Справа «Доктора Пі». Як це робилось

Як ми вже повідомляли, адвокат  професора Андрія Слюсарчука  (більше відомого як доктор Пі)  Андрій Денисенко  подав заяву до Вищої ради юстиції щодо неправомірних дій судді Сихівського районного суду  Львова Назарія Дулебка, який засудив його підзахисного  до 8 років позбавлення волі

Наразі справа перебуває на стадії апеляційного оскарження.  Опублікувавши останні заяви адвоката, ми пообіцяли, що найближчим часом оприлюднимо ряд  фактів,  які свідчать про замовний характер цієї справи – від досудового слідства до оголошення вироку.  Цей час настав.

Протягом усього судового серіалу  із доктором Пі у головній ролі  ми намагалися  бути об’єктивними, і на відміну від багатьох «пернатих братів»,  не займали вкрай негативної позиції, оскільки бачили купу нестиковок  і непорозумінь. Окрім того, не будемо приховувати, що багато хто  з нас особисто знайомі із Слюсарчуком, тому маємо не лише зв’язок з його адвокатами, а і  власну думку щодо його персони.  Адже, погодьтеся: одне діло – орієнтуватися на газетні публікації, і зовсім інше – спілкуватися з живою людиною і скласти про неї своє уявлення, діаметральне протилежне жахливому  образу монстра у білому халаті з чужого плеча.

Тому розпочинаємо сьогодні серію публікацій,  де спробуємо  по кісточках  розібрати  ключові моменти цієї  дивної справи – відштовхуючись від вироку (який, як вже заявили юристи, є прикладом підтасовок і маніпуляцій), і відомих нам фактів.

Наше завдання – розвінчати  той образ лікаря-зарізяки, який зліпила преса Слюсарчуку.  Адже  не треба бути надто  просунутим політтехнологом, щоб не розуміти, що проти нього була запущена дуже потужна кампанія з дискредитації.  І справа не лише в газеті Експрес.  Численні інтернет-ЗМІ та телеканали  з завидною одностайністю займалися відвертим «мочиловом»  людини,  якій до того дружно співали дифірамби. Такі  синхронні прозріння  трапляються у нашої преси вкрай  рідко і не на рівному місці. Як правило, вони підкріплені або вказівками , або грошима.  Чого вже там, будемо називати речі своїми іменами.

Факти – в студію!

Але про роль преси у долі Слюсарчука ми поговоримо пізніше. Передусім  спробуємо розібратися  з його освітою.  Це є основоположне  питання, адже саме на тезі про її відсутність уся кримінальна справа  і базується.  Оскільки наявність медичної освіти  в принципі унеможливлює висунуті  професору  звинувачення. Відомо, що кожний хірург має свій цвинтар, і  смерть пацієнта не є приводом для судового провадження.  Інша справа, коли лікувальною діяльністю займається людина без відповідного фаху, що й інкримінували Слюсарчуку.  Однак  медичну освіту доктора Пі  так ніхто і не спростував. Тобто суд не отримав належних доказів її відсутності, що, як відомо, не завадило судді винести суворий вирок. Детальніше про це – нижче.

Окремим пунктом нашого дослідження буде  робота зі свідками. Тут є про що поговорити. Один лише приклад. У ході судового провадження  у якості свідка з боку захисту був опитаний такий собі громадянин Турчинов, у якого  Андрій Тихонович  у 2009 році, в бутність Турчинова першим віце-прем’єр-міністром України , працював радником.  (ПіК був присутній на цьому засіданні, яке проходило в режимі відеоконференції з Сихівським районним судом Львова). У своїх показах пан Турчинов чітко заявив, що при прийомі Слюсарчука на роботу до Кабміну управління кадрів Секретаріату КМУ  ретельно перевіряли його освіту і вчений фах, – так само, як перевіряють будь-якого новоприбульця до тієї поважної контори – із обов’язковим залученням  фахівців Служби безпеки України. І ні в кого не виникло підозр у достовірності його документів. Проте у тексті вироку  цей епізод чомусь представлений як доказ «використання завідомо підроблених документів  при працевлаштуванні до Кабінету міністрів України».  Ніби до Кабміну, куди муха без потрійної перевірки не пролетить, можна влаштуватися  за якоюсь «фількіною» грамотою. А Олександр Валентинович, як слідує з тексту, взагалі не знає, яким чином проводиться перевірка, він доручив відповідним службам «оглянути» документи, а потім йому доклали, що вони  достовірні.  Таким чином, текст вироку принаймні у цій частині принижує гідність державної установи та вітчизняних спецслужб, а тодішнього першого віце-прем’єра (нинішнього в.о. президента) показує  як чоловіка, що м’яко кажучи, не надто розуміється у речах, які мав би знати досконало.   І якого, пардон, обдурити – нічого не варто. Тут прокурорське лукавство полягає у навмисному перекрученні свідчень. Нормальна річ для правосуддя епохи Януковича.

