21 травня – день смерті Олександра Вертинського

Якби тітці Сашка Вертинського році у 1905-му сказали, що її безпутний небіж  – перший у Києві двієчник,  дрібний злодюжка і «босяк, вигнаний з усіх гімназій»  – стане відомим на весь світ артистом, вона, м’яко кажучи, здивувалася б

Великого майбутнього бідному родичеві не віщувало ніщо. «Як із мене не вийшов злочинець – досі зрозуміти не можу. За всіма законами логіки я мав би стати злочинцем», – зізнався він наприкінці життя

 

…У темному передпокої старого київського будинку, на застеленій грубим килимом скрині лежав синій від побоїв хлопчик. Авторство тих синців належало рідній тітці, яка нещадно лупцювала племінника солдатською нагайкою за двійки і кепську поведінку. Хлопець гірко плакав від болю та образи  і солодко мріяв про те, як підпалить тітчине ліжко, і противна родичка корчитиметься у полум’ї, аж поки не згорить заживо – і вона, і  цей клятий дім, і все його безрадісне сирітське життя.

…П’ятдесят років потому до одного з київських ресторанів зайшов немолодий респектабельний чоловік. Відобідавши, він попросив у офіціанта бланк рахунку і написав на ньому кілька строф – простих і, між нами, далеких від геніальності, але найпроникливіших з усього, що присвячувалося коли-небудь «матері міст руських»:

 

Киев — Родина нежная,
Звучавшая мне во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась ко мне!
Я готов целовать твои улицы,
Прижиматься к твоим площадям,
Я уже постарел, ссутулился,
Потерял уже счет годам.
А твои каштаны дремучие —
Паникадила Весны —

Все цветут, как и прежде, могучие,
Берегут мои детские сны.
Я хожу по родному городу,
Как по кладбищу юных дней,
Каждый камень я помню смолоду,
Каждый куст — вырастал при мне.
Здесь тогда торговали мороженым,
А налево — была каланча!
Пожалей меня, Господи, Боже мой!..
Догорает моя свеча.

 

У цьому вірші все правда: і про свічку, яка догоріла всього лише через рік – 21 травня 1957 року, – і про каштани, і про каланчу. І про буремну юність – теж. Об’їздивши весь світ, жодному з міст він не присвячував таких щемливих рядків, про жодне не писав з такою любов’ю і ніжністю, як про свій Київ. Який (на відміну від Москви, Берліна, Парижа, Нью-Йорка, Шанхая, що знали лише блискучого артиста із вродженим аристократизмом у кожному русі) пам’ятав зовсім іншого Вертинського…

 

КВІТИ І СМЕРТЬ

“Мой дорогой, любимый Киев! Яснее всего я вижу его весной. Мы жили тогда на Фундуклеевской улице. Улица та поднималась от Крещатика вверх и, дойдя до Пироговской, красиво спускалась вниз, к Еврейскому базару. Рядом с нашим домом было цветоводство Крюгера, а на противоположной стороне — анатомический театр. Поэтому на улице всегда пахло либо цветами, либо трупами”.* (*Усі цитати з Олександра Вертинського подано мовою оригіналу)

Олександр Вертинський народився з великого кохання. Його мати Євгенія Степанівна Скалацька була дворянського походження: по жіночій лінії її рід брав коріння із дворянського роду Ільяшенків, що мав певні родинні зв’язки із сім’єю Миколи Гоголя. Так от, дівчиною вона закохалась у київського адвоката Миколу Вертинського, чоловіка за тодішніми поняттями безродного, до того ж – ще й жонатого. Перша дружина так і не дала йому згоди на розлучення, і обоє дітей – Надійка та Сашко – народилися у цивільному шлюбі.

Жили Вертинські навпроти Золотих Воріт, на Володимирській, 43. Будинок належав професору Київського університету Антоновичу, який видавав газету «Киевское слово» і журнал «Киевская неделя». Причому редакції обох видань містилися у цьому ж будинку. І Микола Вертинський оприлюднював у Антоновича фейлетони під псевдонімом Граф Нівер. Проте журналістика для Миколи Петровича, то лише хобі. Насправді ж він був знаний у Києві як  адвокат. Його шанували всі: отримуючи великі гонорари від заможних клієнтів, разом з тим він безкоштовно допомагав бідним.

