Українські православні церкви: у пошуках дороги до примирення та єдності

По суті релігійні організації в Україні у повному обсязі починають виконувати роль сили, що попри своє різноманіття, «об`єднує», чи як пишуть політики «зшиває» країну, цементуючи у такий спосіб українську політичну націю.

Фото Микола Тимченко

ПіК продовжує тему пошуку шляхів примирення у вітчизняному релігійному просторі.

Читайте також: Доля символів: Лаври між Церквами 

По мірі розвитку нашого суспільства українська релігійна спільнота все більшою мірою почувається певною єдністю, що зберігає своє різноманіття і, водночас ставить перед собою певні спільні цілі. Роль такої об`єднавчої сили виконують різні чинники, серед яких особливо слід відзначити утвердження в Україні демократії, свободи совісті та віросповідних свобод, діяльність міжцерковних об`єднань і, у першу чергу, Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, а також зміцнення суспільної активності Церкви, її міжнародних стосунків та міжінституційних контактів всередині країни.

По суті релігійні організації в Україні у повному обсязі починають виконувати роль сили, що попри своє різноманіття, «об`єднує», чи як пишуть політики «зшиває» країну, цементуючи у такий спосіб українську політичну націю. Події останніх років, особливо ті, що були пов`язані із змістом Майданів 2004-2005 та  2013-2014 рр.,  служать кращим підтвердженням цьому. Сенс того, що сталося в ці періоди добре описаний і тому ми не будемо детально зупинятися на ньому. (Див., наприклад, Петрів О. Сіль землі і світло для світу: профетична роль об`єднаної української спільноти в новітній історії Україні. //Українське релігієзнавство. – 2015, – №73, – С. 56-61.)

Релігійна спільнота базує цю євою єдність на спільності деяких інтересів всередині України, і як така починає утворювати феномен українського екуменізму. Попри усю умовність терміну «український екуменізм» у світлі цих роздумів, набуває певного сенсу саме через те, що українська релігійна спільнота, крім усього, стає носієм, оборонцем і рушієм утвердження українських цінностей та чинником внутрішнього єднання нашого народу. Українськість абсолютної більшості наших Церков і релігійних організацій ні у кого не викликає жодних сумнівів. Проблему складають хіба що україські православні, котрі попри суттєве просування до повного розв`язання протиріч, що зберігаються у православному середовищі України і по даний час, все ще далекі від єдності у своєму ставленні до нашої держави, нації та «українськості» як такої.

Така ситуація, а тим більше її консервування, є великою проблемою як для самих православних, так і для українського суспільства та нашої держави. Єдність церковна і єдність національна, як показує практика, не можуть зреалізуватися автоматично, самі собою. Для цього потрібні певні передумови та готовність церковної та світської еліт до активних дій, спрямованих на єднання. Держава також має можливість суттєво вплинути на об`єднання православних та нації.

Відомий релігієзнавець та богослов, архимандрит Кирило Говорун у своїй книзі «Риштовання Церкви: вбік постструктуральної еклезіології», розглядаючи природу Православної Церкви, як і інші автори, жорстко ув`язує буття Помісних церков з тим чи іншим етносом. Україна в цьому відношенні не є виключенням. Однак її історичний шлях визначив складну долю православ`я в Україні, яка все ще ніяк не може досягнути організаційної єдності, а вітак і не складає собою підмурку національного єднання.

Архімандрит вбачає основну причину такого стану речей у тому, що Православна Церква в Україні постала у антиімперіалістичний спосіб. Подібна ситуація спостерігається також і на території колишньої Югославії, зокрема у боротьбі між Сербською Православною Церквою та Православною Церквою  Македонії. І хоч ситуація по рівню  напруженості в Україні та на території колишньої Югославії відрізняються для нас у кращий бік, але особливих надій на радикальні позитивні зрушення в сенсі творення єдиної православної церкви в Україні також поки що немає.

Хоча у нас немає, дякувати Богові, випадків, коли церковні ієрархи заявляють про готовність загинути за свої інтереси, як це нещодавно мало місце з очільником Сербської Церкви у Македонії, але і помітного прогресу у стосунках між  ПЦУ та УПЦ МП також немає. Ієрархи ПЦУ пояснюють це протистоянням з боку чинної влади (див. публікації про позицію С. Трофімова, І. Баканова, О. Ткаченка та ін.), несправедливістю судів (див. Відповідну Заяву ПЦУ «Політичні симпатії чи антипатії не повинні впливати на правосуддя»), російським впливом (Російська газова труба призупинила визнання ПЦУ – митрополит Олександр Драбинко), злими намірами митрополита Філарета, пов`язаними із спробами відродження УПЦ КП тощо.

