У справі «Доктора Пі» суд тиснув на свідків та перекручував їхні покази
Клепаючи обвинувальний вирок у справі Слюсарчука, суддя і прокурор відверто підтасовували факти і свідчення
Сьогодні ми продовжуємо цикл досліджень, присвячених судовій розправі над професором Андрієм Слюсарчуком, відомим широкій громадськості як Доктор Пі. Попередні наші публікації стосувалися освіти Слюсарчука (відсутність якої суд так і не зміг довести), та сумнівності медико-судових експертиз, які начебто доводили наявність зв’язку між діями лікаря і смертю його пацієнтів . Також свою думку про хід судового процесу висловила правозахисниця, яка в якості незалежного спостерігача була присутня на кількох судових засіданнях.
Цього разу звернімо увагу ще на один цікавий аспект цього «процесу століття» – роботі зі свідками. За думкою адвокатів Слюсарчука, як досудове, так і судове слідство мало на меті лише одне: знайти чорну кішку в темній кімнаті, навіть якщо її там немає. Уся епопея слугувала лише цій нешляхетній меті. І свідки мали зіграти в ній не останню роль. Тому якщо їх покази раптом не збігалися з генеральною лінією обвинувачення (тобто вказували, що ніякої чорної кішки немає) – треба було із цим щось робити.
Раніше ми вже наводили яскравий приклад маніпулювання показами свідків і перекручування їх у той бік, який вигідний обвинуваченню. Приклад тим більш яскравий, що стосується людини, яка зараз хоч і тимчасово, але все ж займає найголовніший стілець країни. Щоправда, коли Олександр Турчинов торік давав у суді ці покази, мало кому могло спасти на думку, що всього лише через півроку він так злетить. Інакше б, мабуть, не стали так нахабно і цинічно перекручувати його слова.
Але Турчинов не єдиний свідок, з чиїми показами повелися так нешанобливо. Приблизно те ж саме трапилось і з іншими, хто свідчив на користь Слюсарчука і чиї показання вщент руйнували всі доводи обвинувачення. Їх слова в тексті вироку або дивовижним чином перекручені та викладені у вільній інтерпретації судді (так, нібито вони свідчать не за, а проти), або ж взагалі відсутні чи зведені до трьох нічого не значущих рядків. Як, наприклад, показання столичного лікаря-нейрохірурга Олексія Ісаєнка який добре знав Слюсарчука, завжди схвально про нього відгукувався і виступав у суді на його захист. Проте у вироку цього не відображено. Жодної інформації про те, що Ісаєнко вказував на Слюсарчука як на професіонала, про те, що він з ним працював, асистував, вів хворих.
Як суддя вчителя образив
Наведемо ще кілька прикладів плідної роботи суду з незручними свідками. Нехай читач сам оцінює ступень «незаангажованості» нашого суду – найбільш справедливого у світі. Ми ж лише інформуємо. Нічого особистого, тільки факти.
Колишній директор Бердичівської школи-інтернату Віктор Гнатюк ще під час розмов з адвокатом, недвозначно заявив, що хлопчик на прізвище Слюсарчук, який 30 років тому навчався у його закладі (високого зросту, олігофрен у стадії дебільності, що хворів на гепатит і ДЦП, кульгав, мав значні опіки обличчя і шиї) не має нічого спільного з професором Слюсарчуком http://www.pic.com.ua/sprava-doktora-pi-vse-bilshe-zaplutujetsya-u-slyusarchuka-buv-dvijnyk.html. Це видно хоча б виходячи з фізіологічних даних, які надто різняться у цих двох Слюсарчуків (навіть групи крові у них різні). Тому на запитання адвоката у залі судового засідання: «В особі, яка знаходиться за гратами, ви впізнаєте того Слюсачука, який навчався у вашому навчальному закладі?» свідок Гнатюк чітко відповів, що особа, яка наразі за гратами – це не той Слюсарчук, який навчався в школі-інтернаті.