Але, незважаючи на цілком позитивний образ Вертинського-старшого, сім’я Євгенії Скалацької так і не пробачила йому отого «мезальянсу».

Осуд громадськості та розрив із батьками молода жінка переживала досить важко, тому третьої дитини не захотіла. Вона померла після невдалої «жіночої операції», тобто аборту, наслідком якого стало зараження крові. Маленькому Сашкові  було всього три рочки.

 

“В тот же вечер меня привели на квартиру к родителям. Они жили на Большой Владимирской в 43-м номере. Дом этот в Киеве стоит и до сих пор, выходя двумя парадными подъездами на улицу. Очевидно, для утешения мне дали шоколадку с кремом.
Мать лежала на столе в столовой в серебряном гробу вся в цветах. У изголовья стояли серебряные подсвечники со свечами и маленькая табуретка для монашки, читавшей Евангелие. Быстро взобравшись на табуретку, я чмокнул маму в губы и стал совать ей в рот шоколадку… Она не открыла рта и не улыбнулась мне. Я удивился. Меня оттащили от гроба и повели домой, к тетке. Вот и все. Больше я ничего не помню о своей матери”.

 

Це було перше знайомство маленького Сашка зі смертю (можливо, саме тому тема смерті так часто фігурує у його творчості.) А друге – сталося через два роки. Батько, Микола Петрович, так і не зміг пережити смерть коханої жінки: одного разу його знайшли непритомним на могилі дружини. Він лежав на снігу в розстебнутому пальті, після цього невдовзі згорів від швидкоплинних сухот – помер, захлинувшись власною кров’ю.

“Товарищи вынесли его гроб, чтобы поставить на колесницу катафалка,  и вдруг… Огромная тысячная толпа каких-то серых, бедно одетых людей, заполнившая площадь перед церковью, быстро оттеснила маленькую группку киевских юристов. Отобрав гроб с телом отца, толпа на руках понесла его к кладбищу. А колесница везла венки. Никто ничего не мог понять. Что это за люди? Откуда взялись они? Оказалось, все это отцовская клиентура. Какие-то женщины вдовьего вида, старики, калеки, дети, рабочие, студенты, мелкие чиновники, «бывшие» люди — бедный и темный люд, — дела которых он вел безвозмездно, которым помогал и поддерживал. Они никого не подпустили к гробу, кроме меня и сестры (нас вела нянька). Ни одного человека. «Это было странно и страшно», — рассказывал мне потом один из его товарищей. Даже полиция не понимала, в чем дело”.

 

Надійці було 10 років, Сашкові – 5. Зглянувшись над «байстрюками», їх взяли на виховання материні сестри, вчинивши при цьому досить підло:  хлопчику сказали, що ніякої сестри в нього більше немає, а дівчинці, відповідно, повідомили, що братик помер. Так вони і зростали – у різних сім’ях, у різних містах, упевнені в тому, що жодної рідної людини у них не залишилося. А зустрітися їм судилося лише через двадцять років у Москві –  завдяки щасливому випадку…

Утім, маленькому Сашкові жилося у тітки більш-менш стерпно. Бідного родича годували, вдягали, навчали, однак… не любили. Вірніше, недолюблювали. Ось як він згадує один із своїх днів народжень:

“…Из маленькой комнаты-конурки, отгороженной от парадной передней, вылезала глухая тетя Соня — третья и самая старшая из маминых сестер. Она говорила только по-украински:

— Ось тобі, шибздик, конхфекти, тільки не їж усі зразу! — и дарила мне круглую коробочку монпансье. Они были очень вкусные. И это было все. Дальше я не помню, чтобы мне кто-нибудь делал подарки. Впрочем, однажды мне подарили голубой мячик. Но он был с дыркой”.