У всьому цьому є правда, але не вся. Очікування священноначаллям ПЦУ «нової хвилі переходів парафій від УПЦ МП», що час від часу проявляються у ЗМІ, швидше схожі на заклинання, а не на тверезу оцінку ситуації в українському православ`ї. З нашої точки зору «нової хвилі переходів» не стається не з вини влади, яка справді протидіє ПЦУ, не з вини інших чинників, що спричиняють негаразди для ПЦУ. Насправді справа виглядає таким чином, що ПЦУ за час свого існування не стала чимось відмінним від УПЦ МП, чимось кращим, ближчим до народу, актуальнішим для людей. В ПЦУ, як і в УПЦ МП, ми бачимо ту ж саму боротьбу за владу (мм. Епіфаній та Михаїл – наприклад), однакову жорсткість протистояння між ПЦУ та УПЦ МП (наприклад, вимога ПЦУ «переіменувати УПЦ МП» та відкидання УПЦ МП ідеї почерговості богослужінь у реально розколотих православних парафіях), обидві церкви не ідуть «у народ» і не долучають народ до управління церковним життям, хоча б, на парафіяльному рівні, конструкція Священного Синоду ПЦУ нічим не відрізняється від конструкції «Синоду» УПЦ МП і т. д. Відмінений сулок, як атрибут одягу православного ієрарха, здійснений Синодом ПЦУ є слабесенькою демонстрацією оновленої ПЦУ і не впливає на стан справ. Треба дивитися глибше і бачити серйозні речі, які і приведуть до назрівання, а згодом і до реалізації «нової хвилі переходів від УПЦ МП до  ПЦУ». А сьогодні віруючі радше прагнуть спокійної молитви у своєму храмі, незалежно від того належить він до УПЦ МП чи ПЦУ. Їхній патріотизм поступається дискомфорту судової тяганини, бійкам, боротьбі за храми тощо. Душевний спокій і усталені форми поведінки домінують над бажанням будь-що стати парафіянами саме ПЦУ. Тим більше, що абсолютна більшість притомного духовенства УПЦ МП не демонструє своєї «російськості», натомість проповідує українською, говорять українською і діє як патріот.

Для «нової хвилі переходів» ПЦУ повинна змінюватися принаймні у стилі «10 тез для ПЦУ», щоб віруючі вочевидь побачили, що справді оновлена українська церква з її історичним принципом «народоправ`я», вибірністю духовенства, його підзвітністю парафіянам потроху стає реальністю, як це є, скажімо серед православних українців у США та Канаді де єпископ – не Князь Церкви, а духовний лідер для віруючих і священства, який у випадку чого може стати не лише вождем Церкви, а й етнархом, як це було, скажімо, з греко-католицькими лідерами митрополитом Андреєм Шептицьким та кардиналом Йосипом Сліпим.

Щоправда останнім часом у сенсі змін у православному середовищі, з`явилася надія на пробудження самого народу. Про це свідчить, зокрема, утворення в українському парламенті міжфракційних об`єднань «За традиційні цінності» Святослава Юраша та «За єдину Помісну ПЦУ» Соломії Бобровської. Прості віруючі, щоправда, не дуже довіряють політикам, та і ми бачили вже подібні МФО у попередніх скликаннях парламенту, результати діяльності яких не вражали.

Поруч з цими ініціативами буквально днями конституювався Громадянський рух «Православна єдність України», щодо якого в мережі уже з`явилися найрізноманітніші коментарі та оцінки. Так, зокрема, один відомий український релігієзнавець висловив сумнів щодо продуктивності цієї ідеї, аргументуючи це тим, що свого часу, навіть «національно споріднені» УПЦ КП та УАПЦ ішли до єдності тридцять років, і при цьому Об`єднавчий собор 2018 року, на його переконання, виглядів «справжнім чудом», виходячи з того скільки перепон і негараздів довелося перебороти його учасникам.

