Слюсарчук розповів свою правду. Інтерв’ю з-за ґрат. Частина 2

«Моя освіта підтверджувалася неодноразово»  ( Продовження. Початок тут )

 – Андрію Тихоновичу, кримінальна справа проти Вас базується на тому, що Ви оперували хворих, не маючи відповідної освіти. Документи про її наявність слідство вважає підробленими, а історію з отриманням дубліката диплома – вигаданою. Чи є  живі люди, які б могли підтвердити факт Вашої освіти та Вашу кваліфікацію?

– Спочатку про дублікат. Я справді загубив свій диплом. І тому звернувся до Російського державного медуніверситету  з проханням видати дублікат. Написав заяву на ім’я тодішнього  ректора Яригіна, дав об’яву в газету про те, що втрачений диплом вважається недійсним, проплатив у касу якісь кошти, і через деякий час мене направили до архіву. Там вийшла невеличка заминка, завідуюча архівом не повірила, що я в 14 років вступив до ВНЗ, питала про мене у викладачів і в ректора – чи справді така дитина була. Підняла мою особову справу – я бачив свою заяву дитячим почерком, своє дитяче фото, заяву про вступ до комсомолу, залікову книжку, довідку про здоров’я – тобто все, що стосується мене та мого навчання. Крім того, у тій же папці була особова справа лікаря-ординатора.  (До речі, газета написала, що завідуюча архівом була звільнена з університету за підробку документа. Начебто вона допомогла мені у цьому. Але насправді ніхто її не звільняв, вона спокійно пішла на пенсію у червні 2010 року). Отже, я отримав дублікат, розписався (в кримінальній справі є копія цього аркуша) і поїхав звідти повністю переконаний, що в мене все гаразд.

– В Україні моя освіта підтверджувалася неодноразово. Причому навіть без моєї участі. Наприклад, у 2007 році за вказівкою СБУ мене перевіряв ректор Інституту Чорновола Когут Василь Михайлович.  Про факт перевірки ніхто не знав, і я про це дізнався вже згодом. Йому прийшли документи із ВАКу та з Російського державного медуніверситету, які підтвердили факт мого навчання, отримання диплома і видачі дубліката. Коли я вказав на це слідчому Сороці, він відповів, що це для нього вже неважливо, тому що йому відомо, що я ніде не вчився. У тому ж 2007 році на мене один із моїх пацієнтів написав заяву, що я неправильно його лікував і що, на його думку, у мене немає освіти. Жидачівським судом розглядалася цивільна справа, яку я, до речі, виграв. Цим судом було встановлено факт мого навчання у ВНЗ. Усі ці документи тепер нівелюються, на них ніхто не звертає жодної уваги, зате на перший план виступає папірець невідомого походження.

– Але це ще не все. В 2009 році, коли я  встановив другий світовий рекорд  із запам’ятовування 30 млн після числа Пі, один журналіст писав про мене статтю. Він зателефонував до адміністрації Російського держмедуніверситету та спитав, чи дійсно такий навчався, чи отримав диплом і чи справді поступив у 14 років. Ці факти йому підтвердили.

– Тоді ж, у 2009 році, в Міністерстві охорони здоров’я працював директором Департаменту науки, освіти і кадрів Микола Васильович Панчук.  Під тиском Миколи Єфремовича Поліщука він особисто телефонував до адміністрації Російського медуніверситету, і йому теж підтвердили факт мого навчання та видачі документа. Зараз він працює в Генеральній прокуратурі керівником відділу по наглядах за судами. Панчук настільки авторитетний чоловік, що йому достатньо розкрити рота та сказати правду, що мою освіту справді підтверджували. Але він жодного кроку не зробив, щоб мене захистити. І я буду викликати його до суду. Якщо вже бреше, то нехай бреше мені в очі.

– І ще маленький нюанс. Я є в списках випускників ВНЗ 1991 року. Сторінка 7, номер 1663, найнижчий запис. А тепер дивіться: слідство бере цю сьому сторінку  (вважають, що я її підробив), але не бере ні восьмої, ні шостої.  Бо якщо на початку восьмої стоятиме номер 1664, це означатиме, що ніякої підробки не було.