ТІНІ ТА СВІТЛО

 

Коли «шибздику» стукнуло 10 років, його віддали до 1-ї імператорської гімназії. Тієї самої, де навчалися ще двоє наших видатних земляків – Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський. Але, не провчившись  і двох років, юний Вертинський вилетів звідти як пробка із пляшки: хлопчика, який блискуче склав вступні іспити, немов підмінили: він почав отримувати двійки і прогулювати  заняття. За що його і перевели до 4-ї гімназії – рангом нижче. Але і там Сашко довго не втримався, ледве-ледве «переповзаючи» з класу до класу. Причина була проста: тітка Марія Степанівна, що не мала тями, як треба виховувати дітей, примушувала племінника сидіти за підручниками буквально до опівночі, не дозволяючи гратися і гуляти з друзями. Звісно, така тактика провокувала певний спротив: щоб погуляти,  Сашкові доводилося прогулювати уроки, аби почитати цікаву книжку (він клав її в обкладинку від підручника); щоб приховати двійки, які об’єктивно відображали знання, – виправляти їх у щоденнику. Коли правда викрилася, винахідника лупцювали до синців. У відповідь хлопчина крав у остогидлої тітки гроші або дрібні речі з комоду, які одразу ж продавав на подільському товчку. Отримував за крадіжку на горіхи, але не каявся.

Слід сказати, що займався цими  непристойностями отрок Вертинський не лише вдома. Лаврські печери теж іноді потерпали від витівок юного генія: паломники, які приходили вклонитися святим мощам, залишали на них копійки на свічку. Сашко теж сумлінно прикладався до святих, і…. виходив з печер із повним ротом назбираних монет. Був у нього ще один спосіб добування грошей. Приміром, він навідувався до помешкання одного із своїх однокласників, вдирався до порожнього кабінету його батька-професора, лягав з ногами на шкіряний дливан і заявляв, що не піде доти,  доки не отримає два карбованці…

І як ви думаєте, на що витрачало гроші те паскудне хлопчисько? Ні, не лише на тістечка і сигарети. Не повірите – купував на них квіти і носив їх до Володимирського собору. Річ у тім, що зухвалий хуліган був ніжно закоханий у Діву Марію. І ставив перед її образом замість свічки блакитну троянду. Окрім того, талановитий бешкетник всерйоз захопився театром, а за вхід на вистави треба було, звісно, платити. Варто зазначити, що до театру він ходив так само часто, як і до церкви.

У п’ятому класі за гучні справі та тихі успіхи Сашка виключили із гімназії. На той час він приятелював із затятими шахраями та всілякою босотою. Проте водночас – тягнувся до мистецтва, за найменший дотик до якого доводилося розраховуватися отими краденими грішми, відповідно – і власною шкірою.

Того часу в Києві було багато театральної молоді – усім чомусь страшенно хотілося грати на сцені. Гімназисти в складчину винаймали яке-небудь приміщення (зазвичай, це була зала в Контрактовому домі на Подолі. Ставили все що завгодно – від низькопробних п’єсок до Грибоєдова та Островського. Самі клеїли примітивні афішки, самі розповсюджували білети – переважно серед родичів і знайомих. А в Театрі Соловцова (сьогодні – театр ім. І. Франка) можна було вийти і на «справжню» сцену – щоправда, статистом. Але за це, знову-таки, вимагали грошей. Тож без крадіжок не можна було обійтися. Удома Шурці діставалося, як відомій козі від Сидора, стосунки з Марією Степанівною погіршувалися після кожної вистави – вони закінчувалися пізно, тому юнак приходив додому вже після опівночі. Йому доводилося ночувати в альтанці, адже сувора родичка заборонила кухарці впускати блудного племінника серед ночі.

 

“Однажды тетка сказала:

— Где ты шляешься, там и ночуй!

 — Я стал ночевать в чужих подъездах, просиживая ночи на ступенях холодных лестниц. А потом… потом у меня завелись другие знакомые и друзья — молодые поэты, художники, литераторы. Я попал в среду богемы. Тут мне стало немного легче. Потому что почти всем нам было одинаково плохо, мы делились друг с другом всем, что у нас было, и жили как-то сообща”.

 

Можна сказати, що любов до прекрасного, яка, незважаючи ні на що, проявилася у Вертинського з юних літ, виштовхнула його на вулицю, але, зрештою, від вулиці й врятувала. Мабуть, гени таки взяли своє.

