«Треба вчити матчастину: кремлівські нащадки януарійовича
На підставі сучасної «революційної доцільності», яка видозмінилась і прийняла мантру «обеспечение безопасности россии» побудована вся та безглузда, алогічна, небезпечно-злочинна купа дій, яка називається внутрішньою і зовнішньою політикою рф.
Для тих, хто забув, нагадаю. В розпал сталінських репресій в 30-х рр. минулого століття на чолі каральної системи, звичайно, крім «батька всіх народів», стояв прокурор срср андрій януарійович вишинський. Його вина перед мільйонами безневинно знищених людей на порядок вище від вини всіляких ягод, єжових, меркулових, абакумових, беріїв, які, як виявилось, були по суті просто патологічними садистами, а януарійович все ж таки претендував на якусь шляхетність та інтелектуальність. Доктор юридичних наук, ректор московського державного університету, міністр закордонних справ срср, представник срср в ООН.
Проте саме цей «інтелектуал» теоретично обґрунтував та юридично унормував жахливу репресивну радянську каральну систему, яка діяла безжально і безперебійно. Як творець так званої «соціалістичної теорії права» він, зокрема, вніс в радянську доктрину кримінального права таке поняття як «передбачувана деліктність», або якщо простіше, то потенційна схильність вчинити кримінальний злочин. А поскільки базовим методом радянських слідчих органів того часу було ідеологема так званої «революційної доцільності», то це відкривало необмежені можливості для каральних органів тягти в свої тенета і позбавляти волі і, як правило, життя практично будь кого.
В ті далекі жахливі часи, коли по республікам срср і відповідним областям розсилались із центру рознарядки по знешкодженню такої-то кількості антирадянських елементів, то «доблесні» чекісти з цими «жнивами» справлялись досить вправно. До катівень кидали всіх – дітей, родичів сільських дячків, так званих куркулів, підкуркульників, військових та їх нащадків, які мали хоча б якесь відношення до царської армії, представників «гнилої» інтелігенції тощо. Адже ці люди, які ще тільки починали жити і взагалі ще нічого не встигли зробити, за науково-теоретичним домислом януарійовича «потенційно могли бути схильними, щоб колись вчинити злочин проти радянської влади, тобто, згідно із цією вбивчою в прямому сенсі логікою, вони повинні були бути заарештованими, підданими суду і покараними». А поскільки «батько народів» до того ж ще проголосив, що «по мірі побудови соціалізму класова боротьба буде зростати», то це все настільки «гармонізувало» і настільки було переконливим для переважної більшості радянських людей того часу, переконливим, що вони дійсно живуть в «зростаючому ворожому внутрішньому та зовнішньому оточенні», що сьогодні абсолютно стає зрозумілим – знамено януарійовича в міцних, надійних руках його «талановитих» юридично-дипломатичних нащадків.
Далі цієї «революційної доцільності» думка кремлівських поводирів з того часу не просунулась. Заклякла на місці і ані руш! Хоча пройшло вже майже 100 років. Людство створило нові технології, навчилось досить ефективно налагоджувати співпрацю та конструктивне співробітництво між окремими його частинами, в деяких регіонах ця синергія зусиль дала неймовірно позитивний результат.
Для прикладу можна взяти втілений в життя після ІІ СВ проект європейської економічної та політичної інтеграції, або досить вдалу, взаємовигідну кооперацію країн Південно-Східної Азії у вигляді АСЕАН. Звичайно, світ не став ідеальним і безпроблемним, сама природа людської цивілізації базується на принципах змагальності та конкурентості, що неминуче веде до виникнення суперечливих, конфліктних ситуацій, які в переважній своїй більшості можна вирішувати дипломатично-правовим шляхом. Знову ж таки приведемо приклад ЄС, який показує, що при дійсно мудрому, виваженому підході будь-які проблеми можна вирішити в політико-юридичній площині і більш того повернути ситуацію до навпаки і мати з неї тільки зиск. Відносини Німеччини і Франції. Протягом багатьох століть в минулому вони були основним джерелом як двосторонніх конфліктів з неймовірною кількістю жертв, так і ще в більших масштабах втягували в свої розбрати весь європейський континент, а по великому рахунку весь світ. Сьогодні відносини Берліна та Парижа це – та вісь, на якій тримається і міцно тримається вся система європейської інтеграції, вісь, яка доводить- можна і потрібно жити мирно, дружно, якщо просто, жити по-розумному і в своє задоволення.
Тепер москва. На підставі сучасної «революційної доцільності», яка видозмінилась і прийняла мантру «обеспечение безопасности россии» побудована вся та безглузда, алогічна, небезпечно-злочинна купа дій, яка називається внутрішньою і зовнішньою політикою рф. Зупинимось на останній. На підставі цієї догми базувались підходи і сприйняття сучасної незалежної України. Якщо Київ проголосив курс, при чому це зробив ще 16 липня 1990 р. в Декларації про Державний суверенітет на європейську інтеграцію, а пізніше задекларував вектор на співробітництво з північно-атлантичним Альянсом, то він в очах москви став потенційно деліктним. Ще ніхто нікуди не вступив і не скоро це відбудеться (а якщо, дай Боже відбудеться, то не кремлю нам вказувати яким шляхом іти!), але цього було досить, щоб починати нас «арештовувати, судити і карати». Все по януарійовичу.
Є старий радянський анекдот. Всі його знають. Закінчується словами: «Треба вчити матчастину». Це правда. Треба вчити і знати історію. Треба читати книги і архівні документи. Як казав класик, не прочитані книги мстять і помста, відплата неминуче буде. Сумнозвісний приклад януарійовича не дасть збрехати.
Борис ГУМЕНЮК, доктор історичних наук, професор, Надзвичайний та Повноважний Посол України
