Слідами прогресивного соціалізму: Вітренко 10 років тому

Отримавши оптимістичну звістку про те, що Наталія Михайлівна Вітренко повертається до великої політики, я згадала свою незабутню зустріч із нею рівно 10 років тому

Працюючи тоді в друкованому тижневику ПіК, напросилася на інтерв’ю до лідерки ПСПУ, прийшла прямо до неї в офіс на Хрещатику і ми дуже мило провели час, бесідуючи про нагальне. Пропоную разом згадати ті благословенні часи та цього непересічного політика, яким була Наталія Вітренко в 2003 році. І порадіти тому, що нас чекає з її поверненням.

 

 Был город пасмурен, зол и сир.

І было в городе все не так.

А я мечтала исправить мир.

Но, слава Богу, не знала как.

Катерина Горбовська

 

В офісі Наталії Михайлівни Вітренко мене зустріли непривітно. З недовірою і підозрілістю

Гортаючи презентований мною останнє число ПіКу, лідери ПСПУ повідомили, що журнальчик у нас так собі, посередненький, несерйозний, розважальний, ґрунтовних матеріалів про політику ми не друкуємо, тому вони його і не читають. І моя розмова із Наталією Михайлівною  вийшла не такою, як планувалося від початку. Бо у запланованому  вигляді інтерв‘ю  просто не відбулося б. У ліпшому разі зі мною  не стали б розмовляти, у гіршому – думаю, могло дійти і до рукоприкладства. І я зараз поясню чому: при розмові був присутній Володимир Романович Марченко.

На мою пропозицію Наталії Михайлівні зробити розмову по-справжньому цікавою, з гострими запитаннями і відповідями, Володимир Романович страшенно обурився: «Які це гострі запитання? Знову бруд будете лити? Замовлення чиїсь виконувати? З ким живе, з ким спить, хто фінансує? Тут одна журналістка приходила, питала: чи правда те, що ви, Наталіє Михайлівно, співпрацюєте з Кучмою? А я їй відповів: а це правда, що ви – панельна проститутка?..»

Знаючи крутий норов Володимира Марченка і пам’ятаючи про випробування, які минулого скликання випали на долю  Павла Мовчана, я всіляко намагалася поводити себе чемно, щоб у жодному разі не образити честь і гідність прогресивних соціалістів. Але, здається, мені це не вдалося.  І вже зараз,  пишучи ці рядки, я розумію, що лише завдяки холоднокровності і витримці Наталії Михайлівни мені не набили пики і не спустили зі східців

Справедливе суспільство Наталії Вітренко

 – Наталіє Михайлівно, а яка взагалі Ваша мета? Чого Ви хочете? Тільки без патетики, будь ласка.

– Я хочу, щоб Україна була цивілізованою. Без патетики. Я хочу спокійно жити в країні. Я не хочу ходити по вулицях і бачити, як інваліди чи люди похилого віку, чи багатодітні матері просять  копійчину на хліб. Я переконана, що Україна настільки багата, що може забезпечити мінімальний рівень життя для всіх. У нас не може бути голодних. Держава має гарантувати можливість вижити всім. А от далі – потрібно, щоб була забезпечена можливість чесним шляхом, чесною працею гідно жити. Я за те, щоб були і дачі, і віли, і  яхти, і хороші машини. Але не в тих, хто грабує. Не в тих, хто паразитує, а в тих, хто працює. Щоб людина знала: от вона чесно працює, вона може собі це дозволити, і це нормально.

 

– Наталія Михайлівна, цього хочуть всі.

– Чому це всі? Я зовсім так не вважаю. Що ви хочете мені сказати? Що цього хоче сьогоднішній парламент?  Безумовно – ні, я це стверджую. Якби вони цього хотіли, то, приймаючи бюджетну резолюцію, вони починали б із соціальних питань. Бо перше, що треба робити – це гарантувати всім людям право на життя. Всім! Незалежно від того – студент він чи пенсіонер, працює чи безробітний. З цього повинен будуватись бюджет. Як це робити – я знаю. Але вони не хочуть цього робити. Вони хочуть збагачуватись самі. Ось чому там мільйонери примножують свій  капітал. Приклад: податок з фізичних осіб. Це що, для народу зроблено? Єдиний податок 13% – це для народу? Це тільки для багатих. Бо багатого він захищає. Того, чого хочу я, у парламенті  не хочуть. І цього не хоче Президент. Ось в чому біда України.