 

УЧОРА І ЗАВТРА

 

Світогляд молодого Вертинського формувався у літературному зібранні Софії Миколаївни Зелинської – викладачки жіночої гімназії, ледь не найрозумнішої і найосвіченішої жінки в Києві. В її домі (Володимирська, 67) збиралася найкраща творча молодь. Серед нових знайомих Олександра були Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал, Володимир Ельснер, Бенедикт Лівшиц, Казимір Малевич, Натан Альтман. Приблизно у цей самий час талановитий юнак виходить на сцену Контрактової зали з власними мініатюрами, пише театральні рецензії та декадентські оповідання, які без проблем друкує газета «Киевская неделя».

Про Вертинського починають говорити у літературних колах як про такого, що подає надії. А він купує собі на подільському товчку фрак (щоправда, він уже був у вжитку) і з незмінною фіалкою у петлиці навідується до богемних кав’ярень, де вечорами дудлить дешеве вино і дискутує на модні теми. За деякими джерелами, саме в Києві, у одній із них – «Павільйон де парі» на вулиці Садовій – Вертинський уперше вийшов на сцену в костюмі П’єро.

 

Проте літературно-театральна діяльність була для молодого таланта збитковою, до того ж він ніяк не міг вирішити, ким усе-таки хоче бути – літератором чи артистом. Водночас їсти хотілося постійно. Аби заробити на хліб насущний та на дорогу у світле майбутнє, Олександр береться за будь-яку роботу – вантажить кавуни на Бессарабці, продає листівки, працює коректором у типографії. Назбиравши таким чином 25 рублів, молодий Вертинський у компанії свого приятеля, художника Олександра Осьмьоркіна, вирушає до Москви.

Власне, на цьому і закінчився київський період його життя. Затим були перші «московські» виходи на сцену в театрі мініатюр (замість гонорару юнаку запропонували борщ і котлети), зйомки в німому кіно, дружба з Мозжухіним і Маяковським, пристрасть до кокаїну, від якого врятувала війна (Вертинський майже рік працював медбратом на санітарному потязі, де зробив 35 тисяч перев’язок, тож думати про білий порошок просто не було часу). Перші виступи з сумними «арієтками» у гримі П’єро, перші пристойні гонорари, перша слава (раптова і шалена), перший гучний бенефіс – 25 жовтня 1917 року, у той самий день, коли в Петербурзі грянув переворот. А попереду його чекали гастролі конаючою російською імперією, втеча з «бездарної країни» у Константинополь, місяці тюремного ув’язнення в Румунії за підозрою у «підривній діяльності». Згодом – довгі роки еміграції, вечірні ресторани, французькі балагани, бананово-лимонні сингапури, палестинські танго, жовті ангели, лілові негри і маленькі креольчики.

…Однак, прощаючись з Києвом, Шурочка Вертинський цього всього ще не знав. Він просто їхав підкоряти Москву. Зрештою – підкорив увесь світ.

 

ЗЛОЧИН І КАРА

 

Вертинський прожив життя, сповнене пригод, захоплень, розчарувань, аншлагів та самотності. І приправлене гірким соусом ностальгії. За його власним зізнанням, усі 25 років еміграції йому часто снився один сон: він повертається до Києва і лягає спати на той самий сундук, де так натхненно плакалося і мріялося в дитинстві. Можливо, саме після одного з таких снів він написав пісню, яка обурила емігрантську братію.

 

Проплываем океаны,

Бороздим материки.

И везем в чужие страны

Чувство русское тоски.

 

При цьому він усе життя вважав себе «українцем за народженням», (ба навіть хохлом себе називав), а своїм маленьким донькам співав замість колискових тільки українські народні пісні.

Після повернення до новітньої імперії Олександр Вертинський кілька разів навідувався до Києва. Старого сундука, до якого він прагнув півжиття, уже не існувало в природі.

А решта – залишилася по-старому. Майже все…

Він дав кілька концертів і навіть знявся у двох кінофільмах студії Довженка – «Кривавий світанок» та «Полум’я гніву», де, до речі, говорив українською мовою, чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді запитала: «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло — мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?» Ледь стримуючи сльози радості, артист відповів: «Так я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!»