 

«Я називав слідчому прізвища викладачів і пропонував їх опитати»

– Довести навчання людини в певному закладі  можна за допомогою як прямих, так і непрямих доказів. Наприклад, розшукавши колишніх однокурсників і викладачів, які б свідчили на користь Вашого перебування у ВНЗ. Наші читачі дивуються, чому Ви цього не зробили.

– Це не так легко, як здається на перший погляд. На курсі у мене було 160 чоловік. Із кимось я підтримував стосунки, з кимось – ні. Минуло 25 років, більшість однокурсників я знав в основному по  іменах – як Володю, Катю, Толіка. Деякі прізвища теж пам’ятаю – наприклад, Чижова Сергія, Рассказова Сергія, Пономарьову Юлію, Соловйова, Соболєва. Але я не знаю ні по-батькові цих людей (бо не спілкувався з ними у такий спосіб), ні років їх народження. Зрозумійте правильно: я не проти спробувати відшукати своїх однокурсників, це хороша ідея, але не маючи чітких даних і ще й перебуваючи у СІЗО, це неможливо. Адвокати за півтора роки зробити нічого не змогли. Я написав листа до Російського державного медуніверситету з проханням надати їм список студентів, які навчалися зі мною та могли б свідчити. Безуспішно. Ніяких списків їм не надали, послалися на закон про нерозголошення даних.

– Щодо викладачів. Я називав слідчому Сороці  їх прізвища та пропонував, як приблизно можна їх опитати, в цьому не було ніякої складності. Показали б мою дитячу фотографію, і щось би хтось згадав. Але, на жаль, ніхто цього навіть і не збирався робити.

– Окрім московського вузу, я навчався у Санкт-Петербурзькому університеті на факультеті медичної психології, і цей  факт теж підтверджений. Коли я просив знайти мого куратора Розума Сергія Івановича, жодного кроку не було зроблено.

– Крім того, можу сказати, що в Києві є лікар Ісаєнко, дружина якого закінчила у 1992 році Російський медуніверситет і мене пам’ятає. Вона поступила набагато пізніше за мене, але я був настільки помітним, що мене знали всі. І коли я слідчому вказував, що в Києві є особа, яка пам’ятає мене по інституту, ніхто пальцем не поворухнув, щоб її опитати. Бо те, що стосувалося підтвердження моєї освіти, слідство не цікавило. І тому всі ці заявки, що я не хочу підтвердити свою освіту опосередковано – через однокурсників  чи викладачів – це абсурд. Мене тримають уже майже два роки у в’язниці, до мене 9 місяців не пускали адвокатів, окрім того, буду відвертим – адвокати не хотіли працювати. Хоча я розумію, що коли йде такий тиск, захистити мене в нашій державі дуже важко.

 

«Якщо я робив щось неправильне, чому мене не зупинили?»

– Вас звинувачують у низці тяжких злочинів, зокрема за статтею 121 («Заподіяння навмисного  тяжкого  тілесного  ушкодження, що спричинило смерть»). Точку зору Вашого адвоката з цього приводу ми вже знаємо.

 – Хотілось би почути і Вашу. Адже пацієнти вмирали, і це є доведений факт. Що скажете?

– Скажу те, що у випадку важкої черепно-мозкової травми, де було втрачено час, де сама сукупність травми є несумісна з життям, де є ряд ускладнень, смертність пацієнтів сягає 90–95 %. Така смертність має місце у всіх нейрохірургічних центрах – не лише нашої країни, а і всього світу. Це є проблема невирішальна, всі це чудово розуміють. І не звинувачують у смерті пацієнтів, травми яких є несумісні з життям, нейрохірурга, котрий намагався надати  медичну допомогу.

– Я надавав допомогу, будучи офіційно на посаді професора, доктора медичних наук, лікаря, який був акредитований українським Міністерством охорони здоров’я. У 2008 році мені було присвоєне звання лікар-нейрохірург вищої категорії,  і за таких обставин я виконував свій прямий обов’язок. Реагуючи на прохання допомогти, я виїжджав на місце, консультував і приймав ті чи інші рішення. Я не зробив жодної клінічної помилки, тобто всюди ставив правильний діагноз і правильно обирав лікувальну тактику. Навіть якщо пацієнти вже агонізували. Щоб було зрозуміло: зі ста чоловік із такою патологією після операції може вижити тільки шестеро. Тобто диво може трапитись на 6 %. Якщо не прооперувати нікого – помруть усі сто.

