Царський подарунок Україні від Володимира Путіна

Шкода, звичайно, що святкування 125-річчя з дня катастрофи імператорського поїзда під Харковом вийшло не таким масштабним, як ювілей 1025-річчя хрещення Київської Русі імені Гундяєва. Оскільки лише встановлення бюста російському царю Олександру III – це для такої знакової дати якось замало

Тим більше, що серед спонсорів свята є і російський Президент Володимир Путін, і начальник усіх російських залізниць Володимир Якунін. Тобто люди не лише впливові, але й далеко не бідні. Так що могли б не тільки посприяти перевезенню двотонного монумента, але і профінансувати щось іще. Скажімо, організацію та проведення такої модної зараз історичної реконструкції події.

А чому б і ні? Два ретро-паровози, сплющені ретро-вагони. Здиблені рейки. Купа статистів у ретро-одязі. Плюс відомі актори у головних ролях. Бабла можна було б «розпилити» просто неміряно. І глядацької маси було б явно побільше. Та й телекартинка яскравіша. Так що для рівня самого всеросійського самодержця вийшло якось скромненько. Незважаючи на бадьорі заголовки в ЗМІ на кшталт: «На Харківщині за підтримки Путіна поставлять памʼятник російському імператору». Але в підсумку – ні Путіна, ні консула РФ, ні навіть голови Харківської ОДА Добкіна. А так, дрібниці: до сотні монархічно стурбованих тіток, плюс якісь російсько-українські козаки з нагайками, плюс попи від УПЦ (МП).

Хоча фішка, звичайно, аж ніяк не в цьому. Фішка навіть не в тому, що комусь у Росії прийшла в голову думка це затіяти. А в тому, що в Україні якісь особливо продвинуті представники влади це дійство схвалили. Створивши перспективну точку політичного протистояння. Оскільки, як відомо, в Україні війна з памʼятниками є одним із найпопулярніших малобюджетних способів потрапляння політиків на екрани телевізорів.

До речі, нещодавно саме Харків показав ефективність цього методу в дії. Коли міська рада скасувала своє рішення про встановлення памʼятної дошки на честь професора Шевельова. Потім «комунальні працівники» цю дошку розбили кувалдою. А політичні сили всіх забарвлень радісно топталися на цьому полі піар-чудес не менше двох тижнів.

Як топталися, скажімо, після знесення депутатами від ВО Свобода памʼятника Леніну в Охтирці. Або у рамках боротьби з бюстиком Сталіна в Запоріжжі…

Тепер ось Олександр III. Той самий, миротворець. Якого згадував зіцголова Фунт із «Золотого теляти» під час співбесіди з Остапом Бендером: «Я сидів за Олександра Другого «Визволителя», за Олександра Третього «Миротворця», за Миколи Другого «Кривавого»…

Так, було діло. Їхав самодержець 30 жовтня 1888 року з сімʼєю по завершенні оксамитового сезону з Криму до Москви. Як людина, яка любила швидкість, дав команду машиністам їхати швидше. Не послухатися, зрозуміло, помазаника Божого ніхто не міг. А керуючого Південно-Західними залізницями, майбутнього російського премʼєра Сергія Вітте, який був проти гонок по рейках зі швидкістю 68 км/год, імператор просто послав. Так, за спогадами самого Вітте, заявив із усією прямотою самодержця: «Та що Ви кажете. Я іншими залізницями їжджу, і ніхто мені не зменшує швидкість, а на Вашій залізниці не можна їхати просто тому, що Ваша залізниця жидівська». (Це натяк на те, що головою правління був єврей Бліох).

Але в підсумку, як і попереджав Вітте, два важкі вантажні паровози на великій швидкості розгойдали рейки, що і спричинило аварію, яка потягла за собою загибель 21 людини, а також небувалий сплеск цар-піару по всій імперії.

Було оголошено, що Олександра врятувало Боже провидіння і тому цю подію треба фундаментально зафіксувати для нащадків. Меседж був почутий, і почалося масове закладення всіляких храмів, каплиць та інших корисних будівель. Приміром, Харківського комерційного училища, в якому зараз знаходиться Національна юридична академія, або інвалідного будинку для залізничників в Бірках.

Крім цього, на місці аварії був побудований храм Христа Спасителя, що вміщував 1400 парафіян і, за свідченням очевидців, конкурував за красою та величчю з московським аналогом. А також відкритий Спасів Скит, де до більшовицького перевороту мешкало близько сотні ченців, і встановлений відповідний памʼятник імператорові, який після перевороту 1917 року був знесений. Так само як і храм зі скитом. А на спорожнілий постамент, зрозуміло, поставили памʼятник Леніну, що простояв там до 1990 року.

Тепер, як кажуть організатори цього дійства, історична справедливість ніби відновлена. Бюстик ніби на місці. Каплиця ніби відбудована. Але пара-трійка питань усе ж таки є.

Ну, скажімо, для чого потрібно було в цей процес втручатися Путіну, ніби зрозуміло. По-перше, Путін у багатьох своїх діях ледве не копіює Олександра III. Який, як відомо, не любив не тільки євреїв, прибалтів чи поляків. Чому свідченням є закріплення риси осілості та введення цензу для євреїв у школах і вузах. Або обовʼязкове викладання російською мовою у школах Балтії, Фінляндії і Польщі. Або масове примусове хрещення в православʼя. Покійний імператор окремо не любив і українців. Видавши, скажімо, Указ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

Про те, як Олександр III і обер-прокурор Побєдоносцев «переводили» Росію під управління Російської православної церкви, це окрема розмова. Але в тому, що сьогодні тандем Путін–Гундяєв гідно наслідує ці традиції, немає сумнівів.