 

– Вас послухати – виходить, що усі навкруги погані… 

– З політиків? На жаль, більшість поганих. Вони і викарабкувались на поверхню, тому що вони погані. Один поганий іншого поганого тягне.

 

– А є хоч якась політична сила, яка б Вам імпонувала?

– У парламенті – немає. Абсолютно. Взагалі, ми намагалися, звичайно, шукати своїх однодумців… Сьогодні працюємо з «Руським блоком». Я думаю, що це та політична сила, з якою ми продовжимо спілкування. Ми з ними підписали договір, і будемо працювати разом. Ми обстоюємо напрям побудови справедливого суспільства, ми хочемо змінити систему влади, щоб влада була залежною від народу, тобто у нас є своє кредо, свої принципи, ми не будемо цього зрікатись. І тут взагалі не треба так драматизувати, що ми одні. Так, ми одні. Ну і що? Ну і що з того?

 

– Але так не буває, Наталіє Михайлівна. Виходить, усі інші «ідуть не в ногу»?

– А як, по-вашому, зароджується нове? Саме так. Коли болото є спільним, а тільки одне іде в іншому напрямку і потім воно змінює курс. А як інакше? Історія Куби, історія Радянського Союзу доводить, що якраз нове з’являлося з невеликого, і воно було дійсно нове, не так, як усі інші.

 

– Ви все-таки не окреслили Вашої політичної мети.

– Врятувати Україну. Я хочу – щоб мої діти і онуки тут жили. Щоб вони не втікали з країни. А вони будуть жити тут, коли тут буде нормальне життя.

 

– І Ви бачите в собі сили досягти цієї мети, тобто ощасливити Україну?

– Це бачать і виборці. Інакше я не мала б такої підтримки. Комусь хочеться того чи не хочеться – треба ж дивитися правді в очі. І я для себе як політик роблю висновок, що люди дійсно підтримують мої переконання, мою ідеологію. Не тому що я краще виступаю, ніж інші. Хтось співав, хтось привозив співаків, хтось може на вухах ходити на наступних виборах – це ж така справа. А голосують ті, хто ще не розучився думати. Вони голосують за програму, за особистість.

 

І останнє запитання… тільки не бийте

– Ви хочете бути президентом України?

– Чому тільки України? Будемо думати, що далі. Треба рятувати весь світ. Якщо зараз йдуть розмови  про Сполучені Штати Європи, чому не може бути об’єднання, наприклад, слов’янських держав? Я хочу, щоби був врятований світ. Все, що потрібно для цього робити, я буду робити.

 

– Зі світом зрозуміло, а Президентом України Ви бути хочете?

– А чому це ви десятий раз питаєте?

 

– Бо мені цікаво.

– Я хочу вам сказати, що жадоби до цієї посади, аби я мріяла і вночі не спала – у мене немає. Це сто процентів – немає. Але я не хочу бачити, як вмирає моя країна і не хочу, щоб недолугі, тупі, підлі люди були на чолі всієї держави. Не хочу. Ось чому свого часу я вирішуватиму – буду я когось підтримувати, чи сама стартуватиму, але щоб з цим не миритися.

 

– Як Ви ставитеся до визначення «марґінальна партія»?

– Я, знаєте, не дуже розумію, як це може бути марґінальна партія. Марґінали не можуть об’єднуватись в партії. Марґінали – це той прошарок людей, які втрачають взагалі людський звичний спосіб життя. От що таке марґінали.

 

– На жаль, побутує думка, що Ваша партія (ПСПУ) якраз і спирається на таких людей…

 

У цей час Володимир Марченко, який до цього брав активну участь у розмові, хоч я його про це і не просила, вибухає: «Ну, починається… Наталія Михайлівно, припиняйте інтерв’ю. Бо це вже фокуси починаються. Побутує думка, що ви козли, що ви рогаті, що ви ще якісь… Припиняйте, я вас прошу. Мені вже все зрозуміло, для чого вона прийшла». На що Наталія Михайлівна зауважила, що їй це було зрозуміло відразу. Але розмову все ж таки продовжила.