Але давайте подивимось, як ці покази відображені у вироку. Ви не повірите, але суддя Назарій Дулебко вважає, що свідчення колишнього директора не спростовують факт навчання професора в інтернаті для неповноцінних дітей. Згідно з вироком, Гнатюк каже: «У зв’язку з тим, що минуло близько 30 років, з часу навчання Слюсарчука в школі-інтернаті, впізнати у професорі Слюсарчуку цього учня не можу». Як казав відомий літературний персонаж, «Поздравляю вас, гражданин, соврамши». Але це ще не все. Далі, за версією судді Дулебка (чи хто там йому писав цей вирок), Гнатюк «пояснив, що займався господарською діяльністю, не викладав навчальних дисциплін , а тому безпосередньо з учнями контакту не мав».
Агов, пане суддя! Навіщо ж так ображати старого педагога, між іншим, заслуженого працівника освіти України, практично порівнюючи його із шкільним завгоспом? Те, що він як директор займався господарськими питаннями, зовсім не виключає викладання ним певних дисциплін, і, до того ж, як може директор навчального закладу не мати контакту з учнями? Тобто бачимо яскравий приклад того як покази свідка спотворені і вивернуті на користь сторони обвинувачення.
Як будувався вирок
На використанні такого прийому побудований весь обвинувальний вирок – усім показам зробили обвинувальний уклін, домалювавши до кожного великий знак мінусу. Окрім того, у самому тексті вироку немає системності. Немає навіть градації на свідків захисту та обвинувачення, усі свідчення викладені вперемішку. Суддя це дивовижне узагальнення пояснює в тексті таким чином: «Винуватість Слюсарчука підтверджується наступними доказами, які є спільними по всіх епізодах обвинувачення, оскільки містять інформацію про його особу, виховання і навчання». Звідси випливає, що абсолютно всі докази, зібрані на 172 сторінках обвинувального вироку, є такими, що підтверджують провину підсудного. Навіть якщо в них йдеться зовсім про інше. Наприклад, яку винуватість може підтвердити показання медсестри Ткачук, якій у тексті вироку присвячено аж три рядки:
«Працює операційною медсестрою Кременецької ЦРЛ та була присутня 13.01.10 року та 20.01.10 року під час операцій, у яких брав участь Слюсарчук А.Т. Нічого особливого в діях Слюсарчука не зауважила». Тут же – покази свідка Колотило (лікаря-анестезіолога), який говорить, що лікарі приймали колегіальне рішення щодо операції . Але, якщо рішення приймалося консиліумом, не зрозуміло, чому винним роблять одного Слюсарчука? Тобто нічого ці показання не доводять, лише породжують додаткові запитання.
Але найбільший цинізм полягає в тому, що з тих людей, які нібито свідчать на захист Слюсарчука, шляхом перекручень і підтасовок зробили тих, хто його обвинувачує.
Як нехтували доказами
Яскравий приклад – показання свідка Олега Ворошиловського, що з травня 2010 року по лютий 2013 працював директором департаменту управління справами Міносвіти освіти та очолював комісію щодо з’ясування інформації відносно наявності у Слюсарчука медичної освіти і вченого звання – власне кажучи, каменя спотикання усієї справи Доктора Пі – оскільки доведена наявність того та іншого автоматично перекреслює всі обвинувачення в його бік.
Читаємо, що написано у вироку зі слів цього свідка:
«Було відомо, що Слюсарчук працює в Львівському університеті та займається вивченням можливостей запам’ятовування великих обсягів інформації. Міністр Табачник дав доручення перевірити осіб, які займалися організацією такого експерименту. Міністерством отримана відповідь від Управління кадрового забезпечення Секретаріату КМУ про отримання вищої освіти Слюсарчуком, а його дисертація є секретною та особливо важливою. Слюсарчук звернувся до ВАК для нострифікації диплому професора, після чого була сформована спеціалізована вчена рада на базі Української військової академії. В кінці 2011 року була створена комісія, яку свідок очолив для перевірки факту отримання вищої освіти, вченого ступеня та наукового звання Слюсарчука. Спілкувався з членами вченої ради, які повідомили, що перезахист проводився за участю в тому числі представників Служб безпеки обох держав та тривав протягом 3 годин. Під час якого Слюсарчук відповів на поставлені питання».