Правда, деякі проблеми з поверненням до минулого у Путіна все ж є. Оскільки євреїв у РФ практично не залишилося, а Польща, Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія безповоротно для Росії пішли в Євросоюз. Куди зараз прагне і Україна. Але оскільки імперський свербіж сильніший за свербіж від коростяного кліща, то Путін докладає всіх зусиль для того, щоб не пустити в ЄС хоча б Україну.

Перераховувати, що це за зусилля, гадаємо, немає сенсу. Все і так на слуху. Так що питання більше адресоване до української влади, яка незрозуміло навіщо дала добро на встановлення цього данайського, вибачте, російського подарунка.

От цікаво, як відреагують японці, якщо Путін раптом підтримає ініціативу відкриття памʼятника Миколі II в японському місті Оцу, де на майбутнього російського імператора було скоєно замах. У 2016 році якраз виповнюється 125 років із того дня, коли спадкоємця російського престолу трошки порубав шаблею японський патріот-поліцейський… Правильно. Японці скажуть: «Спершу віддайте Курильські острови, а потім подумаємо».

А хто нашим Януковичам із Яценюками і Тягнибоками заважав себе повести так само? Тобто спершу кожному росіянину по дві цукерки «Рошен» і зниження ціни на газ, а потім поговоримо про памʼятник.

До речі, залишається без відповіді і питання, чому 30 жовтня на станції Спасів Скит не було передового загону найпрогресивніших націонал-патріотичних сил імені ВО Свобода? Як вони спромоглися пропустити такий інформаційний привід? Чи все ще попереду?

Але це питання риторичні. А ось що стосується теми відновлення історичної справедливості, про яку після відкриття памʼятника Олександру III заявили ініціатори акції, то тут конкретики куди більше. Оскільки на сьогодні жодною справедливістю і близько не пахне.

Судіть самі. Харківські борці за цю саму справедливість із товариства «Русь триєдина» розповідають на своєму сайті, що в 1918 році ченці зі Спасового Скита були розстріляні більшовиками, якими командував такий собі бандит-ленінець Павло Дибенко. Чиє імʼя і досі носять у Харкові вулиця та провулок.

І, за логікою, російським триєдинникам із Харкова потрібно було б спершу попрацювати над міською топонімікою. А то виходить якась еклектика. Або, повторюючи легендарну фразу голови Харківської ОДА Михайла Добкіна, трошки по-дебільному.

Мало того, що двічі увічнений Дибенко. Так у Харкові є ще і вулиця імені Олександра Ульянова, який був страчений за підготовку замаху саме на Олександра III.

А проспект Леніна з вулицею Леніна плюс проспект Ілліча з аналогічними вулицею і провулком? А набережна і вулиця імені дружини Леніна – Крупської? А вулиця Латиських Червоних Стрільців? А проспект і провулок імені організатора голодомору Косіора? А вулиця імені ще одного більшовицького терориста Халтуріна? А вулиця імені більшовицького карателя Роберта Ейдемана? А пʼять топонімічних спогадів про Максима Горького плюс стільки ж вулиць, проїздів, провулків під назвою Таборовий? Не кажучи вже про такі дрібниці, як вулиці імені Крейсера «Аврора», Павлика Морозова, Червоного Льотчика або Червоного Міліціонера. Туди ж і питання про відновлення історичної памʼяті щодо вулиць, іменованих – Посівкомівська, Райкомівська, Раднаркомівська, Ревкомівська і Маргариновий провулок… Хтось може пояснити юному громадянину України, що увіковічила вулиця Посівкомівська, на якій він народився і виріс уже в XXI столітті?

Чи варто після цього дивуватися, що в Харкові сім вулиць і провулків повʼязані з назвами Коксова, Планова і Конопляна…

Ну а повертаючись до відкриття памʼятника, не можна не згадати ще один пікантний момент. Оскільки на святкуванні річниці катастрофи імператорського поїзда відзначилися і представники головного борця з українською євроінтеграцією – організації «Український вибір».

У звʼязку з цим замість епілогу – цитата мовою оригіналу з репортажу із місця події Олександра Нікульшина:

«К середине мероприятия подтягиваются несколько парней из «Украинского выбора». По словам их «начальника» Юрия Сирыка, общественная организация не могла пропустить такое событие, укрепляющее дружбу между двумя «братскими народами». «Александр III очень много сделал для нашей земли в вопросе транспорта, в вопросе экономики, военной политике, геополитике, обучении и просвещении масс. Он много внимания уделил строительству школ, обучению слову божьему, – говорит Юрий Сирык. – Важно, чтобы такие памятники были и люди знали свою историю. Сегодня существует государство Украина и государство Россия. Нам нужно объединение этих двух держав в новом времени, в новых реалиях, чтобы противостоять тем угрозам, которые несет нам «западный мир». Рядом с толпой людей в куртках с эмблемой «Украинского выбора» проходит российский казак с нагайкой. С нескрываемым к ним отвращением он выпаливает фразу: «Выпороть бы вас, чтоб жопа синяя была. Выбор они захотели, хохлы еб***ые»…

 Андрій КАПУСТІН