– Ще один нюанс. Пацієнтам навіть не проводили судово-медичну експертизу трупа. Наприклад,  дитина Прокопчук – черепно-мозкова травма плюс тотальна пневмонія, гостра ниркова недостатність і цілий ряд інших ускладнень, які були майже несумісні з життям. Дитину після смерті навіть не розтинали. А це означає, що жодна експертиза не може сьогодні встановити причинно-наслідкового зв’язку із смертю, тобто назвати причину, з якої померло це дитятко. Може припустити, але довести не може. Проте сьогодні експертиза встановила чітко мою вину. Абсурд вищого рівня! І так майже по всіх випадках. Крім того, в історіях хвороби переписувалися протоколи операцій, на багатьох з них взагалі не було мого підпису. І це не завадило слідству звинуватити мене в злочинах.

– Я жодного злочину не вчиняв. Усі операції я проводив, будучи офіційно визнаним лікарем-нейрохірургом вищої категорії, тобто я складав іспит, мене групою спеціалістів було освідчено, мені видали документ, підписаний міністром охорони здоров’я Князевичем. Після того я влаштувався за конкурсом у Національну медичну академію післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика на кафедру нейрохірургії на посаду професора, яка надавала мені право надавати практичні консультації, брати участь у лікувальному процесі на території всієї України.  Я працював у сукупності з групою лікарів і ніколи жодного рішення одноосібно не приймав. Усе приймалося консиліумом. Найцікавіше, що в їхніх діях ніяких ознак правопорушення немає, а мені інкримінують два тяжких злочини. Звідси запитання: що робили 16 лікарів, які стояли поруч зі мною та дивилися, що я роблю? Якщо я робив щось неправильне, чого мене не зупиняли?

– Окрім того, я хочу, щоб ви знали про те, що всі історії хвороб були вилучені та «гуляли» по Україні – у  міліції, прокуратурі – ще до того,  як почалося слідство. Це свідчить про те, що люди готувалися до цієї спецоперації. Шукали, за що зачепитися. Крім того, були грубо порушені всі мої права. Є таке поняття, як таємниця слідства. Це означає, що жоден документ, жоден факт не мають бути розголошені до того часу, поки слідство не закінчиться та судом не буде встановлена вина. А що було у моєму випадку? Прокуратура, СБУ, міліція  запрошували «Експрес», видавали журналісту історії хвороб для того, щоб він фотографував і розміщав ці матеріали у своїх псевдорозслідуваннях.

 

Суддя поводиться як прокурор

– Як Ви думаєте, чому одні лікарі свідчать на Вашу користь, а інші – навпаки?

– На мою користь свідчать ті лікарі, які зі мною брали участь у лікуванні та порятунку реальних пацієнтів. А елітні нейрохірурги писали експертизи, за які вони потім будуть відповідати – ну а що їм ще залишається? Крім того, я ж казав, що вся нейрохірургічна еліта на чолі з Миколою Поліщуком була налаштована проти мене.

– Ось такий вам красномовний приклад. Головним нейрохірургом України був підписаний документ, який мені присвоїв звання лікаря-нейрохірурга вищої категорії. Це було в 2008 році. А вже в 2012 тим самим головним нейрохірургом України були сказані такі слова: «Слюсарчук не є лікарем, він не володіє практичними та теоретичними знаннями в області нейрохірургії».  Тоді запитання: а як же він тоді мені присвоїв знання нейрохірурга вищої категорії?  Як він підписався під цим? Якби мені не дали тієї вищої категорії, не влаштували на посаду, то я б не вчиняв жодної дії.