Здається, справедливість ось-ось має восторжествувати. Але:
«Документи, в яких підтверджувався факт отримання освіти, були з невідомих причин знищені». «Відповіді на письмові запити з компетентних установ Російської федерації з невідомих причин не надійшли, хоча усно по телефону наявність дипломів підтверджували».
Це, м’яко кажучи, неправда. Адвокати, які були присутні при цьому допиті, стверджують, що при них свідок Ворошиловський подавав в залі судового засідання цілу пачку документів з РФ – відповіді на запити з Міністерства освіти, щодо наявності і підтвердження освіти і наукових звань професора Слюсарчука. В обвинувальному ж вироку все представлено навпаки. Показово, що і прокурор ті папери брати не хотів, і суддя відмовляв у тому, щоб їх залучили до справи. Причому аргументованої відмови, яка б відповідала закону змагальності сторін, ніхто так і не почув. На думку прокурора і судді, копії документі були неналежним чином оформлені. Однак, згідно вимог діловодства, всі реквізити на цих копіях були зазначені. Вхідний та вихідний номер, на деяких був навіть штрих-код. Це по-перше. А по-друге, перевірити достовірність – якщо у когось з’явилися сумніви – було елементарно. Ніхто не забороняв судді самому зробити судовий запит. Однак він пішов прогнозованим шляхом найменшого спротиву. Документи – результат роботи міністерської комісії – взагалі не були взяті до судового провадження: «Суд не бере до уваги наведені показання, оскільки вони не підтверджуються я належними доказами». А показання Ворошиловського «з приводу повідомлення Секретаріатом КМУ факту отримання вищої освіти Слюсарчуком не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні». Виходить так, що хитрий Слюсарчук або працював у кабміні без належної перевірки (чого в принципі бути не може), або усіх обвів навколо пальця. У тому числі – й «особістів», які до такої перевірки завжди долучаються. І ми маємо в це повірити? Мусимо! – бо зворотнє «не знайшло підтвердження» у Сихівському районному суді…
Як шанували звинувачувачів
Є ще один цікавий нюанс. Як на нас, дуже промовистий. Якщо свідки захисту представлені у вироку дуже скромно (скажемо так), то свідкам обвинувачення прямо зелена вулиця надається. Світлані Мартинець та Ігорю Починку (торік вигнаному із Спілки журналістів за брехню) на двох – цілих п’ять аркушів присвячено. Хоча свідчення, які вони надали, по суті жодної провини професора не підтверджують і взагалі нічого не доводять. Окрім того, що «деякі лікарі про нього погано відгукувалися». Або: «Зрозуміло, що Слюсарчук не міг навчатися у медичних вузах». Чому зрозуміло? «Откуда дровішки», як мовиться? І взагалі, яке відношення має журналістське розслідування до процесуального дізнання? А ось яке: «Було знайдено місця навчання Слюсарчука, серед яких Бердичівська школа-інтернат». Так Мартинець сказала. А суд – підтвердив. Але ж колишній директор свідчив, що у нього навчався інший Слюсарчук. Еге ж, свідчив. Тільки кого це хвилює? У вироку ж написано зовсім інакше.
