Депутат від ПР пообіцяв відрубати собі пальця
Ну от, знову почалося. Народний депутат і член фракції Партії регіонів у парламенті Ігор Марков заявив про готовність нанести собі тяжку тілесну травму. Тобто – самоскалічитися
Успішний політик і бізнесмен переживає зараз не кращі часи. Зокрема, над ним нависла загроза позбавлення депутатського мандата: конкурент на останніх парламентських виборах – заступник голови Одеської обласної ради Олексій Гончаренко подав позов до Київського окружного адміністративного суду з вимогою позбавити Маркова депутатства. Причина: підкуп виборців, напади на штаб опонента, невиконання передвиборчих обіцянок і прогули засідань Верховної Ради.
Але, за словами колишнього вундеркінда (всього лише через рік після закінчення школи Марков став головою наглядової ради підприємства «Геліос»), за цим позовом насправді стоїть його колега по фракції та народний улюбленець Сергій Ківалов, який «сьогодні намагається вкрасти близько 10 гектарів землі в самому центрі курортної Одеси». А Марков, значить, йому в цьому заважає, через що і має проблеми, однією з яких може стати судове рішення щодо вигнання з депутатів.
Відтак, коментуючи свій конфлікт із Ківаловим, Марков сказав буквально наступне: «Якщо це втілення юриспруденції в нашій країні напише диктант за п’ятий клас без помилок, я собі мізинець відрубаю у прямому ефірі».
Страшно подумати, що собі відрубає Марков, якщо Підрахуй, встромивши у вухо «жучка», напише без помилок диктант за сьомий клас або, не дай Боже, і за десятий. А якщо паралельно з цим ще й суд позбавить Маркова депутатства (Ківалов і тут постарається) – можемо взагалі стати свідками моторошного фільму жахів у поєднанні з великою людською трагедією. Свідками непоправного.
…«ПіК» ще 10 років тому, будучи друкованим виданням, відслідковував схильність політично стурбованих індивідів до нанесення собі тяжких каліцтв, несумісних із повноцінним життям. І попереджав, між іншим, до чого це може призвести. З тих пір витекло багато води, змінилися три президенти, а готовність до членоушкодження себе коханих досі сидить у підсвідомості деяких українських політиків. Маємо підозру, що воно заразне. Тому розміщуємо тут цей матеріал 10-річної давнини, як попередження збоченцям-мазохістам. Радимо дочитати до кінця. У кінці – бонус для естетів.
Дітей від моніторів бажано прибрати.
—————————
Великий почин
У світлі останніх подій крилатий вислів «серпом по ніжних місцях» набуває первісного змісту
Поразка на виборах – це удар. Удар по амбіціях, фінансах і чоловічій (рідше – жіночій) гідності кандидата. Удар болючий, а подекуди – і нищівний у буквальному розумінні цього слова. І якщо раніше йшлося здебільшого про психологічний аспект цієї проблеми, то зараз, коли через політику потерпає фізіологія, – я навіть не знаю, що й думати. І з яким настроєм чекати жовтня 2004 року…
Наталія Тимошенко
Політичну поразку кожен сприймає по-своєму. Одні напиваються, інші йдуть в опозицію, треті сідають на велосипед і вирушають у турне рідними просторами, аби зрозуміти, що ж цьому глючному народові треба. Але ніколи за всю історію незалежної держави (я навіть не побоюся припустити, що і за всю світову історію) реакція на політичну поразку не була настільки несамовитою та не спричиняла особистої трагедії такої глибини і фатальності…
Не ставши мером – перетворився на мерина
Днями країну приголомшила жахлива звістка: один із кандидатів у мери Запоріжжя, дізнавшись, що пролетів на виборах, як зграя напильників, зібравши врожай усього в 99 голосів, недовго думаючи – наклав на себе руки. Точніше, не на всього себе, а лише на той орган, який відповідає за репродуктивну функцію організму. Тобто відтяв собі геть усе чоловіче достоїнство. Чим він керувався, чинячи саме таке (а не інше) членоушкодження, невідомо – адже при чому тут, я вибачаюся, відтяті органи? Яке вони мають відношення до мерської посади, до невдячного електорату і до виборів взагалі? Чи грали вони якусь роль у передвиборній програмі кандидата? Чи мали вони якесь значення під час підрахунку голосів?.. Ось так воно в житті буває: не став чолов’яга мером, то став мерином. Хоча етимологія слів різна, але звучать вони ну дуже подібно. І обидва пов’язані з органами: мер із представницькими, мерин – із дещо інтимними… Хоча нашому герою варто попрощатися і з одними, і з іншими.