У вересні 1954 року під час однієї з гастрольних поїздок до Києва Олександр Миколайович писав своїй молодій дружині:

“ Как бы я хотел жить и умереть здесь. Только здесь! Как жалко, что человек даже не может выбрать себе угол на земле! Что мне Москва? Я не люблю ее! Я всей душой привязан к этим камням, по которым я шагал в юности, стирая подметки, к этим столетним каштанам, которые стоят и стояли тогда и будут стоять после моей смерти… Жаль, что я пою по-русски и вообще весь русский. Мне бы надо было быть украинским певцом и петь по-украински! Украина – рідна мати… Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке…»

Очевидно, це був єдиний злочин Олександра Вертинського, інкримінований йому ним самим. Можливо, саме через цей «злочин» він жодного разу не став «великим українцем». Але від того не перестав бути просто великим.

——————————————————————————————————————–

 

В тему

 

Уламок «срібної доби»

 

Ім’я Олександра Вертинського, як і будь-якої іншої видатної особистості, досі пов’язано з міфами і легендами. Колись навіть подейкували про шпіонську діяльність артиста на користь Совєтської Росії. Мовляв, тому йому і дозволили повернутися на батьківщину і трикімнатну квартиру у центрі Москви дали, і сталінською премією нагородили – на тлі цькування Зощенко та Ахматової… Звісно, це дурниця. Важко уявити Вертинського в ролі Ріхарда Зорге. Просто «батько усіх народів» до його творчості «питал некоторую слабость».

І все-таки насмілюся припустити, що всієї правди про нашого видатного земляка не знає ніхто. Незважаючи на те, що мистецтвознавці обох країн – Росії та України – ніби розклали усе його життя по поличкам. Але дані з багатьох джерел різняться іноді кардинально. Простий приклад. В усіх відомостях про сім’ю А.Н. недвозначно сказано: сестра Вертинського Надія померла у якомусь готелі під час Першої світової від передозування кокаїну. Олександрові повідомили цю сумну новину у санітарному потязі, і, повернувшись до Москви, він не знайшов навіть її могили. А півстоліття потому під час похорону Вертинського його вдові мовчки допомагає літня жінка, у якій родичі з трудом, але все-таки впізнають Надію з «молодого» фото брата і сестри. Однак подальші контакти з родиною Надія Миколаївна (якщо це, звісно, була вона) чомусь різко обриває.

Це ж стосується і творчості. Приміром, існує принаймні три версії створення пісні «То, что я должен сказать» («Я не знаю, кому и зачем это нужно»). Якщо спиратися на спогади Костянтина Паустовського, Вертинський присвятив її вбитим у Борщагівці під Києвом юнкерам, яких послали «на вірну смерть проти небезпечної банди». За іншою версію, пісня була написана після розстрілу більшовиками всього особового складу юнкерської школи в Києві. За ще одним припущенням, вона присвячена 300 юнкерам, розстріляним у Москві в 1917 році.

Різняться також відомості про ставлення Вертинського до жовтневого перевороту. Одні стверджують, що революцію молодий артист сприйняв як велике оновлення, інші доводять, що це стало для нього великим потрясінням. Треті кажуть, що буремні події у  країні були Олександрові Миколайовичу до лампочки, оскільки він у той час був надто захоплений власними аншлагами та черговою пасією.

«Ничего теперь не надо нам,

Никого теперь не жаль»

 

До речі, стосовно пасій. Відомо, що Вертинський мав грандіозний успіх серед жінок (що і не дивно). Ще з гімназійних років він закохувався мало не щодня. Проте ледь не всі його романи закінчувалися іронічно-гіркою строфою з пісні:

 

И души вашей нищей убожество

Было так тяжело разгадать…

Вы уходите… Ваше Ничтожество...

Полукровка. Ошибка опять.  

 

Відомо, що одна з найкращих пісень Вертинського – «Ваши пальцы пахнут ладаном» – присвячена Вірі Холодній, у яку маестро був палко і безнадійно закоханий (щоправда, деякі знавці стверджують, що не так вже і безнадійно). До речі, не всі знають, що саме він умовив нікому не відому дружину прапорщика спробувати знятися в кіно, і саме він перший назвав її королевою екрану. А пісня була написана у 1916 році, коли актриса і не думала нікуди йти «по белой лестнице». Навіть – у «светлый рай». Проте через три роки вона справді померла: за одними джерелами – від іспанки, за іншими – при загадкових обставинах. Наврочив?..