Я також вважаю, що все було не так просто і лінійно. Однак слід пам`ятати, що це тридцятирічне «об`єднання» насправді було суцільною спробою УПЦ КП приєднати до себе УАПЦ, а «молодшим братом» як відомо, ніхто і ніколи бути не хотів. Теорія «злиття і поглинання» виглядає добре лише на папері, а на практиці – це жорстка боротьба і про це не слід забувати. Та і держава цьому по-справжньому не сприяла. Що ж стосується історії з Об`єднавчим собором і Томосом то вона, крім однозначного позитиву для українського православ`я, була переповнена ультиматумами у боротьбі за лідерство між різними групами єпископату та намаганням П. Порошенка будь- що дістати Томос саме до виборів, аби «витиснути» з нього максимум політичної користі для себе. Пам`ятаєте т. з. Томостур? Куди ж за таких умов було проводити якісну підготовку Об`єднавчого собору?

Тому Об`єднавчий собор може вважатися «чудом» радше з іншої причини. Як можна було поступити так, що з більш як двадцяти єпископів УПЦ МП, які виявляли готовність узяти у  участь у цьому Соборі, лишилося лише двоє, а єпископат УАПЦ у повному складі на ньому голосували проти моделі, запропонованої Патріархом Філаретом і т. п. і т. д.

Ну це вже питання моральності кожного з учасників цього Собору, і того як у душі кожного з них узгоджувалося між собою «моє», «наше» та «всенародне». Оце таке «чудо», яке заради інтересів Церкви, віруючих і України колись доведеться грунтовно допрацьовувати.

І тут з чогось треба починати, вважає професор Людмила Филипович. Дорогу, як відомо може осилити лише той, хто почав рух по ній, – пише вона у ФБ. З нею не можна не погодитися. Важливо лише, щоб у цьому русі брали участь усі – і церковне священноначалля, і богослови, і вчені і, головне, народ. А народ піде за тим, хто запропонує реалістичну програму дій, по об`єднанню православних в одну Церкву, а українців – в одну націю. Тут усім нам треба пробувати         робити щось важливе і осмислене, адже у кінцевому підсумку у єдності наших православних зацікавлені ми всі – і Церква, і держава, і народ, бо в цьому наша кінцева мета і сенс буття на світі. Пора вже перестати іти брат на брата, а іти брат з братом.

Коли думаю і говорю про це, завжди згадую Мартіна Лютера Кінга, котрий говорив, що люди навчилися літати як птахи і плавати як риби, але не навчилися жити одне з одним у мирі і злагоді. Якщо ми цьому не навчимося, зауважив  він, – то помремо як дурні. Тому говорити про єдність православних в Україні, яка нині виглядає фантастикою, ми повинні, щоб мати право повторювати за  Кінгом його знамените: «У мене є мрія!» і на реалізацію цієї мрії працювати. Ми не повинні ставити питання про те – важко чи легко об`єднати православних в Україні. Треба питати себе – це потрібно чи не потрібно мені, моєму народові, моїй Церкві, моїй Україні? Якщо – так, то що нас може зупинити – страх, лінь, недовіра, власна вигода чи щось інше, ще менш дрібне і нице. Якщо ми усвідомимо потребу в єдності православних українців, то повинні працювати, маючи за приклад здобуття незалежності Україною, яка почала поставати вже тоді, коли в СРСР ще жило прислів`я, що стосувалося усього міцного і добре випробуваного – «Крепкий как советская власть». А де та міцність поділася коли її не захотів народ.

То ж виходьмо з того, що ми всі українці – хто «кращий», а хтось «гірший», але ми всі хочемо жити у своїй Державі і ходити у свою Православну Церкву, а вона повинна бути Єдиною і складати міцну основу нашої нації. Тому то і настає час, що вимагає від нас налагодження контактності між ПЦУ та УПЦ МП саме як між українськими церквами. Ця контактність має бути багаторівнева – міжцерковна,  міжєпархіальна, міжпарафіяльна, між віруючими, між духовенством, мирянами, студентами духовних навчальних закладів, місіями, братствами, церковними ЗМІ, недільними школами і т. п. І природно, що така ініціатива повинна була б виходити від священноначалля ПЦУ, бо інакше вона вийде від віруючих – українців. Тоді Православній Церкві України доведеться доганяти своїх вірних, замість того, щоб очолити цей рух. Державі та її очільникам також настає час подумати – чому б не послужити своїй Батьківщині, її людям та її Церкві, адже саме від них залежить персональний успіх кожного з нас і глобальний успіх нашої Матері – України.

Тамара ВИСОЦЬКА, релігієзнавець