Традиції дикунства: у кого вчились гітлерівські нацисти
Задовго до приходу Гітлера до влади, в російській столиці відкрито палили українські книжки.
Законна влада Маріуполя повідомляє, що в захопленому місті російські загарбники “викидають книги з бібліотечних фондів Приазовського державного університету. Потім їх будуть утилізувати. Все, як було у нацистів – під час окупації міста німцями у роки Другої Світової війни».
А далі маріупольці додають: «Росіяни виявилися вдалими учнями у них. Заборонити, знищити та зруйнувати – ось, чим вони керуються. Усе, аби знищити іншу культуру та інтелектуальне набуття. Історія повторюється, але тепер окупанти – це росіяни”.
Тут усе правильно, за винятком однієї важливої обставини: необхідно уточнити, що подібного дикунства гітлерівці вчилися саме в росіян, а в останніх подібні традиції закладалися з самого початку спроби їхнього державного правління. Яскравий приклад у цьому плані – знищення Києва військом суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 року, коли було спалено й сплюндровано всю матеріальну культуру Русі.
У подальшому це варварство примножилося ще й багатостолітнім пануванням Золотої Орди, яке особливо проявилося під час набігу московського війська на Новгород Великий, де половину нащадків західних слов’ян було знищено, а іншу половину насильно переселено на Волгу з означенням місця цієї депортації як Нижній Новгород.
За правління Івана Грозного московський режим вдався вже не тільки до більш нечуваних жорстокостей, які проявилися до татарського населення Казані в 1552 році, а й почав переслідувати своїх. Наприклад, князь Андрій Курбський, тамтешній першодрукар Іван Федоров змушені були тікати з Москви, а їхні праці оголошувалися єретичними й заборонялися.
Тогочасна українська еліта, яка брала участь у виробленні концепції Третього Риму й постійно супроводжувала духовну складову цього процесу, спробувала вплинути на свідомість колишніх угрофінів через масове привнесення культури з Наддніпрянщини. Але, як зазначав Юрій Шевельов, «великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої військово сильної Москви», що був задуманий українською інтелігенцією наприкінці ХУІ ст., виявився невдалим. Там просто не сприймали цивілізаційні виклики.
Більш того, Москва, поставивши в залежність до себе новообраного 1620 року київського православного митрополита Іова Борецького, відвертого й давнього її прихильника, вже тоді бере під свій контроль друковану книгу в Україні. Так, 12 грудня 1630 року з Путивля за царським указом пересилаються до Москви для перегляду книги з українських друкарень. Тепер там фактично будуть вирішувати долю українського книгодрукування – неугодні за змістом видання будуть просто знищуватися в «білокам’яній».
І це задовго до 1720 року, коли був виданий указ про те, аби в Україні «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать; а и онныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особаго наречия в них не было».
У 1721 році наказано всі книги з українських друкарень надсилати до синодальної контори «исправления ради и согласия с великороссийскими». А як тільки через три роки в друкарні Києво – Печерської лаври вийшла книга «Триод», що, мовляв, не «во всем с великороссийским сходна», то за це на архимандрита було накладено 1000 рублів штрафу.
Чернігівську ж друкарню, звідти, мовляв, постійно ухилялися присилати на цензуру книги до Москви, тоді звелено взагалі перевезти до «білокам’яної». В 1726 році році дозвіл на видання «Акафіста Св. Варвари дається тільки за умови, що воно буде надруковане «великорусским наречьем».
І така політика щодо книгодрукування залишатиметься постійною. Наприклад, коли 1769 року друкарня Києво – Печерської лаври просила дозволу друкувати українською хоча б букварі, оскільки московською ніхто їх не купляє, однак дозволу на це так і не надійшло.
Уже на прикладі книгодрукування можна бачити, що відбираючи з України найбільші таланти, як добірне зерно для засіву свого лану, Російська імперія тимчасом усіляко витолочувала ретельно доглянуті з сивої давнини неозорі ниви нашої творчої спадщини. А до того ж горіли гетьманські архіви, переписувалася не просто історія, а насамперед літописи з часів Русі. Згодом українську літературу заборонялося ввозити із Австро-Угорщини…
Нібито видима демократизація Росії з початком ХХ століття давала сподівання на зміну дикунського ставлення до надбань культур інших народів, що анексовувалися до її складу. Але входження російської армії до Галичини в 1914 році засвідчило зовсім інше – її поведінка повторювала все те, від чого жахалася козацька старшина на цих теренах у 1655 році, коли спільно з москвинами йшла визволяти українців привіслянських теренів. Побачивши звірства царського війська та їхні руйнування Городка, Богдан Хмельницький умовляв львів’ян відкупитися, аби ці «визволителі» не сплюндрували міста.
З початком Першої світової війни московське військо вже могло вільно проявити в Галичині традиції свого ставлення до культури українців. Усі українські видання були закриті, діяльність Товариства «Просвіта», Наукового товариства імені Шевченка, музичних товариств і театральних труп – заборонена. Крім того, генерал-губернатор Галичини граф Бобринський розпорядився закрити українські гімназії й школи, в яких тепер мали планувалися школи з російською мовою навчання. Відтепер не можна було
торгувати українськими книгами й читати їх у бібліотеках. За висловом тодішнього міністра закордонних справ Росії Сазонова, це викликалося тим, що «якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоб раз і назавжди покінчити з українством».
Такі ж мрії мали і російські більшовики, але до захоплення влади вони діяли делікатніше в цьому плані. Скажімо, їхній вождь Ленін у 1914 році агітував за право українців бути вільними, тоді ж на Шевченківському вечорі в Кракові він сидів під синьо-жовтими прапорами. Але справжнє їхнє єство проявилося після того, як вони повалили Тимчасовий уряд, а Українська Центральна Рада цього не визнала і відмовилася безоплатно поставляти продовольство до промислових центрів Росії.
У ніч на 8 грудня 1917 року великі відділи червоної гвардії оточили приміщення Українського революційного штабу в Петрограді, захопили його та після трусу забрали всі матеріали й документи. Помешкання штабу розгромлено. Українські книги були викинуті в двір і спалені, а портрет Тараса Шевченка пензля Трутовського понівечено червоногвардійцями.
Тобто, задовго до приходу Гітлера до влади, в російській столиці вже відкрито палили українські книжки. І цей приклад російських червоних перейняли невдовзі білі росіяни – на Кубані українські книжки розпочали нищити денікінці.
Відродження цього етнічного українського регіону особливо дратувало Москву. Коли там зрозуміли, що національна свідомість місцевого населення різко поглибилася, то не побачили іншого виходу для себе, як заборонити українізацію, а найактивніших її носіїв знищували або висилали до сибірських концтаборів – така доля спіткала, зокрема, півтори тисячі вчителів. А десятки тисяч рядових мешканців кубанських станиць Полтавської, Уманської, Поповичівської, Медведівської та інших вивезли до Казахстану, де в люті морози були кинуті на самовиживання.
У розвиток спеціальної постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року одразу ж було припинено діяльність видавництв “Червоний прапор” і “Радянський станичник”, Краснодарська філія Державного видавництва України з її представництвами на Кубані і Північному Кавказі зупинила розповсюдження української літератури і періодики. З 28 березня 1933 року ліквідувався і крайовий український театр.
Водночас у людних місцях знову палили українські книжки з хат-читалень. Відтак місцеве населення змушене було читати лише російськомовні видання. Новий директор Уманського українського агропедтехнікуму Іван Полежаєв згадував, що 20 лютого 1933 року його викликали до райвідділу НКВС і “предложили собрать все украинские учебники, литературу и передать все туда…”.
Ще раз наголошую: нічого подібного в Німеччині ще не було! Це проявлялася власна традиція дикунства, яку Москва постійно вдосконалювала й завжди використовувала на завойованих землях. Наприклад, нищилися надгробні плити з українських цвинтарів. Як, до речі, й поховання представників інших народів. Скажімо, кримських татар. А з єврейських надгробків у Львові навіть побудували пам’ятник Леніну.
Уже після Другої світової війни горіла бібліотека Академії наук УРСР у Києві, а в 2000-і вже нібито ж демократична Росія знищила в Москві комплекти українських газет 1930-х років, тоді ж було заборонено видавати читачам ленінської бібліотеки передані в дар Посольством України книги.
То ж чи можна було чекати іншої поведінки так званої другої армії світу, коли її політруки вривалися в бібліотеки захоплених українських міст. Тому наперед можна було передбачати долю книги «ОУН-УПА в роки війни», яку російський окупант перед камерою перелистував у Волновасі, чи видання документів під заголовком «Як нас морили голодом» у Мелітополі. Про повальне винищення українських підручників у школах загарблених сіл і міст уже й не доводиться сумніватися – подібне визначалося спеціальними наказами окупаційних адміністрацій.
Це – «русскій мир», який має бути зруйнований, як і Карфаген у далекі історичні часи.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