Приблизно така ж халепа трапилась  з багатьма іншими свідками, які свідчили на користь Слюсарчука. Їхні слова у тексті вироку або перекручені (так, нібито вони свідчать не за, а проти), або ж вилучені зовсім.  Очевидно, для того, щоб не заважали генеральній лінії.  Лікар сказав в морг, значить в морг.

Наступний фрагмент, який варто розглянути  –  це хід самого судового процесу очима незалежного юриста-спостерігача,  що  був присутній майже на всіх судових засіданнях. Окрему увагу присвятимо професійному аналізу експертиз, який зробить відомий київський нейрохірург.   Ну і нарешті, розповімо про те, за допомогою яких технологій  колеги-журналісти  зробили із Слюсарчука зарізяку.

Звідки ростуть ноги?

Коли ж усі ці пазли ми складемо докупи, картинку отримаємо досить неприглядну:  за відсутності доказової бази фабрикується справа,  процес ретельно патронується і супроводжується  агресивною  медіа-компанією,  а вирок виноситься максимальний із усіх можливих. Хоча в українській судовій практиці  прокурори дуже рідко отримують  100-відсоткове задоволення своїх вимог.  А в цьому випадку суддя абсолютно чітко, без будь-яких  умовиводів та внутрішньої боротьби,  задовольнив бажання прокурора:  винесений вирок  фактично слово в слово повторює обвинувачувальний висновок.  Де ж вони – всемогутні заступники  Слюсарчука, про яких так вперто бурмотіли  чесні журналісті з газети «Експрес»? Дивина, та й годі.

Проте не така вже й дивина, якщо зважати на  те, що справу доктора Пі, як ми вже повідомляли з посиланням на адвокатів і власні джерела,  особисто патронував тодішній замглави адміністрації тодішнього президента Андрій Портнов.  Але в такому разі  газетні воплі  про  владних покровителів, які начебто намагалися відмазати «самозванця» від караючого меча вітчизняної феміди, є правдивими з точністю до навпаки.

Нагадаємо: Слюсарчук наполягає на тому, що  його переслідування має політичне підґрунтя.  Наразі йому  ніхто не вірить.  Це можна зрозуміти. Люди, яким за три роки наклали на кожне вухо по півкіло макаронних виробів,  думають, що «лікар-зарізяка», «плиточник» і «шарлатан» хоче примазатися до «революційної амністії» і тому корчить із себе політв’язня – аби уникнути справедливого покарання. Мовляв, немає там ніякої політики.  Ми ризикуємо розірвати комусь шаблон, але висловимо припущення, що Слюсарчук  має рацію і політична складова у його справі таки існує. Те, що він три роки тому в ефірі передачі «Ігри розуму» на радіо Ера говорив уже надто крамольні речі (ймовірно, за це й постраждав)  –  це правда, яку легко перевірити. Ми це знаємо хоча б тому, що наш головний редактор вів із ним разом цю передачу.

Щоб не бути голослівними,  зробимо аналіз наїздів професора на проФФесора, коли отримаємо від радіо Ера  аудіо файли із записами  трирічної давнини. Ясна річ, що суспільство не готове сприймати такі речі без фактажу. Ось ми фактаж і надамо. І запевняємо вас, там  є  такі перли, за які Янукович справді готовий був порвати Слюсарчука як тузік грілку. Власне, він це і зробив, тільки чужими руками.

…Ми розуміємо, що публікація  цих матеріалів усього лише на одному сайті  – це глас волаючого  в пустелі. Але сподіваємось, що і українське суспільство, і колеги-журналісти, все-таки  змінять своє ставлення до цієї теми. Хоча б спробують подивитися на неї під іншим кутом.  Це вкрай важливо саме зараз, перед тим, як справу Слюсарчука буде розглядати Апеляційний суд. Можливо, це допоможе відновити справедливість.

————–

Слюсарчук  таки є лікарем – суд не довів зворотнього

Отже, чи навчався Андрій Слюсарчук у медичному виші?  І чи є справжніми його дипломи? За словами самого професора, усі його документи  є оригінальними, і  неодноразово перевірялися, у тому числі співробітниками Служби безпеки України.