Принагідно хочеться згадати ще одного непересічного свідка. Це Микола Банчук, нинішній заступник Генпрокурора. Кілька років тому (а саме – з 2005 по 2011 рік) очолював департамент кадрової політики, освіти і науки МОЗ України. У матеріалах справи є листи, у яких він звертається до тодішнього міністра освіти про те, щоб надати професору Слюсарчуку усю можливу наукову базу, бо той має «видатні здібності» та «досяг значних успіхів у проведенні наукової роботи». Проте, на судовому засіданні, яке відбулося у формі відео конференції між Сихівським судом Львова і Святошинським судом Києва, Микола Васильович від цих своїх слів фактично відмовився і думку про професора поміняв. Маленька деталь. На той момент він працював уже в Генеральній прокуратурі імені Пшонки. Між тим, адвокати розкопали, що прокурор Прокопов за рекомендаціями свого керівництва мав неодноразові зустрічі з Миколою Банчуком, який так вчасно опинився на високій посаді у Генпрокуратурі. Чи вплинуло це на вектор його показань – невідомо, але факт залишається фактом: у залі суду Микола Васильович надавав зовсім іншу інформацію, ніж та, що містилася у його листах.
Як тиснули на свідків
Треба сказати, що і слідчі під час досудового розслідування, і сам пан суддя під час судових засідань не гребували таким некрасивим прийомом як тиск на свідків. Особливо якщо вони немічні і старенькі, тож не можуть дати гідну відсіч. Згаданий вже колишній директор Бердичівської школи-інтернату для неповноцінних дітей Віктор Гнатюк розповідав одному з адвокатів, що колишні підлеглі-вчителі (Темноградська, Оксюківська, Ященко) йому жалілися, що до них приходили представники міліції, підсовували якісь документи і примушували підписувати. І коли під час суду допитували тих свідків, було видно, що суддя на них тиснув. Яким чином? Та дуже просто. Якщо свідок казав щось, що не вписувалось в обвинувачення (наприклад, не впізнавав у Слюсарчуку колишнього учня інтернату), суддя бігом попереджав про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показів чи відмову від них: «А ви знаєте, що будете відповідати за це? А як це ви не пам’ятаєте?». У результаті – перелякана людина похилого віку погоджувалась з усім.
Проте тиск чинився не лише на колишніх вчителів. Із медпрацівниками, які не погоджувались із «генеральною лінією», робили так само. Ось витяг із апеляційної скарги, написаної адвокатом Слюсарчука Тарасом Яцуляком:
«Суд першої інстанції допустив неправомірний тиск на свідка, показуючи йому протоколи його допиту на досудовому слідстві, неодноразово задавав питання, чому він не поскаржився на слідчого, адже Петрик С. В. вказував про те, що слідчий погрожував, тиснув на нього. Захист вважає, що посилання суду першої інстанції на протоколи допиту свідка на досудовому слідстві є незаконні, оскільки такі дії порушують принцип безпосередності. Окрім того, на такий тиск зі сторони слідства вказували і інші свідки, чесність яких не викликає сумніву, зокрема це свідок Притуляк Л. В., свідок Червоний С. та свідок Шмаров С., однак суд першої інстанції «не знайшов жодних порушень на стадії досудового слідства».
Що залишилось за кадром (коментар адвоката)
Ми попросили Тараса Яцуляка більш детально прокоментувати принципи роботи зі свідками судді Сихівського районного суду Львова Назарія Дулебка.
– Щодо дивної вибірковості суду стосовно показів свідків, повністю з Вами погоджуюсь, – сказав адвокат. – Про це йдеться в моїй апеляційній скарзі. Для наочності, наведу найбільш вражаючі факти відносно цього питання, ті, які стосуються його медичної складової. Зокрема, лікар нейрохірург на прізвище Сагайдак, який оперував хлопчика Прокопчука першим, вказував, що на його думку, операції, які провів Слюсарчук, не погіршили стану хворого. Він підтвердив, що всі оперативні втручання проводились після прийнятих консиліумом лікарів рішень, що всі були згодні з думкою професора відносно необхідності ревізії рани. Цього також у вироку ви не прочитаєте. Зате прочитаєте свідчення лікаря Манзюка, який оперував хворого Тиховецького, ніколи не працював в одній операційній із Слюсарчуком, однак, його «переконлива думка» про очевидну «непрофесійність» професора червоню ниткою проходить через вирок. Однак, свідчення інших лікарів, які проводили повторну операцію Тиховецькому спільно із професором і які підтверджують наявність гідроми, яку проворонив «професіонал» Манзюк, чомусь у вироку не наведені.
