СКАЛУ ЛУПАТИ чи в багно вступати?

Нотатки неабітурієнта

ЗВІДКИ ПРИЙШЛИ та КУДИ ЙДЕМО….

Маю визнати, мене не те, щоб дратувало, але  завжди засмучувало посилання причетних до влади, мовляв, ми всі прийшли з Майдану…

Чому засмучувало? Бо на Майдані я бачив виключно порядних людей. Щирих. Безкорисних, відданих. І молодих, дуже молодих. І мого, як з притаманною їм делікатністю кажуть львів’яни, поважного віку. Зокрема, тих – дівчат-киянок мого дитинства та молодості, які мешкали у районі навколо Оперного театру, та ніколи не відзначалися суперактивністю… Ці бабусі (звідки сили!) виколупували бруківку, тягали мішки на перші барикади чи просто приносили на Майдан гарячу їжу…

І на Майдані я вперше почув «Пливе кача»… Почув і плачу, не стидаючись, не приховуючи сліз кожного разу, коли згадую або чую… Бо страшно, дико, болісно, коли твого захисника, підло та безкарно вбитого, розстріляного, як мішень, без права та можливості відповісти (як зараз в «АТО» за миротворючими угодами) забирають і земля, і небо…

На Майдані. Про сцену Майдану – промовчу. Бо там були не тільки святі отці, а й ті, хто вже бачив себе отцями нації… Не про них мова.

А про уроки Майдану. До того ж – лише в одній сфері. Як на мене – одній з найважливіших.

Маю на увазі сферу інформаційну, медійну, сферу реальної інформаційної політики незалежної та вільної, постмайданної України…

У цій сфері, дійсно, багато тих, хто прийшов з Майдану… І з антимайдану. І тих, хто до пера чи компа додав депутатського значка, і хто залишився переважно у професії….

Вони визначать майбутнє журналістики?

ВІЧНО ЖИВЕ ЛЕНІНСЬКЕ ВЧЕННЯ

Мені вже доводилося писати у «ПіК» про студіювання моїми ровесниками й у школі, й у вишах статті В.І.Леніна «Партійна організація і партійна література». І зізнаюся, інколи шкодую, що нині про цю статтю забули. Бо там з вражаючою прямотою йдеться про необхідність залежності преси від завдань, які ставить партія, про «коліщатка» та «гвинтики» партійної справи.

104 роки по тому чи не спостерігаємо, як «всеперемагаюче Ленінське вчення» таки стало реальністю і сучасні, геть не від чого не залежні ЗМІ запопадливо виконують завдання партій та блоків, у першу чергу – «іменних»?

104 роки по тому чи не бачимо, як прописана у статті «залежність від грошового мішка» та «верхніх десяти тисяч» не тільки не зникла, але й зміцніла.

Правда, «верхні десять тисяч» тепер чи демократи (самоназва), чи «голуби сизі» (за визначенням їх очільника), «птенцы гнезда Петрова» (за визначенням О.С.Пушкіна),  чи перефарбовані регіонали, але сутність від того не змінюється, нє?

При цьому нині йдеться вже не про окремих акул пера, гієн ротаціонки, мікрофононосців чи дятлів клавіатури, не про окремі видання навіть, а про потужні медійні корпорації…

Не буду міряти на себе обладунки відомого ідальго та кидатися на вітряки – з цією реальністю можна  або боротися, маючи, насамперед, політичну волю на всіх рівнях, або – змиритися, пристосуватися, підлаштуватися… Виправдовуючись (і виправдовуючи себе, насамперед, себе перед собою), що дуже хочеться їсти…

Тому, дам спокій тим, хто вже «при дєлах», а спробую, сподіваюся -підтримаєте, повести мову про тих, хто ще….

Тобто, чи є можливість вплинути на майбутнє? На майбутнє української журналістики, тобто – і на майбутнє українського суспільства, і на майбутнє сприйняття України в широкому світі?

СКАЖІТЬ, ПРОШУ ДУЖЕ – «ТАК»!

Скажіть, прошу дуже, «Так!». Бо без віри в майбутнє – зовсім кепсько. А щоб мрії та сподівання не були чистої води манилівщиною, подумаймо разом: ЯК здійснити це ТАК?

Для початку пропонував би зосередитися на тому, хто, де, як вишколює майбутніх володарів думок…

Восени минулого року «Детектор медіа» та вельмишановна пані Діана Дуцик здійснили надзвичайно цікаве дослідження: факультети та кафедри журналістики у вишах України – від матеріальної бази, професорсько-викладацького складу до кількості вихованців…

І був шкандаль!  Дехто дуже обурився втручанням у делікатну сферу інтелектуального заробітчанства.

Пані Діана вміє торкатися болючих тем (за що їй від мене – уклінна повага!). То міжнародну журналістику України назве «глухою європейською провінцією». То, як із згадуваним дослідженням, замахнеться на добре налагоджену та працюючу роками у деяких вишах фабрику здобуття потрібними дітками необхідних батьків таких омріяних дипломів…

Гірше. Деякі учасники дискусії (дуже відомі та шановані) взагалі поставили під сумнів (на мій хлопський розум – небезпідставно) необхідність існування факультетів і кафедр журналістики у деяких з сорока вишів, де вони є, у їх сучасному вигляді….