У 1918 році під час гастролей у Харкові Вертинський зустрічається з іншою актрисою – теж демонічно красивою Людмилою Саніною (через кілька років у еміграції вона стане особистим модельєром і подругою Грети Гарбо). Закохується до безтями, але…

 

Все закончилось так нормально,

Так логичен и прост конец:

Вы сказали, что нынче в спальню

Не приносят с собой сердец.

 

У 1920-х у Польщі Вертинський одружується з балериною на ім’я Ірена (насправді її звали Рахіль Потоцька), якій начебто була присвячена однойменна пісня («Я вам сердце со сцены, как мячик бросаю, ну, ловите, принцесса Ирен»). За усіма наявними джерелами, шлюб виявився невдалим і нетривалим. Пара розбіглася, і Вертинський продовжив подорожувати наодинці. У Парижі він познайомився зі знаменитою Марлен Дітрих, а невдовзі в Америці закрутив із нею роман. Складнощі, з якими довелося стикнутися поетові, залицяючись до зірки, змальовані ним у жартівливій пісеньці «Марлен»:

 

На ночь надо вам попеть,

С поцелуями раздеть,

Притушить кругом огни.

Завтра съемка… –ни-ни-ни…

 

Приписують Вертинському і захоплення юною співачкою Аллою Баяновою (його сім’я досі з нею не спілкується), але це, напевне, повна нісенітниця. Він був донжуаном, але не педофілом. І лише опікав дитину, з батьками якої мав дружні стосунки (коли вони працювали разом, Аллі було всього 13-14 років).

 

«Мадам, уже песни пропеты,

Мне нечего больше сказать»

 

Чому ж блискучому серцеїду Вертинському, якого обожнювало майже все жіноче населення земної кулі, так не таланило із конкретними і досить яскравими жінками? Не кажучи вже про численних «мадам, уже падают листя». Чому майже всі його романи закінчувались великим пшиком? Можливо, справа у неспокійній вдачі поета? У тому, що «даже кораблям необходима пристань, но не таким, как мы, не нам – бродягам и артистам». У Шанхаї – останній гавані перед поверненням на батьківщину – у 1935 році Вертинський знову-таки безнадійно закохується у поетесу Ларису Андерссен. А в 1940-му там же знайомиться із юною грузинською княжною Лідією Циргвавою (з нею, незважаючи на шалену різницю у віці, відносно щасливо проживе свої останні 15 років, народивши двох талановитих дочок). І саме їй, 18-річній дівчинці, майже дитині, «підтоптаний» і потертий життям 53-річний наречений зізнається: «…Не спрашивайте ни о чем. Ничего не было. Ничего. До ужаса ничего. Был обман. Подделки. Фальшь. Суррогат. Пародия».

Цікаво, що багато років потому вдова Вертинського розповідала, що зі своєю першою дружиною – тією самою напівзагадковою Ірен – маестро розстався, уже живучи в Шанхаї. Тобто не раніше 1935 року. Виходить, інформація про недовговічний шлюб недостовірна? І Марлен та інші красиві романи А.Н. – банальна подружня зрада?.. До речі, зворушлива «Песенка о жене» – дружина смиренно чекає чоловіка з концертів і вибачає йому «дежурные влюбленности» – написана насправді задовго до знайомства із Лідією.

…Утім, як би там не було, а, одружившися на юній чарівниці, Вертинський сказав: «Найстрашніше у моєму житті – жінки – залишилось позаду». Однак це йому не завадило надавати дружині приводи для ревнощів. Йому  навіть приписували роман з актрисою Ларіоновою (вони грали разом у «Анні на шії»). Злі язики подейкували, що він навіть помер у неї на руках.  До речі, навколо смерті Олександра Миколайовича теж ходили легенди – ніби він упав прямо на сцені, посеред виступу. Або за кулісами, після виступу. Або у гримерці Будинку престарілих акторів, де співав останній концерт. Потім з’явилася офіційна версія – Вертинський помер у ленінградському готелі «Асторія» від серцевого нападу. Розтин показав гіпертонічну хворобу. Щоправда, деякі обізнані сучасники з артистичних кіл упівголоса твердять, що зупинку серця обумовила не гіпертонічна хвороба сама по собі, а дещо інше. Як би це сказати делікатніше… Словом, що Вертинський у готельному номері був не один. У найкращому розумінні цього виразу. І помер смертю, якої побажав би собі будь-який дієздатний чоловік… Чесно кажучи, не думаю, щоб це було правдою. В останні роки свого життя він був надто втомлений і змучений хворобами і тупим «совком». Але якщо це навіть і  так – я особисто рада за Олександра Миколайовича. Це дійсно прекрасна смерть.