Коротше, лікар, до якого привезли бідолаху, сказав, що пацієнт учинив таке у стані афекту і тепер дуже шкодує про скоєне. Але потяг уже пішов, і назад відтяте не приклеїш. Правда, медики оцінюють стан здоровʼя хворого не як безнадійний, проте самому хворому від того не легше. Адже будь-які пришиті «взад» органи – рука, нога чи щось інше, будь-які дороговартісні імплантанти (або ще гірше – протези) ніколи не функціонуватимуть так, як своє, рідне, автентичне. Пацієнта очікують довгі місяці реабілітації та гормональної терапії, психіатричне обстеження, фінансові й інші затрати, роки депресії, недієздатності та невдоволеності собою. Пацієнт навіть не зможе ні на кого подати позов за моральні збитки, тому що якби це насильство над ним здійснив конкурент – теж, звісна річ, «у стані афекту» – кастрація вважалася б нещасним випадком на виробництві, та позов можна було б предʼявити або означеному конкурентові, або міськвиборчкому – за недотримання кандидатами правил безпеки.
Наприклад, фірма Noriphalt Ltd, у якій працював британець Стейсі Уорнінг, кастрований на виробництві лопатями мотора, за рішенням суду була оштрафована на 10 тис. фунтів стерлінгів (близько 15 тис. доларів США), а самому потерпілому виплатили 5 тис. фунтів стерлінгів (близько 8 тис. доларів). А хто хоч копійку виплатить нашому нещасному кастратові, який залишився сам на сам зі своєю бідою?..
На війні як на війні
І хто там нявкає про природний відбір? Яка, в дідька, психіатрична експертиза? Серця у вас немає! Чоловік таку ціну заплатив… Я плачу, пишучи це. Але не тільки від жалю до новооскопленого.
Адже найприкріше у цій повчальній історії не те, що Запоріжжя «прогледіло» людину, яка здатна покласти на жертовний вівтар найдорожче. І навіть не те, що такий «матерый человечище» не матиме більше змоги відтворити себе у нащадках, тобто збагатити власним продуктом наш обскубаний генофонд.
З іншої причини мені тривожно, друзі. Стихійне лихо на ймення «президентські вибори» наближається до нас із невідворотністю потяга, який назавжди пішов від запорізького скопця. І де гарантія, що хтось із нинішніх претендентів на найвищу посаду в державі (не будемо називати імен, аби не наврочити) не ставши переможцем, не вдасться і собі до непоправного? Адже кожен із них здатен на Вчинок. Окрім, звичайно, жінки, яка на Вчинок не здатна апріорі. Тобто може оскопити всіх, окрім себе.
От уявіть: один із кандидатів не набирає потрібної кількості голосів і в розпуці відрізає собі всю красу. (Якщо, звісна річ, збереже її під час передвиборних перегонів). На чию совість неймовірним тягарем ляжуть жалюгідні залишки колишньої гідності? Ким почуватимуть себе ті, хто віддав голоси іншому кандидатові, коли усвідомлять, що стали мимовільною причиною такого каліцтва? І як поставляться виборці ймовірного скопця до електорату його суперника (суперниці)? Я вже мовчу про те, що перед тим, як взятися за зброю, вони із горя та із солідарності зі своїм кумиром підуть по його слідах. І що ми матимемо в результаті? Розбрат у суспільстві, громадянську війну, зменшення поголівʼя сильної статі, збільшення кількості нетрадиційно орієнтованих громадян, які врешті-решт із відомих причин виявляться у більшості (лесбіянки та гомосексуалісти), і як кінцевий результат цього безладдя – занепад духовності та виродження нації. Чим ближче до президентських виборів, тим яскравіше вимальовуються обриси національної трагедії, яка чатує на всіх нас, тим чіткіше чується дзвін мечів, свист куль, звуки сурми. І переможний крик північних спостерігачів.