Найбільш очевидною «повнота та неупередженість» судді Дулебка проявляється у аналізі свідчень колишнього головного гінеколога Хмельницької області, лікаря Притуляк Л. В. Вказана особа асистувала Слюсачуку при проведенні складної нейрохірургічної операції по видаленню пухлини Лозовому. У судовому засіданні вона вказувала на професійність дій професора, на його всебічні знання в фармакології та інших медичних науках, на те, що слідчий тиснув на неї, коли вона давала покази на досудовому слідстві – дивно, але про це жодного слова. Натомість, є невеличкий абзац, присвячений її свідченням, про те, що Слюсарчук не використовував «мазь», яку на думку геніальних слідчих, він, нібито, мав купити для Лозового, але не купив, що, звісно, на думку цих самих слідчих, є доконаним фактом обману. Дійсно, Слюсарчук не купував Лозовому «мазь», це міф породжений уявою обвинувачення, але перекрутивши покази свідка, суд визнав факт «обману».
Також не покладено в основу вироку покази лікарів по епізоду Вінцетович, які вказали на неабиякий хист Слюсарчука при аналізі ренгенограми хворої, адже тільки він побачив на рентгеноскопії черепа тоненьку лінію, яка свідчила про перелом основи черепа. Ні слова про те, що лікарі назвали дії професора «операцією відчаю», останньою надією пацієнта, що помирав. Перекручені покази батька потерпілої, який вказав, що він не викликав Слюсарчука. Останнє дуже важливе, адже у мене особисто виникла думка, що викликали його самі лікарі, щоб якимось чином виправити свої помилки в діагностуванні та лікуванні потерпілої. Адже, вияви вони гематому ще коли дівчинка була при свідомості, шанси на її спасіння були б майже стовідсоткові. Таким чином, хочу зазначити, що на мою думку, покази свідків, які наведені у вироку, не просто однобокі чи перекручені, це чітка система показів, які повинні не лише підвередити обвинувачення, вони мають на меті змалювати образ монстра. Взагалі мені здалось, нехай вибачать мене мої колеги за різке висловлювання, що цей вирок написаний для того, щоб не просто позбавити волі Слюсарчука, він має на меті знищити його як людину в очах суспільства.
І наостанок – дві показові цитати . Без коментарів.
«Суд критично оцінює показання Слюсарчука, щодо невизнання ним своєї винуватості. Оскільки такі суперечать зібраним і дослідженим у судовому засіданні доказам.
…Факт відсутності у Слюсарчука вищої медичної освіти, наукового ступеня, вченого звання , що мало безпосереднє значення при вчиненні всіх інкримінованих йому злочинів, підтверджується зібраними у справі доказами, що розкривають інформацію про місце народження підсудного, його дитячі та юнацькі роки, навчання в середніх та спеціальних навчальних закладах, жодним чином не пов’язаним з медициною». (З вироку Сихівського районного суду міста Львова за 14.12.2014р.)
«Вважаємо вказаний Вирок незаконним та несправедливим, оскільки він постановлений з допущенням неповноти судового розгляду, висновки суду не відповідають фактичним обставинам кримінального правопорушення, допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність.
Наголошуємо, що даним вироком порушено не просто норми кримінального та кримінально – процесуального права, а знівельовано базові принципи, такі як принцип презумпції невинуватості та змагальності і рівності усіх учасників кримінального процесу, та інші основоположні принципи. Суд першої інстанції протягом усього часу слухання кримінального провадження надавав незрозумілі процесуальні преференції стороні обвинувачення, відверто ігнорував вмотивовані та законні клопотання захисту, проявляв упереджене ставлення до обвинуваченого Слюсарчука А. Т.» (з Апеляційної скарги на Вирок Сихівського районного суду м. Львова від 14.02.2014р.)