 

«А за окном шелестят тополя:

Нет на земле твоего короля»

 

Колись Олександр Вертинський самовпевнено сказав своїй молодій дружині: «Після моєї смерті будеш любити мене ще сильніше». Найцікавіше, що так воно і сталося: все ще відчайдушно красива 34-річна вдова з двома дітьми заміж більше не вийшла. Жоден з мужчин, які добивалися її руки, не витримував конкуренції навіть з мертвим Вертинським.

…Невдовзі після того, як його не стало, вона побачила сон: вони з чоловіком на вокзалі, йдуть уздовж потягу, Олександр Миколайович збирається їхати, а вона його проводжає. Він говорить, що в нього п’ятий вагон у п’ятому потязі, а місце – шосте. «Лиля, не забудь». А через кілька днів у конторі на Новодєвічьєму цвинтарі їй видали документ, у якому значилося: «А.Н.Вертинський похований на дільниці №5, ряд – п’ятий, місце могили – шосте. Деякий час потому, коли на могилі встановили пам’ятник у вигляді кришки роялю, удові знову наснилося щось незрозуміле і моторошне: ніби стоїть вона біля могили з квітами і бачить, як він, показавшисm із землі, намагається плечима роздвинути кам’яні плити. Прийшовши через кілька днів на цвинтар, вона побачила, що між мармуровими камнями з’явилися тріщини. Тобто камені, які були встановлені на цементний фундамент і близько зімкнуті, з незрозумілих причин розійшлися… Може, це був не зовсім сон?..

А багато років потому молодша дочка Олександра Миколайовича Анастасія в одному з інтерв’ю розповіла про власне сновидіння: «Раптом виявляється, що тато живий. І що його щойно бачили у квітковому магазині на Тверській… ми всі дізналися про цю новину і бігом туди – мама, бабуся, Маша, всі радісні. Звісно, я прибігла першою. Тато дійсно там, у кріслі. Я сідаю у нього в ногах і уважно дивлюсь йому в очі. «Скажи, будь ласка, тату, – кажу я йому, – хіба ти не помер?» А він дивиться на мене, і в його очах – насмішка».

…Звісно, не помер. Хіба це досі не зрозуміло?  Такі насправді не вмирають. Такі йдуть «по белой лестнице». Пам’ятаєте  пронизливий рядок Висоцького «Наши мертвые нас не оставят в беде»?.. Вони лише роблять вигляд, що покидають нас, підіграючи Богові у найбільшій з його містифікацій.

 

P.S. Очевидно, є категорія людей, які, відчувши одного разу пісні Вертинського, потрапили до своєрідної пастки.  Наче та муха, яка, скуштувавши меду, вгрузла у нього по самісінькі крильця, і фіг тепер з того солодкого полону виборсається. Очевидно, до цієї категорії диваків належить і автор. Бо з деяких пір якось незатишно себе почуває, якщо на плейєрі МП-3 раптом немає Вертинського. До речі, плей-лист з найкращих його пісень я, невідомо з якої радості, назвала «Ангел». Не задумуючись,  навмання. Чому саме «Ангел» – незрозуміло. Не був Вертинський ангелом – з якого боку не поглянь.

…А біс його знає, чому. Просто ангел – і все. 

 

***

Я всегда был за тех, кому горше и хуже,

Я всегда был для тех, кому жить тяжело.

А искусство мое, как мороз, даже лужи

Превращало порой в голубое стекло.

 

Я любил и люблю этот бренный и тленный,

Равнодушный, уже остывающий мир,

И сады голубые кудрявой вселенной,

И в высоких надзвездиях синий эфир.

Трубочист, перепачканный черною сажей,
Землекоп, из горы добывающий мел,
Жил я странною жизнью своих персонажей,
только собственной жизнью пожить не успел.

И, меняя легко свои роли и гримы,
Растворяясь в печали и жизни чужой,
Я свою – проиграл, но зато Серафимы
В смертный час прилетят за моею душой…

Олександр Вертинський, 19 січня 1952 р.