Сторона захисту Слюсарчука  встановила  факт його навчання у  Російському державному медичному університеті  з 1985 по 1991 роки (по закінченні отримав диплом лікаря-лікувальника), потім – до 1994 року –  в ординатурі та інтернатурі на кафедрі нейрології-нейрохірургії, про що  видано відповідне посвідчення. У 95-96 році Слюсарчук пройшов курс з клінічної психіатрії-наркології, отримавши диплом про перепідготовку. 2003 року, після захисту дисертації під грифом «таємно»,  на підставі рішення закритої спеціалізованої ради  йому був виданий диплом доктора медичних наук,  а 2005-го – присвоєно звання професора за спеціальністю «нейрохірургія».  У 2004 році  там же, у Москві, Андрій Слюсарчук став лікарем вищої категорії.  А невдовзі переїхав в Україну, де в 2010 році  пройшов переатестацію у  вітчизняному ВАК  і здобув звання доктора медичних наук  уже в українському варіанті.

Разом з тим, у  розпорядженні слідства, окрім так званої «довідки Світлани Мартинець», яка, між нами,  невідомо звідки взялася, є документи з московського медичного вишу, авторство яких теж досить туманне.  Їх нібито здобув слідчий Сорока, який вів досудове слідство у справі Слюсарчука.   Йдеться про те,  що якісь особи  дали  усні свідчення  і письмову довідку про те, що Слюсарчук у московському виші  не навчався. Досвідчений слідчий Сорока, який на подібних справах, мабуть,  вже не одну зграю собак з’їв, з невідомих причин припустився серйозного процесуального порушення. А саме: представники ВНЗ, які давали цю довідку, не були опитані у встановленому законом порядку, не поставили свої підписи під протоколами допиту,  а також не підтверджували своїх показань у суді, як це передбачено законодавством. Таким чином, їхні свідчення  з юридичного боку нічого не варті.  Іншими словами,  суд не  мав  жодної об’єктивної причини вважати, що Слюсарчук не отримав медичної освіти.  Для того, щоб визнати її відсутність, необхідно судове рішення – або Російської Федерації, або України, про визнання диплому незаконним і його позбавлення.  Судового процесу  на цю тему не було, відповідно, і рішення – теж. Тому, з формальної  точки зору, всі документи Слюсарчука про освіту є справжніми (оскільки не доведено зворотного).  Це стосується  як московських документів, так і  українських,  які він легально перезахистив у Києві у присутності всіх відповідних  моменту наукових світил.

«Мені не відомо про наявність будь-яких судових  рішень,  стосовно визнання недійсними наказів, рішень, розпоряджень, згідно яких Андрій Слюсарчук отримав освітні документи, – говорить адвокат Андрій Денисенко. – Зокрема, рішення Міністерства освіти і науки в особі атестаційної колегії  від 17 червня 2010 року та відповідно протокол про присвоєння  Андрію Тихоновичу вченого звання Професора кафедри нейрохірургії  не скасовано ні Міністерством, ні атестаційною колегією, судового рішення з цього приводу не існує. Це ж  стосується  і його московських дипломів, жоден з яких не був предметом судового розгляду чи спору  на території РФ.  Відповідного судового процесуального рішення  з приводу легітимності виданих документів  немає, і як наслідок, відсутні  будь-які кримінальні переслідування  з боку правоохоронних органів Росії.   Таким чином Андрій Тихонович  Слюсарчук є професором кафедри нейрохірургії та лікарем вищої категорії, і подальші його звинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст.. 138 КК України, є безпідставними  та абсурдними по своїй суті, оскільки лікар вищої категорії, професор кафедри нейрохірургії  не є  суб’єктом даного злочину в силу наявності медичної освіти».

Отже, давайте будемо відвертими – слідство і суд так і не встановили факту відсутності освіти. Якщо абстрагуватися від особи Слюсарчука, то чисто юридично суд визнав правдивим недоведений факт. Якщо б справа не була патронована, будь-який суддя не підписувався б під такою «липою» – будь-то або наслідком некваліфікованого слідства, або навмисним фабрикатом. Якщо б справа була чесною, суд вимагав би справжніх, реальних доказів відсутності освіти. Довідка, отримана журналістами, звичайно, може розцінюватись суддею як аргумент. І не більше. Бо правдивість цієї довідки ніким не підтверджена. З іншого боку, у суду мали б виникнути сумніви – адже роками різні українські установи отримували довідки, якими освіта Слюсарчука підтверджувалась. В тому числі, такі довідки отримував Кабінет Міністрів, про це свідчив і згадуваний вже Олександр Турчинов. Чому суд не запитав цих документів з кабмінівських архівів? Зрозуміло, бо це не дало б можливості перекрутити свідчення.

Можна вважати цей судовий процес пошуком істини?

В наступній публікації враженнями щодо процесу поділиться незалежний спостерігач: юрист, який був присутнім на більшості засідань і зробив фахові висновки.

Далі буде