 

–  Я хочу сказати, що ця думка не побутує, за цю думку платять шалені гроші. І платять американці. І цю думку тиражують брудні політики і брудні журналісти. Ось хто на цьому заробляє. Приклади: Ляшко і Десятников, які це надрукували в газеті «Свобода», і з кими ми судилися. Але  вони роблять все, щоб уникнути суду. Бо вони, як усі брудні люди, завжди бояться світла. От ми подали в суд. Наведіть приклади, дайте докази. Доказів нема і прикладів нема. Просто є замовлення, щоб кинути бруд. Ось і все. Я розумію, звідки ноги ростуть.  А якщо питання взагалі політичне, то тут розумна людина повинна розуміти, що марґінали не можуть об’єднуватись в партії. Візьміть 10 бомжів. І скажіть їм об’єднатись – на будь-якій підставі. Вони не об’єднаються. Бо у них втрачені людські ознаки. А щодо того, на кого ми спираємось. Можновладці тішать себе надією, що партію Вітренко будуть підтримувати тільки люди, які ображені на владу. На те, що мала пенсія, мала заробітна плата. Але це абсолютно неправильно. Ми відчуваємо все більшу підтримку  різних прошарків населення, взагалі людей, які сьогодні мають роботу, але не хочуть і далі жити в такому затхлому повітрі. Вони відчувають, що бандитизм, корупція, шахрайство на кожному кроці – це ж взагалі ненормальне життя в державі, І коли вони спілкуються з нами і читають наші програми, вони самі переконуються: те, що пропонуємо ми – відповідає як світовій практиці, так і нашим історичним традиціям. Ось чому підтримка наша зростає.

 

У цей час Володимир Марченко, який важко переносив мою присутність, розійшовся гнівною тирадою, під час якої, згадавши страждальця Мовчана, і я всерйоз злякалася за цілістність своїх органів. Марченко: «Наталія Михайлівно, оце ми страждали, розповідали – це все буде викинуто, залишиться тільки стосовно марґіналів! Вона мене принизила просто тут! Просто-напросто прийшла і принизила. Я  не хочу її слухати. «Ваша партія маргінальна»! Це я марґінал – депутат трьох скликань? Чи це ви марґінал – доктор наук, академік? Марґінали? Партія марґінальна! Та не треба розповідати, – все зрозуміло. Зрозуміло, що ви і хто ви».

 

– Наталія Михайлівно, я хочу поставити ще одне запитання, але боюся, що мене зараз поб’ють…

 

Володимир Марченко: «Вимкніть диктофон, я вас прошу, ідіть питайте туди, у тих політиків, яким байдуже, як їх називають. Уже видне замовлення. Наталія Михайлівно, я  вас прошу: припиніть інтерв’ю з цією журналісткою, яка використовує  свій статус,  щоб  доводити лайно. Наталія Михайлівно, я вас прошу. Це вже заготовка. Я вас прошу припинити інтерв’ю і сказати цьому журналістові: до побачення. Не треба інтерв’ю. Не треба публікації. Нехай вона йде, не дратує мене і  не принижує. Нехай питає в інших політиків.  Академік, кандидат у Президенти, народний депутат України –  а вона бруд кидає». На зауваження Наталії Михайлівни, якщо питання їй не сподобається, вона просто не буде відповідати, Марченко сказав: «Це теж трюк: загнати питанням, а потім написати: відмовилась відповідати.  Не треба цього робити. Те, що ми розповідали про правду, про порушення демократії – цього нікому не треба. Їм треба лайном закидати. Просто-напросто. Я серйозно вас прошу: припиніть інтерв’ю» Проте ми з лідером прoгресивних соціалістів вирішили допити цю чашу до кінця. І, набравшись мужності, я поставила  питання, від якого ще на початку зустрічі мене застеріг проникливий  Володимир Марченко.  