Ще гірше. Після дискусії автор цих рядків разом з однодумцями створив спільноту «Міжнародна журналістика України»… До спільноти приєдналися й активні журналісти (і автори «ПіК», до речі), і науковці (наприклад, пишаюся, що там є й ті, хто розглядає проблеми телерадіомовлення України в міжнародній комунікації, проводить серед журналістів соціологічні дослідження високого рівня, і політологи, релігієзнавці, економісти, правники), і просто – небайдужі люди, які, скажу делікатно, не зовсім задоволені існуючим станом справ. Зокрема – майже повною відсутністю української журналістики у світовому інформаційному просторі… Є небайдужі, а це – неспокій і для забронзовілих, і для ненажер, і для «по цимбалах»…

І – зовсім кепсько. У березні цього року Інститут міжнародних відносин та Інститут журналістики КНУ імені Т.Шевченка, Українська асоціація зовнішньої політики, кафедра журналістики КУ імені Б.Грінченка провели ,та ще й за участі Мінінформполітики, Міністерства закордонних справ, провідних українських, французьких, польських, ізраїльських журналістів та педагогів «круглий стіл» – « Міжнародна журналістика України: у пошуках освітньої моделі»…

Кепсько, бо то – клопіт. Клопіт, переконаний, не лише для декого з ректорів, а й для цілого Міністерства освіти і науки. Рік тому через «ПіК» ми звернулися до міністерства з запитом стосовно кількості та якості діяльності тих «кузень кадрів» для вітчизняної журналістики. Міністерство, як не важко здогадатися, ні пари з вуст… Проігнорували в міністерстві і надзвичайно показові за результатами дослідження «Детектор медіа», і «ПіК», і тривожні публікації у спільноті, і досить потужний та авторитетний згаданий «круглий стіл»…

Правда, цікаво – чому? Може, варто пошукати – хто неуважний, чи – кому вигідно-невигідно?

А тим часом розгорнулася нова вступна кампанія. І важко програмоване чи усвідомлене число вступників подали документи, щоб отримати омріяну (самими чи батьками) професію…

Може, попросити громадські організації медійників знову звернутися до проблеми вишколу майбутніх журналістів у тих сорока вишах?

Міністерство освіти і науки, сподіваюся, підтримає: до нього теж прийшли люди з Майдану, хіба ні?

І міністерству, сподіваюся, серед іншого також не байдуже: скільки прийде до вишів учасників війни (хто може стати кращими військовими кореспондентами, наприклад ?!)?

Скільки кримськотатарської молоді отримає можливість вчитися, щоб опанувати професію, яка дозволить інформувати широкий світ про горе і про незламність корінного народу окупованого Криму?

Я не помиляюся, шановна пані Міністр?

Замість епілогу… або – КАМО ГРЯДЕШИ?

Чи два, чи півтора року тому, вже й не пригадаю, написав я «Анонімку» про те, як дратують самозакохані  «експерти» та «журналісти-міжнародники» на телеекранах….

І невігластво телеведучих, не здатних відрізнити «позбавлення громадянства» від його втрати, патріарха від митрополита, Європарламент від Парламентської асамблеї Ради Європи…

Але, через оті півтора року маю визнати: Коні не винні!

Йдеться не лише про відсутність у багатьох вишах широких міжнародних зв’язків, сталих, надійних контактів з майбутніми ЗМІ-роботодавцями, зацікавленими у компетентності кадрів, а про те, що під силу майже скрізь. І, між іншим, не потребує ні додаткового фінансування, ні наказів захмарноповажного Міністерства освіти і науки .

Я-про те, що, здавалося б, на поверхні – про зв’язки між факультетами та кафедрами.

Якщо виш дійсно зацікавлений, щоб з його стін виходили журналісти (я, насамперед, про журналістів-міжнародників) які знаються на міжнародному праві, на проблемах світової економіки, на взаємовпливі світової політики та світових релігій… То такий виш забезпечить міжфакультетські та міжкафедральні зв’язки.

Забезпечить, інтелігентно ігноруючи підсвідому «елітарну» зверхність філософів, юристів, економістів у ставленні до масової професії масової інформації…

Забезпечить, запустивши, за висловом професора Прожогіна, «іжака у мізки» тих, кому не тільки у майбутньому бігати з мікрофоном чи роздивлятися підказки на екрані ноута, планшета чи іншого гаджета за столиком ведучого, а й думати, багато думати, разом з аудиторією.

А МОН, якщо не обтяжливо для чиновництва, міг би сприяти таким процесам… Щонайменше – рекомендувати…

***

Шановний абітурієнте! Ти впевнений, що той виш, до якого ти подав документи, здатен тобі це забезпечити?

Впевнений, що отримаєш не лише диплом, а й професію?

Впевнений, що обрав ту професію вірно?

Бо вона, ця професія, поставить тебе перед вибором: або (як писав Іван Франко) – ЛУПАТИ СКАЛУ, або… вступити у багно…

Маю надію: працювати на телеканалі «Интердевочка» чи «Нова вонь», у газеті «Вести Печерска» чи «Путинская правда» тобі не доведеться. Не для того вся Україна , за великим рахунком, прийшла з Майдану.

Втім, це залежить і від тебе. Думай разом зі старшими колегами. Головне- думай і дій.

І ми, колеги, будемо думати та діяти…Сподіваюся. Щоб не повертатися,звідки прийшли.