У пошуках “хороших росіян” із затонулого корабля

Шукати не треба, вони самі спливають на поверхню

Війна на інформаційному фронті, поряд із брудними викидами з тліючої будови на Смоленській площі москви, п’яною маячнею захарової та сумним іржанням її шефа, маразматичними просторікуваннями кремлівських старців, позначилася цього разу дещо несподіваними поворотами, розрахованими так би мовити «на дурачка» чи на наївну міжнародну громадськість, яка має повірити, що «не все так однозначно» на росії, що «росіяни, вони різні бувають, у тому числі, хороші» і т.ін.

Першою ластівкою стала редакторка з першого каналу російського телебачення – Маріна  Овсяннікова. Багато хто пам’ятає сюжет, який облетів не лише українські, а і європейські та американські ЗМІ: 14 березня, під час читки новин ведучою Єкатєріною Андрєєвою за її спиною пробігла жіночка з папірцем, на якому було написано «Нет войне». І щось там ще дрібніше Андрєєва при цьому навіть не здригнулася і голову не повернула, коли у неї за спиною хтось протупотів, – і це свідчення не її залізної витримки, а радше готовності до такої вистави, можливо не раз відрепетируваної. Для достовірності «крику душі» Овсянніковій дали самопальний, неоковирно скоструляпаний плакат, що мало би свідчити про її раптове прозріння. Після, у численних інтерв’ю та блогах Овсяннікова розповіла, як їй «соромно за брехню на першому каналі, за те, що вона дозволяла зомбувати людей» (агов, жіночко, ти хто така, що можеш щось дозволяти чи забороняти у ерефії – путін чи на крайній випадок, якийсь керівник фсб?)

Слід віддати належне колегам-журналістам, вони у більшості на це не купилися і багато хто, особливо працівники телебачення, докладно розтлумачили, чому таке неможливо на російському ТБ. Зокрема, наголосили, що прямі етери на першому каналі геть не є прямими і виходять у записі, зважаючи на тотальну цензуру у ерефії. Підозри викликав сам запис урочистого виходу Овсяннікової на мобільні телефони глядачів причому із самого його початку. Ви часто сідаєте дивитися новини по телевізору із заздалегідь увімкненою камерою в руках? Хіба що очікуєте побачити на екрані ваших дітей чи власну персону. Але перша проміжна мета перформанса була досягнута – «мужній вчинок» Овсяннікової відвернув увагу від злочинів, які чинили з перших днів вторгнення російські військові в Україні. Кінець лютого – перша половина березня: Гостомель, Буча, Ірпінь… Сотні людей, у тому числі дітей, гинуть, піддаються тортурам, насильству, зґвалтуванням з боку російських нелюдів, сотні будинків обстрілюють…, а тут – прастая русская женщіна-героїня. Вся увага на неї. І хто скаже, що на росії немає порядних людей?

30 тисяч рублів (менше, ніж 300 доларів США або 10 тис. гривень), на яку офіційно оштрафував Овсянікову Останкінський суд москви – не така страшна сума, враховуючи доходи редакторки першого російського каналу, яку вона навряд чи й заплатила. Навіть якщо би й заплатила, то її з лихвою перекрила майже одразу зарплата на німецькому новинному телеканалі «Welt», куди Овсяннікову взяли на роботу, премія Вацлава Гавела, переїзд в Берлін і т.ін.

Сьогодні «смєлая журналістка» готує репортажі про ситуацію в Україні (котрі, як можна передбачити, проходять затвердження російською цензурою), роздає інтерв’ю іноземним телеканалам, де проводить чіткий наратив про те, що «прості росіяни» (тут сльозливі приклади її старенької матусі-інваліда, яка не може тепер купити необхідні ліки, та неповнолітньої доні, котра не може розплатитися карткою за шкільні обіди) не мають нести відповідальність за війну в Україні і санкції з ерефії необхідно зняти (цікаво, чи сама пише тексти, чи отримує вже готові з тієї ж Смоленської площі?). Додатковий заробіток (від фсб) – активна співпраця з міжнародними неурядовими організаціями. Так, нещодавно фонд «Human Rights Foundation» запропонував влаштувати зустріч з цією «героїнею» для студентів Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Директор цього інституту Володимир Різун гнівно відкинув таку ініціативу, порівнявши її із пропозицією про зустріч із гарним німецьким журналістом у москві у той час, коли гітлерівці чинили звірства на території колишньої СРСР. Абсолютно згодна. Проте, як на мене, наші студенти посадили би Овсяннікову у таку калюжу, якщо не бочку з лайном, що вона та її куратори гірко пошкодували, що у таке вляпались. А потім було би варто розігнати репортаж з цієї зустрічі соцмережами, кинути тому ж «Welt».