 

– Наталія Михайлівно, що Ви можете відповісти тим … паскудам, які звинувачують Вас у співпрацюванні з владою? Апелюючи при цьому чим завгодно, аж до плівок Мельниченка.

– А що плівки Мельниченка? Там що, є про те, що Вітренко розмовляла з Кучмою? Звідки я знаю в цю годину, що про мене не ведуть розмови у різних кабінетах? Хоч Кучма, хоч Путін. Звідки я можу це знати? На жодній плівці нема розмов Вітренко. Тобто самі плівки були зроблені тільки з однією метою: щоб зробити Кучму ще податливішим. Ще більш пристосованим до Америки. Ось чому був розкручений проамериканською опозицією касетний скандал. Я ані до плівок, ані до Кучми не маю ніякого стосунку. І я не буду пояснювати кожному дурню чи кожному олігофрену, хто є хто. Я знаю, хто є я і що є наша партія. Шевченківський суд міста Києва  визнав, що ця інформація є неправдивою і такою, що принижує ділову репутацію блоку Наталії Вітренко. Знову кажу: це був американський сценарій, який зробили тільки для того, аби підірвати довіру до нашої партії. Бо найбільше, що лякає Сполучені Штати Америки – що Україна підніметься з колін, і не буде колонією. Адже їх мета в чому? Щоб заплямувати мене хоч чимось. Бо вони ніяк не можуть заспокоїтись, що я не заплямована.

 

– Вони – це хто?

– Американці, звичайно. Це ж американський сценарій.

 

– Ви вважаєте, що американці Вас бояться?

– Безумовно. Американці приїжджали до Чернігова з проханням, щоб я зустрілася з їхнім дипломатом. Вони і сьогодні запрошують мене на зустріч, і хочуть, щоб я прийняла тут дипломата з їхнього посольства. Вони тому і переживають, що відчувають: правда на моєму боці. Це їх і лякає. А ті, хто виконують їх замовлення, вони потім це тиражують. Суд ми виграли, кожному дурневі я не можу вкласти свій розум в голову. Але буду, безумовно, це доводити всім виборцям.

 

Прощаючись, я подякувала Наталії Михайлівні від імені всієї продажної преси, за те, що вона, попри рекомендації  Марченка, не вигнала мене з офісу, а все-таки добре-погано довела розмову до кінця. При цьому Володимир Романович, вже опанувавши себе, дотепно зауважив, що його завжди цікавило, чия професія найдавніша? Повії чи журналіста? На що я відповіла: оскільки спочатку було слово, відповідь напрошується сама собою. На що Наталія Михайлівна на моє неймовірне пояснення невимушено розсміялася.

Словом, розпрощалися ми не те що друзями, але принаймні мені вдалося піти з офісу ПСПУ без синців та інших членоушкоджень. За що Наталії Михайлівні Вітренко моя особиста подяка.

 

До речі, наостанок Володимир Романович звернувся до журналістів (у моїй особі) із закликом, який я, користаючись нагодою, доводжу до уваги «пернатих» колег:

– Я кажу журналістам: не чіпайте святе! Не лапайте брудними руками святу людину –  Наталію Вітренко. Тому що вона все життя присвятила тому, щоб країна була багатою, щоб у країні була справедливість і щоб у країні було добро. Я прошу зрозуміти журналістів, що теорія Вернадського працює, і всіх, хто виконуватиме брудні злочинні замовлення і паплюжити Наталію Вітренко – буде покарано. За свої гріхи. Сьогодні Вітренко реально бореться за рятування країни. І знає, як це зробити. Краще допоможіть їй. А бруду – не треба. Він повернеться.

 

P.S.  Я ось що подумала: треба врешті-решт скачати гроші з замовників. Бо після розмови з шановними партайгеноссе не залишає враження, що хтось (ймовірно, американці) наживається на моїй непрактичності. Тобто – продукт отримують, але не проплачують. Тому велике прохання до цих добродіїв: оформити замовлення належним чином (нехай і заднім числом), гроші принести за адресою, вказаною на обкладинці. Подальша співпраця з дискредитації святого залежить від суми гонорару. Продаватися – так з музикою!..

 

«Політика і культура», 2003 рік (друкується зі скороченнями)