Суспільство «на межі»: примара судді Лінча вже гуляє Україною

Було це дуже давно, під час Війни за незалежність США 1775–1783 років. Подейкують, нібито саме тоді суддя Чарльз Лінч запровадив практику одноосібного (без участі обвинувачення та захисту), а тому прискореного розгляду суддею різноманітних злочинів

Якщо Лінч (іменем якого цю практику й назвали) вважав, що підсудний винен, останнього негайно страчували через повішення. В принципі це було щось на кшталт трибуналу – для військового часу явище закономірне. Хоча і з двома суттєвими відмінностями: по-перше, «дядечко Лінч» був суддею цивільним, а не військовим. По-друге, трибунал складався з однієї персони – судді.

За іншою версією, цей різновид свавілля дістав назву завдяки капітанові Вільяму Лінчу, який 1780 року запровадив у Пенсільванії систему безсудних тілесних покарань. Але то вже деталі. Головне в іншому: нововведення настільки сподобалося американцям, що лінчувати почали спочатку деінде, а потім по всіх Сполучених Штатах. Особливо після закінчення громадянської війни 1861–1865 років. І особливо негрів, які після скасування рабства час від часу викрадали у колишніх господарів майно чи худобу, ґвалтували жінок. Найчастіше звинувачених просто вішали, рідше спалювали живцем. Найм’якіше покарання – вимазати жертву дьогтем, обсипати пір’ям, пронести вулицями міста прив’язаною до жердини та насамкінець вигнати. Але то вже для білих людей… Щоб подолати практику лінчування, американській правоохоронній системі знадобилося ще ціле століття.

Навіщо цей екскурс у чужу історію? Дуже просто: «дядечко Лінч» уже наполегливо стукає в наші – українські двері! Зверніть увагу на наступні деталі подій, що сколихнули райцентр Миколаївщини – смт Врадіївку:

– побита, пограбована і зґвалтована дівчина, яка перебуває під охороною СБУ, більше не хоче спілкуватися ні з ким (отже, нещасна морально зламалася та не здатна надалі обстоювати свої права);

– Міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко замість того, щоб особисто на місці розібратися з цим кричущим неподобством, з трибуни Верховної Ради докоряє людям «неприпустимими» формами протесту (отже, хоча він вже «зніс голови» кільком міліцейським чинам, лишається підозра, що вище керівництво МВС України надалі не надто опікуватиметься контролем над розслідуванням);

– найрадикальніше налаштовані жителі Врадіївки не вірять у дієвість нашої судової системи, тому вимагають, щоб справу розслідували не правоохоронні органи, а спеціальна парламентська комісія – цивільні (!) «люди без погонів»;

– жителі Врадіївки почали давати свідчення про свавілля місцевих міліціонерів, що мали місце в минулому;

– перші атаки на райвідділ міліції були відбиті бійцями внутрішніх військ за допомогою сльозогінного газу і травматичної зброї, протестувальники ж уже не тільки каміння застосували, але й будівлю підпалили;

– насамкінець, про готовність виїхати на допомогу врадіївцям заявили кілька тисяч ветеранів спецслужб (по-простому – «афганців»).

І хтось скаже, що при цьому немає загрози лінчування підозрюваних?! Облиште! Вже відомо, що спочатку «нагору» пішла сфальшована інформація про події: з місця доповіли про легкі (а не тяжкі) тілесні ушкодження, замовчавши пограбування та зґвалтування. За це й «полетіли голови». Та де гарантія, що надалі все відбуватиметься чесно, що місцеві покровителі не спробують «відмазати» підозрюваних?! Схема відома за гучними справами Оксани Макар і Марії Коршунової: жертва сама винна, вона сама спровокувала нещасних ґвалтівників-нападників і загалом була не надто порядною. Хіба не сказала дівчина на камеру, що поверталася вночі з дискотеки?! Ну от вам і розбещений стиль життя!..

Утім, накал пристрастей (застосування травматичної зброї проти «коктейля Молотова») й ескалація напруженості (нові свідчення про забуті гріхи місцевих ментів, готовність «афганців» втрутитися у конфлікт) засвідчують, що невдовзі у Врадіївці може стати ще спекотніше. Достатньо останнього кроку – «виколупати» підозрюваних із стін рідної міліції та знайти цивільного, який проведе прискорене слідство одноосібно, без обвинувачення й захисту.

Тук-тук-тук у двері: «Мої шанування! Я – дядечко Лінч!»