Сторіччя по-українськи (ч.3)
Про художню історичну епопею Тимура і Олени Литовченків «101 рік України»
Від миру до війни
- Книга розчарування. 1977-1990. — Х: Фоліо, 2020. — 480 с.
- Книга безнадії. 1991-2004. — Х: Фоліо, 2021. — 640 с.
- Книга нових сподівань. 2005-2014. — Х: Фоліо, 2020. — 416 с.
Проте хто ж міг припустити, що в 2020 році усі очікування підуть на пси через пандемію коронавірусу?! Через це Львівський книжковий форум відбувався в якомусь малозрозумілому дистанційному форматі, а в бібліотеці з’явилася лише восьма книга епопеї Литовченків — «Книга розчарування. 1977-1990». Важко сказати, навмисно чи ні автори обрали таку назву, але те, що торік усі відчували просто колосальне розчарування від життя на самоізоляції — це таки правда!
Втім, повертаючись до епопеї, було зрозуміло, що це ще далеко не кінець і попереду ще дві останні книжки. Єдиний плюс був у тому, що «Книгу розчарування. 1977-1990» вдалося прочитати у найспокійнішому режимі. Але після прочитання запитань лишилося надто багато — і це непокоїло. По-перше, було не зовсім зрозуміло, чому попередню книгу під назвою «Книга застою. 1965-1976» Литовченки обірвали настільки передчасно?! Адже відомо, що брежнєвський застій обіймав 1965-1982 роки — тобто, автори з якоїсь не надто зрозумілої причини відірвали від історичної доби кінцівку й увіпхнули її до «Книги розчарування». Мабуть, це було зроблено через намагання якось вирівняти обсяги сьомої та восьмої книг епопеї, які охопили 12-річний та 14-річний періоди відповідно — але наскільки справедливим було це припущення?..
По-друге, сюжет восьмої книги закінчився студентською Революцією на граніті 1990 року. Водночас, це був останній повний рік історії Української РСР — отож хотілося б зрозуміти, який підтекст автори вклали у свою періодизацію. На завершення «віртуального» тому під назвою «Від миру до війни» лишалося, по ідеї, 24 роки — від 1991 до 2014. Найперше припущення, що спадало на думку: цей період буде розбито рівно навпіл, на 1991-2002 роки і 2003-2014 роки — по 12 років на кожну книгу… Та чи варто було робити саме так?! Чи доречна тут настільки лінійна логіка?..
І лише цього літа, коли до бібліотеки надійшли останні книги епопеї «101 рік України», з’ясувалося, що авторський задум виглядав зовсім по-іншому: адже дев’ята книга, «Книга безнадії. 1991-2004» завершувалася Помаранчевою революцією, а десята, «Книга нових сподівань. 2005-2014» — Революцією Гідності та початком антитерористичної операції. А по-простому кажучи — новітньою російсько-українською війною. Так, дисбаланс обсягу книжок нагло кидався в очі: дев’ята книга має 640 сторінок, тоді як десята — лише 416… Проте логіка, мабуть, в іншому: завершувати кожну книгу фінального тому черговим українським Майданом. Ну, і назва третього «віртуального» тому промовляє сама за себе: «Від миру до війни»…
Що ж до сюжетних ліній, то попри нову шалену порцію персонажів, у фінальному томі нарешті можна більш-менш точно визначити трьох героїв, яких можна назвати стрижневими: це Спартак Сивак (Спарик), Мар’ян Менжик (Марек) і Валерій Уханьський (Валерка) — колишні однокласники, які з’явилися, між іншим, ще у «Книзі застою. 1965-1976». Саме на цю трійцю так чи інакше замикаються сюжетні лінії переважної більшості інших персонажів. Як вигаданих, так і явно списаних з натури…
До речі, про тих самих «списаних» варто сказати пару слів додатково. Оскільки в книгах з першої по сьому герої, приналежні до так званої партійно-господарчої радянської верхівки, фігурували переважно під своїми власними прізвищами, то цього ж можна було очікувати й надалі. Натомість у фінальних книгах, де описується період незалежності України, під власними іменами виведені хіба що перші два президенти — Кравчук і Кучма. Вся ж інша еліта української держави — це суцільні художні персонажі, лише віддалено схожі на відомих з історії людей.
Більш того, до невпізнанності перелицьовані також вітчизняні партії: що таке Партія українських демократів (ПУД), Партія українських демократичних республіканців (ПУДРа), Партія революційних українських демократів (ПРУД), Партія «Ведмежа Сила» (ПВС), Партія націонал-демократичних патріотів (ПНДП), Партія Об’єднаних Земель (ПОЗа), Партія українських земель (ПУЗ), іменна Партія «За українця Дорошенка» (ЗаД або ЗУД), іменний блок «ТАЯ» (за іменем його лідерки — Ткач Арміни Янівни) та інші подібні — читачам лишається здогадуватись самостійно. І знов-таки, поряд з настільки фантастичними прожектами, в епопеї задіяні справжні Компартія України, Соцпартія України, доволі правдоподібний Рух (який після смерті виведеного під власним ім’ям Чорновола розділився на радикальний Рух українського народу — РУН та поміркований Рух «За Україну» — РЗУ), УНА-УНСО і «Братство» Корчинського… як і сам Корчинський, до речі, з’являється в одному з епізодів.
Навіщо було спантеличувати читачів подібними шарадами?! Зрозуміти це самостійно я не зміг. Отож і задав це запитання «напівавторові» — Тимуру Литовченку, коли вже вдруге зустрівся з ним під час цьогорічного Львівського книжкового форуму. Відповідь була наступною:
— Це данина моєму літературному минулому. Не забувайте, що я починав як письменник-фантаст. Зокрема, літературна фантастика має такий піджанр, як альтернативна історія. Отож і підкинув дружині та співавторці Олені наступну ідею: а давай-но напишемо своєрідну альтернативну історію сучасної України! Тим самим покажемо, що навіть якби у нас діяли інші політики та інші політсили — все одно в належний термін сталися б усі три Майдани. Маються на увазі Революція на граніті, Помаранчева фронда і Революція Гідності. І війни з РФ нам було не уникнути.
Про «Помаранчеву фронду» — це слова Литовченка, він наполягає саме на такому визначенні подій 2004 року… На щастя, «напівавтор» не пам’ятав, як ми зустрічалися на Львівському форумі 2018 року, отож ми розмовляли нібито вперше у житті. Що дозволило уникнути певних незручних моментів.
Підбиваючи підсумок всьому прочитаному, скажу наступне: добре, що відтепер в український літературі існуватиме настільки розлога й багатогранна родинна сага, як епопея «101 рік України»! Звісно, подружжя Литовченків можна критикувати за певні речі — наприклад, за те, що вони обрушили просто гігантський 10-томний твір на сучасних читачів, вже звиклих до іншого стилю спілкування. Чи не занадто це сміливо?.. Можна критикувати і харківське видавництво «Фоліо» за те, що книги епопеї оформлені так, як це личить документальним книжкам, а не художнім — що дедорієнтує потенційних читачів.
Та з іншого боку, очевидно, що Тимур і Олена Литовченки реалізували літературний проект просто шаленого обсягу, причому за відносно короткий термін. А видавництво «Фоліо» їхню ініціативу підтримало в той непростий час, коли українська видавнича галузь перебуває в жорсткій кризі. Сама вже ця сміливість авторів і видавництва гідна поваги. Хочеться сподіватись, що епопея знайде своїх шанувальників та й загалом стане явищем в сучасній українській літературі.
Тарас БОВШИК