– І я не чекаю ані від української експертизи, ані від українського правосуддя адекватних, законних, неупереджених рішень. Правосуддя щодо мене вершилося наступним чином: що б я не казав, які б докази не наводив, суддя ходила в дорадчу кімнату рівно на 30 секунд і виходила з готовим рішенням. Звичайно, не на мою користь. Суди просто виконували завдання з мого знищення та утримання в СІЗО. Я це заявляю офіційно. Суддя веде себе відповідним чином. У мене таке враження, що це не суддя, а другий прокурор. Коли свідки захисту викладають інформацію, яка могла б мене виправдати, суддя впадає в безпам’ятство, починає давити на свідків, залякувати їх для того, щоб різними шляхами довести своє абсурдне звинувачення.

 

Вибіркове правосуддя – це не лише Юлія Володимирівна

– Які Ваші прогнози щодо подальшого розвитку подій? Чи сподіваєтеся, що Вас буде виправдано?

– Скажу відверто. На сьогоднішній день я прагну вести переговори з певними людьми в Російській Федерації – в плані того, що я готовий віддати деякі матеріали, які від мене хочуть, в обмін на те, що вони підтвердять законність і факт отриманої мною освіти та захисту наукової роботи. Такі переговори зараз відбуваються, я вже дещо віддав їм, і тому  чекаю, що ті люди, які це все розпочали, отямляться та зрозуміють, що жодна моя робота не варта того, щоб зламати мені життя. А якщо Росія підтвердить факт моєї освіти, думаю, що вся ця машина, яка так методично по радянській системі мене знищує, не матиме більше жодного доказу проти мене. Я сподіваюся, що найближчим часом це відбудеться.

– До речі,  хочу сказати, що  як тільки я опинюся на волі та трохи  відпочину від цього пекла, я зіграю в шахи з комп’ютером і будь-яким гросмейстером, який розказує, що я некомпетентний і грав нечесно. Також я готовий буду в присутності поважної та незалежної комісії  довести феномен своєї пам’яті. Крім того, я заявляю, що готовий сьогодні вступити до будь-якого медичного ВНЗ України та в межах півроку підготуватися і скласти всі іспити не менше ніж на сто балів. Я готовий це зробити, але будучи на волі, безперечно. Бо для цього потрібні нормальні людські умови. А тут до мене ставляться, як до скота.

– Якщо ж мої надії не виправдаються та російська сторона, попри все, не підтвердить факту моєї освіти, то виправдати себе я не матиму жодної можливості. Вони ж розуміють, що за цей жах, який  сьогодні вчинили стосовно мене, за всі ці фальсифікації треба буде відповідати. Якщо я сьогодні вийду на волю, то зможу заявити, що в цій країні робиться. Що говорити  про вибіркове правосуддя тільки відносно Юлії Володимирівни  просто смішно. Суди непробивні, прокурор доходить до абсурду. Крім того, я заявляю, що жоден представник процесу обвинувачення – ні прокурор, ні суддя поняття не мають, про що вони сьогодні слухають справу. Вони законом керують так, як їм зручно. В демократичній країні цього не могло б відбутися апріорі. Звичайно, я буду звертатися до президента, до генерального прокурора пана Пшонки та зараз вже готую такі звернення, але не  вірю, що ці люди почують мене. Бо здається, що без участі влади тут не обійшлося. Я заплатив за свою політичну позицію. Вони просто чекали варіантів і можливостей. І Росія їх підкинула. А СБУ цей процес організувала – через МВС, у якого були помічники –  спочатку журналісти, які підготували громадську думку, потім нейрохірурги, які з великим задоволенням зробили потрібні експертизи.

– Якби я був на свободі, звернувся б до інших країн за допомогою через їх посольства у Києві.  До інших нейрохірургів – в Ізраїлі, Америці, Європі, до центрів нейрохірургічних. Попросив би, щоб організували незалежні експертизи спеціалістів. І я думаю, що вони змогли б своїм авторитетом переконати сьогодні українську владу та правосуддя у тому, що вини моєї немає. В чому моя вина? Я намагався врятувати людські життя. Завжди все кидаючи, поспішав на допомогу. А тепер мене нищать…

Від редакції. Зараз ПіК намагається розшукати людей, на яких посилався Слюсарчук у цій розмові, як таких, котрі можуть підтвердити факт його навчання.