Україна та Балкани – зв’язок через століття
Є ще багато деталей, які підтверджують тезу про «доношування» Україною старої балканської доктрини російських царів та генсеків КПСС.
Перша Світова війна. 1915-й рок після успішного наступу німецько-австрійського війська сербська армія вимушена відступати. Вони йдуть на узбережжя Адріатичного морю через високі гори Албанії. Зима, сніг, мороз, а у відступаючого війська немає ані теплого одягу, ані їжі… В Сербії відступ 1915 року має назву “Албанська Голгофа” і є однією з найбільш трагічних подій в історії країни.
Автор – Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики
Втім, сербські солдати відступали не самі. З ними – десятки тисяч полонених. Серед бранців – українські солдати з Західної України. Вижити вдалося тільки 15 тис. полоненим з 60-ти тис. Серед щасливців був і Осип Турянський, письменник та філософ з Галичини. Він був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт восени 1914 року. Автобіографічна повість-поема Турянського «Поза межами болю», його спогади про «Албанську Голгофу» була видана у Відні 1921 року (за 8 років до роману Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін»), стала класикою антивоєнної прози та принесла автору світове визнання.
Сьогодні цей твір в Україні вивчають в 11-му класі школи, але чомусь широкому загалу повість Турянського майже не відома. Дуже шкода, тому ще «Поза межами болю» є, окрім всього іншого, є однієї з тих тонких ниточок з нервових клітин, які прив’язує сучасну Україну до європейської, суто європейської історії та до Балкан зокрема.
Є і багато інших.
Тисячі хорватів із Загреба та Карловаца та сербів з Воєводини, що воювали в армії Австро-Угорщини та загинули на Галичині, в «Галіції» (послухайте при нагоді пісню Джордже Балашевича «Галіція»). Тисячі українських переселенців із Західної України в Боснії, Хорватії та Сербії, які перебралися на Балкани ще «за Цисаря» (почитайте, про них іноді пишуть і в українських ЗМІ)…
Можна згадати Василя Вишиваного – австрійського ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотаринзького, очільника Легіону Українських Січових Стрільців, який народився в Пулі (нині Хорватія)…
Зв’язки України – як країни, а не держави, українців – не як громадян, а як представників українського народу з балканськими країнами та народами є багатовимірними, і точно є абсолютно іншими, ніж в Росії та росіян (знов таки, саме етнічних росіян, «русских»). Втім, до останнього часу ці відмінності дуже слабо відбивалися на змісті діяльності українських урядових структур.
Наприклад, окремі громадські рухи та Посольство Хорватії в Україні активно долучається до пам’ятних заходів щодо загиблих вояків австро-угорської імперії на Західної Україні. Але чи є у вас відомості, наприклад, про опікування українських представництв долею тих самих військовополонених українців, про яких, зокрема, пише Турянський? А що робиться в плані контактів із діаспорою в Воєводині та Боснії і Герцеговині? Чи відбуваються в Пулі пам’ятні заходи на честь Василя Вишиваного?
…Частина Україна довгий час жила за Австро-Угорщини, тобто в однієї державі із західно-балканськими країнами. Але чомусь досі офіційна балканістика в нас продовжує триматися «російськомирських» скрєп – слов’янства, православ’я та наслідування ще російсько-царсько-радянської ідеологічної рамки сприйняття балканських народів.
Це не голослівні твердження – прикладів більш, ніж достатньо. Наведу тільки один, що стосується найбільш складного регіону – Західних Балкан.
В нас вже довгий час не призначається посол в Хорватії країні-члені НАТО та ЄС, не працює повноцінно посольство в «натівської» Чорногорії і взагалі немає посольства в Албанії, яка також є членом НАТО. Напевно, не треба пояснювати, що це означає на дипломатичної мові.
Є ще багато деталей, які підтверджують тезу про «доношування» Україною старої балканської доктрини російських царів та генсеків КПСС. Хоча Україні вже давно, а нині тем більше, вкрай потрібна власна балканська політика, позбавлена царсько-радянських штампів та стереотипів. Без цього ми не зможемо знайти наше справжнє європейське коріння, не зможемо розвивати співпрацю з нашими природніми партнерами, тому що, продовжуючи рух в фарватері російської балканської політики, ми ніколи не зможемо розібратися, хто є для нас потенційним союзником, а хто не дуже.
Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики
