Синдром провінційності, спадщина окупантів

Читаючи Ю. Шевельова

Мій давній добрий друг – видатний перекладач, письменник і дипломат – якось розповідав історію початку 90-х. Його запросили працювати в МЗС, дали анкету для заповнення. Ще старого, радянського зразка. І він у пункті про перебування на тимчасово окупованій території написав: «Так, з 1946 по 1991 рр.». Тобто від року народження до проголошення незалежності. Заступник міністра (теж старого, радянського зразка) аж зубами скреготів від люті. Та фахівець такого рівня був потрібний міністерству. Щоправда, анкету довелося переписати.

У цій історії, на жаль, сумної правди більше, ніж політичного жарту. Просто вкрай рідко, так думаю, ми замислюємося над тим, що реально перебували на окупованій території. І це не минулося без наслідків.

Не втримаюся, щоб не зацитувати Ю. Шевельова. «Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убраннях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тонули в морі гуляльників… Одні говорили: буде український уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали: а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове… Не люди мали його почати, а воно мало початися… В місто вступила смерть… Аж тепер виявлено ініціативу, вона була спрямована – як у мишей з корабля, що тоне, – на самоврятування.

Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події 30 червня відомі, нема потреби їх переказувати. Не будемо оцінювати їх з політичного погляду. Чи проголошення української держави тоді було актом державної мудрості, чи воно було виявом хлопчачого змовництва, – це для нас тут не важить… Люди брали життя в свої руки. Вони стверджували Львів як столицю… Провінція – все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція – все те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція – не географія, а психологія. Не територія, а душа». ( «Над озером. Баварія», 1948 р.)

У Шевельова – про провінційність,  німецьку окупацію та про «нове життя». А я дозволю собі нагадати, що після проголошення незалежності, юридичного закінчення радянської окупації чи не найбільше голосів чулося про минуле – дешеву радянську ковбасу – з одного боку та юнацький оптимізм майбутнього – швидку розбудову могутньої незалежної держави – з іншого.

Третього голосу, голосу войовничого провінціалізму, що теж підспівував «дешевим ковбасникам», чути майже не було. Провінціалізм просто тихо не залишав командні висоти радянської соціалістичної провінції. Вкоренився. Панував. І, перепрошую, панує.

Чому так? Можливо, століття імперської (російської та радянської) окупації не тільки викривили нашу психологію, але й щось імплантували, скажімо, на рівні генетичному?

Днями один із телеканалів почав анонсувати, рекламувати передачу про походження українок. Генезу українських чоловіків телеканал уже досліджував. Враховуючи, що випуски новин цього каналу я особисто вважаю чи не найкращими, а попередня передача – від кого походимо – була цікавою, вирішив: подивлюся обов’язково.

Утім, хай не накинуться на мене науковці, на мій хлопський розум, у нас – чоловіках і жінках різного віку – сидить ще один ген – ген посттоталітарного провінціалізму. Він, той клятий ген, відповідає за те, щоб ми вірили у сильну владу (а найстрашніше – у «сильну руку»), у міфи імперської історії (зокрема, про «братні» народи, які з погляду справжньої генетики – зовсім не братні), пишалися кровожерами на кшталт царя Петра, Сталіна чи маршала Жукова, «по-ленінському» зневажали інтелігенцію, вороже ставилися до «інородців» та «іновірців», а головне, були байдужими – і до долі народу, і до долі інших, цілком конкретних людей. Мовляв, мене не чіпають – і добре.

Як на мене, те, що відбувалося навколо визначення нашого стратегічного шляху – у Європу чи у (перепрошую!), перегукується в часі зі спостереженнями Шевельова: має початися невідоме нове. Не люди мали його почати, а воно мало початися.

Візьму на себе сміливість стверджувати: якщо б не резонансна 10-та зустріч Ялтинської європейської стратегії, якщо б не самовіддані поїздки по всій Україні активістів Інституту світової політики спільно з європейськими дипломатами, зусилля громадських організацій та ЗМІ, уявлення суспільства про євроінтеграцію чи про Митний союз затято формували б апологети дешевої радянської ковбаси чи газу, дружби народів та історичної єдності. На щастя, саме суспільство домоглося євроінтеграційного вектора. Чи не вперше.

А ще – через той ген провінціали хоча й не задоволені владою, та нічого не роблять, щоб її змінити, переформатувати чи просто змусити працювати. Приклад? Прошу дуже. Хіба захоплення невбитого російськими прикордонниками в Азовському морі українського рибалки та його перебування у Росії в якості обвинуваченого, а також позбавлення волі українця-кока з криголама «Грінпісу», якого звинувачують у піратстві та тримають на півночі сусідньої держави, не є найяскравішими прикладами нашої провінційної байдужості.

Принаймні ні від президента, ні від глави партії та уряду я не чув заяв чи звернень до сусідів із цього приводу, лідери опозиції не очолили пікетувальників під посольством і консульськими установами, як, зрештою, і наша активна діаспора. Та й у медіа-просторі лише жменька людей шляхетних і відповідальних не дає владі забути про співвітчизників. А провінціал не замислюється, що завтра, можливо, так само не будуть захищати і його.

Не замислюється, адже ген посттоталітарного провінціалізму відповідає ще й за те, щоб ми ні в якому разі не думали.

Бо якщо почати думати, мучитимуть різні запитання. Скажімо, чому для побиття демонстрантів, розгону мітингарів, арештів дівчат-журналісток у наших правоохоронців сил, снаги та бажання вистачає, а для недопущення

автоматної стрілянини, блокування авто та ін. у центрі міста, столиці, серед ясного дня – ні?

Чому в багатьох регіонах, скажімо, клас автомобіля та родинні зв’язки водія-вбивці визначають хід слідства та його висновки? Може, тому, що наша провінційна свідомість і досі це (і не тільки це) дозволяє панам, паненятам та їхнім холопам в одностроях?

Врадіївка та «караванський стрілець», побиття журналістів 18 травня на очах у міліції, ректор-утікач та сесії так званої легітимної ради, викривлення історії у нових підручниках та повзуча русифікація у школах, вузах, на телеканалах лише спонтанно, на якийсь недовгий час збурюють нашу провінційну свідомість. Ненадовго, не сильно, не результативно.

У провінції має панувати спокій і тиша. Як на цвинтарі. А також – однодумство. Усвідомлення: хто ворог (американці та євреї – найзручніше та звичніше), а хто – друзі народу (червонопрапорні найманці товстосумів і демагоги «Кремлівського вибору»); хто – найрідніший (звичайно, «старший брат»), а хто – геть чужий (європейці з їхньою кризою, до рівня якої, щоправда, ми не дотяглися ще з «покращенням»).

А ще дуже важливо вивчити кожному провінціалу – чию символіку, меморіальні дошки та пам’ятники можна нищити (Бандери, Шевельова), а чию охороняти судами та «Беркутами» (Леніна, Сталіна…), жодним чином не замислюючись при цьому, чому чорно-червоний прапор на трибуні призводить до покарання, а червоний прапор імперії ГУЛАГу – свято на вулицях?

«Національна гордість, – писав Ю. Шевельов, – корінь і основа всього… Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована». І додає з гумором: «Проблеми ніколи не розв’язуються. Розв’язувати проблеми практично означає їх заплутувати. Щоб поставити яйце на дошці стола, нічого не допоможе: ані крутити його з кінчика на кінчик, ані зайнятися обчисленням кривизни його поверхні. Яйце треба розбити». (Там же. – Ред.).

Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Нами. Більше у цьому не зацікавлений ніхто.