Що робити?
Дорогі мої співвітчизники! Повірте, я не гіперболізую проблеми. Почин уже зроблено, перша кров пролилася, і я відчуваю всіма ерогенними зонами свого тіла, що це лише початок… Але я не хочу!!! Не хочу нічиєї крові, нічиєї інвалідності, нічиїх відрізаних (відірваних, відпиляних, відкусаних) придатків на урнах для голосування та на власній совісті!
Тому закликаю всіх небайдужих не допустити занепаду української держави. Оскільки претенденти у кандидати вже практично названі (та не в наших силах щось змінити), врятувати націю можна лише в один спосіб: піти на виборчі дільниці та поставити хрестики навпроти імені КОЖНОГО кандидата. Щоб нікого не образити, не наразити на небезпеку та не ввести у стан афекту. Нехай краще правлять колегіально та залишаються дієздатними. Або не правлять зовсім – і теж залишаються дієздатними. Нехай у нас навіть не буде президента, зате збережеться генофонд. Як мовиться: не біда, що все пропало, тільки б не було війни.
Прошу зауважити: я нікому нічого не навʼязую. Кожен сам має зробити свій вибір. Але особисто я вчиню саме так. Аби у разі чого совість моя залишалася чистою. Перед народом, перед нацією, перед державою. Перед прийдешніми поколіннями. І, звичайно, перед кожним із майбутніх кандидатів, будь-яке членоушкодження кожного з яких я сприйматиму, як власний біль…
P.S. До речі, треба віддати належне Леонідові Даниловичу. Він із притаманною йому здатністю до стратегічного мислення передбачив можливий розвиток подій ще задовго до випадку із запорізьким кастратом. Саме тому в його державницькій голові і народилася ідея політичної реформи. Саме тому чинний президент так ратує за пролонгацію президентських повноважень: якщо вже не попередити, то принаймні віддалити загальнонаціональний колапс. А вони – майбутні пацієнти Інституту урології – у своїй гонитві за президентською булавою так і не зуміли розгадати цього простого та геніального задуму, не розшифрованого лише через особисту скромність гаранта.
Сповідь скопця
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм –
майбутнім кандидатам у президенти, мери та депутати
(або на інші виборні посади) –
Напутнє слово – крик душі кастрата
Я звертаюсь до всіх кандидатів,
що поразки зазнають колись:
пацани, не спішіть відрізати
те, що тато і мама дали.
Не робіть цього взимку і влітку,
ні весною, ані восени.
Це предмети найпершого вжитку.
Не каструйте себе, пацани!
Щоб не сталося там на дільницях,
як би там не повівся народ –
пацани, навкруги подивіться!
(І на мене, бо я ідіот).
…Я узяв свою честь у долоні.
Перетнулися простір і час.
І побігли «хлопʼята червоні»
у налитих стражданням очах.
Ну а далі – як кажуть в народі –
не здригнулась підступна рука.
І лишилось лежати насподі
те, що я із дитинства плекав.
Вже ніколи воно не здійметься,
не покаже нікому лиця.
Не подумавши, звів нанівець я
ювелірну роботу творця.
І тепер я не знаю розради
у паскудному цьому житті,
і ніхто не залишить помади
на нозі або на животі.
Не стрибатиму більше на даму,
не палатиме в грудях вогонь,
не хилятимуть дівки задами
перед фарами «мерса» мого.
Не цвістимуть червонії рути.
Не стоятимуть дибки штани…
Не каструйте себе! Не каструйте!
Не каструйте себе, пацани!
(«ПіК», 2003)