Хоча, можливо, й сам факт небажання зустрічі з Овсянніковою теж непоганий спосіб показати, з ким західні ЗМІ та НУО мають справу.

Побачивши такий успіх тележурналістки та здобуті нею дивіденди, потягнулися за її прикладом і дипломати (те, що переважна більшість з них, сидячи на дипломатичних посадах у російських закордонних установах, насправді є співробітниками служби зовнішньої  розвідки рф, ні для кого секретом не є): раптом різко прозрів ще один росіянин – радник Постійного представництва росії у Женеві Боріс Бондарєв. Йому, на дев’ятому році російської агресії проти України та через три місяці повномасштабних військових дій на території нашої держави, позначених злочинами проти людяності, стало раптом «мучітєльно стидно» за свою країну і роботу, про що Бондарєв написав 23 травня у соцмережі LinkedIn. Для більшої переконливості він облив лайном свого колишнього офіційного головного шефа – Сумну коняку, якого назвав прикладом деградації системи (тут вже що правда, то правда). І у зв’язку з усім цим та агресією його недодержави проти України російський радник повідомив про своє звільнення з Постпредства ерефії, зазначивши при цьому, що він відкритий для пропозицій щодо роботи.

І понеслося. Міжнародні ЗМІ та НУО (при цьому такі серйозні, як UN Watch), дипломати прийшли у захват від мужності і чесності «високопоставленого російського дипломата» (мені, як раднику з понад 20-річним стажем було приємно, що журналісти називали цю категорію навіть високопоставленими дипломатами) і закликали інших його колег брати з нього приклад та подавати у відставку (хоча слід сказати, радник не є аж такою високопосадовою особою, щоб подавати у відставку, він може просто звільнитися за власним бажанням).

При цьому низка експертів стверджує, що в російських закордонних дипустановах на посадах саме  радників сидять представники служби зовнішньої розвідки рф. Не настільки добре знаю структуру російських місій, але на користь того, що Бондарєв саме з тієї неповажної організації свідчить те, що коли після його крутезного перформансу намагалася розпитати своїх нинішніх і колишніх женевських колег, хто ця особа – ніхто не міг його згадати. Свідчення номер два: ООНівський секретаріат у Нью-Йорку, Женеві, Відні публікує довідники дипломатичних представництв при них, так звані «Blue book», де вміщено повні списки співробітників місій, навпроти кожного з яких позначене коло питань, за які цей дипломат відповідає: права людини, гуманітарні, охорона здоров’я, зв’язки з медіа тощо. Навпроти прізвища Бондарєва його колег таких даних нема (загалом, згідно з «Blue book», у російській місії працює 66 дипломатів, з них 10 радників, у тому числі четверо старших радників).

Впевнена, що відкритість Бондарєва для пропозицій про роботу закінчиться тим, що його запросять у секретаріат якоїсь з десятків розташованих у Женеві міжнародних організацій. Цілком можливо, в Управління Верховного комісара ООН з прав людини (там руснею аж кишить) або у секретаріат Директорки Відділення ООН у Женеві Татьяни Валової (колишньої московської чиновниці, чий батько генерал-лейтенант Євген Лапшин займав різні керівні посади у структурах НКВС та МДБ СРСР. Свого часу генерал Лапшин очолював оперативно-технічне управління НКВС – МДБ, яке займалося стеженням, прослуховуванням та розробкою технологій терору проти радянських громадян. До складу управління входила й сумнозвісна лабораторія проф. Майрановського, де випробовували отрути на людях. Більш докладно про генерала Лапшина за посиланням http://maxima-library.org/component/maxlib/b/429893?format=read. Тож очільниця Відділення ООН в Женеві має ще тих родичів!).

Отже, журналістка є, дипломат є. До цього геть невідомі, окрім як своєму оточенню, люди. Одна тепер робить публічну кар’єру, інший, вочевидь, затаїться тихим щуром у якійсь міжнародній організації і підгризатиме її зсередини. На жаль, простежити подальшу кар’єру Бондарєва буде складніше. На відміну, скажімо, від нью-йоркської штаб-квартири ООН, де окрім довідника дипмісій ще видається й довідник секретаріату ООН (в усякому разі в часи моєї роботи там видавався), у Женеві, зокрема, наприклад, в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини, такого довідника не знайдеш.

Що й сприятиме успішності операції «Внєдрєніє». Отже, спостерігаємо.

Оксана БОЙКО