роздумів політикам, журналістам, психіатрам!

І демонструвати зверхність та презирство до всіх нас, до сусідів, до світової «двадцятки», до миру і стабільності на Землі.

Усе й усіх коту під хвіст?

 

Осінь надій наших

 

Маю, однак, надію, що не лише в Європі чи Сполучених Штатах політики тверезішають після демонстрації зневаги та гри м’язами.

Можливо, й у нас деякі міфи розвіюватимуться. І батьки чи друзі скажуть пікетувальникам від «не нашого вибору»: «Хлопці, ні за які гроші не продавайте своє майбутнє!» І колеги по роботі чи сусіди по пенсіонерських лавочках у парках вкладуть комуністам у голови розуміння облудності закликів до референдуму про вступ…

Маю надію, що усвідомлення неможливості для нас залишатися у «сірій зоні» між Європою та російським Митним союзом призведе до правильного національного вибору.

Зрештою, Україна завжди була у Європі. Настав час і для нас, і для Євросоюзу просто це засвідчити перед усім світом.