У пошуку… дипломатів! Як вирішуватиметься кадровий голод у зовнішньополітичному відомстві?  

Дипломатична та консульська служба України перед новими загрозами та викликами.

Мабуть усі звернули увагу, що Китай, комуністичний Китай, реалізуючи задум перетворити  Третє тисячоліття на Тисячоліття Азії (читай  -Китаю) вирішив по-дорослому погратися ще у миротворючість. І не виключно на Далекому, Середньому чи Близькому Сході, не лише в Азії, а й у Європі..

Ну, скажімо, вторувати такий собі Шовковий шлях до миру  між Росією та Україною. До миру між державою-агресоркою, окупанткою, терористкою -путлерівською росією та державою-жертвою агресії – Україною.

Думаю, у Московії схвально поставляться до ініціативи великої сусідньої країни та особисто товариша Сі.

Відреагували на неї й в Україні. Відреагували, скажу так, широким фронтом. Багато на що звернувши увагу. У тому числі й на таку дрібничку, що у Китаї… два роки немає посла України…

Так!!!  У Словенії – є, Генерал-посол. У Швейцарії – є, Генпрокурорка-послиця. У Болгарії – ось-ось…Ну, то таке. А у Китаї – немає!

І не лише у Китаї. А, щонайменше, у двох десятках важливих для нас держав.

Це відкриття належить не новачку у МЗС, не новачку на дипслужбі, а особисто – Міністру закордонних справ. Який виступив, погодьтеся – з несподіваною заявою – закликом, викликаним таким кадровим голодом: хто хоче та може бути послами, відгукніться!

Читали, сподіваюся.

До Його Високоповажності пана міністра Дмитра Кулеби я давно, скільки мав можливість спостерігати за його діяльністю, ставлюся з високою повагою. Тому й не поспішаю стати у шеренги критиків. А пошукаю несподівані цікавинки. А вони, здається, є.

Насамперед, у сміливій заяві, що рішення стосовно кандидатів ухвалюватиме він, міністр. Я читаю це так, що міністр ухвалюватиме, доповідатиме Президенту, погоджуватиме, а офісним канцеляристам залишиться готувати тексти указів.

Далі. Міністр збурив дискусію навколо вишколу майбутніх дипломатів.  І після його заяви ми просто зобов’язані поцікавитися (як колись цікавилися підготовкою журналістів-міжнародників) – скільки кафедр, факультетів, інститутів готують (та з якою якістю?!?) знавців міжнародних відносин, міжнародного права?

Особливо, переконаний, особливо гостро дискусія про підготовку майбутніх дипломатів торкнеться Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.  Небайдужі поцікавляться: скільки випускників ІМВ кадрово зміцнюють МЗС, а скільки – бізнес…

І, очевидно, Дипакадемія, недознищена не до ночі згадуваним Клімкіним, також буде у центрі дискусії.

А ще – як співпрацюють у вишколі кадрів МЗС та МОН? Насамперед – на рівні міністрів.

Який вплив на підготовку кадрів авторитетних громадських організацій на кшталт Української асоціації зовнішньої політики чи Української призми? Кого з авторитетних українських дипломатів, скажімо, послів, які вже на відпочинку, має намір активніше залучати міністр?

Сподіваюся, що своє слово стосовно кадрової політики у зовнішній політиці скажуть у парламентсько-президентській республіці ще й народні депутати. Не лише зелені.

Завершуючи цю коротеньку репліку, не можу, однак, не згадати про дипслужбу України у перші роки відновлення Незалежності. Про невеличке міністерство. Про кадри, які мали і московський вишкіл, і досвід роботи хіба що в системі ООН. Про те, як справжні патріоти та профі шукали шляхи вирішення проблем. Про Анатолія Зленка, який знаходив такі сміливі шляхи. Скажімо, у новоствореному Посольстві у Москві у політичній референтурі, яку я мав честь за дорученням Міністра очолювати у 1993-1996 роках, не було жодного кадрового дипломата, а виросли з неї три посли, два генконсули, дипломатки, дипломати та вчені-міжнародники високого рівня. Бо нас не тільки покликали та призначили, а вимагали,щоб ми вчилися! За підтримки та під контролем особисто міністра.

Отож, звернення міністра Д.Кулеби я розглядаю ще й як зобов’язання підвищити вимогливість і до самого міністра.

Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник