Так що ж з тією Росією робити?
(Закінчення. Початок – ТУТ )
Дозволю собі зацитувати Микиту Сергійовича. Хоча Хрущов за кількістю та якістю словесних перлин і поступився В.С.Черномирдіну, але…
Скажімо, його знамените: -Вы обижаете меня и как девушку, и как мать!
Фантастична цнотливість нашої міжнародної журналістики просто зашкалює, нє?
Тоді, чому ми не наважуємося нав’язувати, саме – нав’язувати нашим зарубіжним колегам гострі, незручні для них теми, не порушуємо разом з ними, наприклад, проблему найманства, не повертаємо їх обличчям (ой, як я виважено, просто – за «стандартами журналістики» сказав!), щоб побачили, до вбивць з Європи, які пліч-о-пліч з російськими зайдами вбивають українців на Донбасі? Хіба «дикі гуси» – то вже далеке та забуте минуле?
Чому не намагаємося отримати коментарі з приводу вояжів депутатів низки європейських парламентів до окупованого Криму?
У тому числі, спільні коментарі.
Чому, вітаючи в Україні очільника Кнесету, не згадаємо, на чиє запрошення Валька-Стакан (вона ж – Валентина Матвієнко) перебувала у Державі Ізраїль, де той самий очільник радо вітав диригента голосування за війну проти України?
Чому, скажімо, у тому ж Казахстані не порушуємо спільно тему страждань кримськотатарського народу (хоча б з огляду на Туран Алем-тюркський світ) чи життєво важливу для спільного бізнесу – Жибек Жоли-Шовкового шляху?
Що заважає? Гіперцнотливість? Чи… боюся навіть сказати… -некваліфікованість, непрофесійність?
Або (взагалі не хотілося б про це думати) – за висловом М.Ю.Лермонтова – «…и продали шпагу свою»..?
Чи наша міжнародна журналістика – «штука для штуки»? (мені подобається, як польською -мистецтво для мистецтва!). Точно, виглядає як штукарство.
І «телетайпная лента ТАСС» вдало приховується за українським перекладом, і головна тема про споконвічну мрію українців – безвізовий режим з ЄС -смачно обсмоктується, і можна уникнути гострих тем.
Наприклад, про ефективність зарубіжних візитів на найвищому рівні… Бо тоді якось незручно коментувати , що після них відбувається у Нідерландах, Казахстані чи Франції… Коментувати збільшення у бік зменшення числа наших прибічників в ООН… Коментувати, як у світі поступово реалізується давня мрія П.Клімкіна – про підвищення рівня довіри до Росії…
Простіше, зручніше, комфортніше в єдиному хорі євроінтеграстів та поборників нових траншів оспівувати, як за часів дорогого Леоніда Ілліча , «велич наших звершень», не помічаючи провалів зовнішньополітичного курсу (Цур мене!)…
І віддавати занедбане нами поле під засіви російського пропагандистського отруйного зілля….
Зізнаюся, тут мені закортіло звернутися до вельмишановного пана А. Парубія. Вельмишановний пане спікере! Вас уже переконали (цікаво, в який спосіб) про несвоєчасність порушення питання стосовно запровадження візового режиму з Росією? Бо зашкодить чиємусь бізнесу? І обмежуватиме кількість вояжів російських пропагандонів?
Але то – інша тема.
Фундамент закладається. Що будуватимемо?
У попередній публікації я навів далеко не повний перелік тих громадських організацій, які здійснюють велику, помітну аналітичну роботу, не залишаючи поза увагою проблеми міжнародної журналістики України. Додам, хіба що, ще Безпекові форуми «Open Ukraine», заходи «YES», додам нещодавно проведений «круглий стіл» в Київському університеті ім.Б.Грінченка…
Фундамент закладається… Що будуватимемо?
Маю мрію, маю надію – потужну міжнародну журналістику України, здатну не лише протистояти пропагандистській агресії Московії, але й наступально просувати у світі інтереси України.
І дозволю собі завершити словами Ю.Шевельова – «Картахена нашої провінційності має бути зруйнована»…
Бо серед найстрашніших ворогів України – Москва. Кочубеївщина. Провінціалізм – та Картахена – не найменша.
Впораємося з нею, краще знатимемо: що ж з тією Росією робити?
