Шляхом «перевіреного зла»: чому Україна досі годує зрадників?

В Україні, яка перебуває у стані війни, немає прийнятого закону про колабораціонізм. Його не можна залишати без уваги, бо будь-який військовий конфлікт, який супроводжується окупацією, неминуче призводить до виникнення колабораціонізму.

Незалежність є головним надбанням будь-якої держави. Різні народи по-різному досягають незалежності, через революції, війни, національно-визвольні війни.

На мій погляд незалежність дає можливості. А як ми ці можливості використовуємо — питання надскладне!

У 1990 році населення України становило понад 51 млн. людей, до 2021 року воно скоротилося приблизно до 38 млн. Приблизно 10 мільйонів українців покинули країну і живуть в ЄС, близько 15000 забрала війна.

Чи відновляться ці втрати з часом, передбачити не можливо.

В 1991 році українці вибороли незалежну державу, економічний потенціал якої був співмірним з Ізраїлем та Польщею, хоч і відрізнявся за структурою.

Через три десятиліття ці країни пішли далеко вперед, розмір їх економік перевищує нашу в 4-5 раз, а ми залишаємось перманентними «реформаторами». Україна наздожене, наприклад Ізраїль через … років: підставляємо цифри самостійно 10, 20 або 50.

Україна сьогодні, це аграрна країна в центрі Європи, з якої тікають молодь та спеціалісти. Інакшою вона в найближчі роки не буде, бо у нас немає стратегії перетворень і розвитку, а якість влади в незалежній Україні невпинно знижувалася. Країна за 30 років втратила важку та легку промисловість. Сільське господарство є, та невідомо що буде з ним після прийняття закону «Про продаж землі». Україна майже втратила літакобудування і ракетобудування. За те ми маємо позірну демократію і свободу, олігархізацію і корупцію, безвіз з Європою і толерантність до різних меншин.

В України зараз прийнято давати визначення часу з 2014 року, після Майдану — «Революції Гідності».

Майдан був непересічним явищем, часом піднесення, прагненням змінити всіх і все те застаріле і убоге.

Чи всі пам’ятають вимоги, заради яких українці зібралися на Євромайдані? Однією з основних вимог Майдану була зміна зовнішньополітичного вектора держави. Адже однією з головних причин старту протестів 21 листопада 2013 року був відмова України від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Далі — дієві реформи, особливо судова. Зміна політичних еліт. Боротьба з корупцією.

Економічне зростання і підвищення рівня життя, звільнення малого та середнього бізнесу від бюрократичного навантаження, ліквідація податкової міліції та і взагалі свавілля податківців, дотримання закону та рівність усіх перед ним.

Найболючіше: знайти і покарати винних, як замовників, так і виконавців, в побитті студентів, вбивствах активістів на Грушевського і, нарешті, у розстрілах на Майдані 20 лютого 2014 року.

Які з цих пунктів виконані, чи хоча б були намагання виконати? Змінилась вже друга влада, а ми восьмий рік за принципом — крок вперед, 2 назад і 3 в сторону.

В 2019 року до влади прийшли «не системні», але послідовники всіх разом взятих попередників. Люди з оточення Зеленського, як і сам він, зрозуміли, що не зможуть вибудувати нову систему, бо немає ані сил, ані бажання, ані вмінь, і ставку зробили на старе перевірене зло, тобто на відпрацьовані схеми та популізм. Корупція стала ще витонченішою, а на «реформах» освоюють колосальні гроші. Майже всі політичні партії по суті лобістські структури. Практично жодна з них не має стратегій, програм та проектів розвитку країни.

Після Майдану суспільство чекало нового суду і чесних суддів, а головне впевненості в завтрашньому дні. У 2014-2015 вийшло два закони «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» та «Про забезпечення права на справедливий суд», метою яких було очищення системи від суддів Майдану та від суддів, чиї доходи не відповідають витратам. З 2016-му була запущена судова реформа, яка усувала Раду від призначення суддів, скорочувала судову систему до 3 рівнів і допускала до кваліфікаційної оцінки суддів представників громадських організацій. Доброчесність судді була вписана в Конституцію. Однак все, на що чекало суспільство — очищення судової системи від одіозних суддів, досягнуто не було. Все залишилось на папері. Мрії про створення інституту незалежних судів, так і залишились мріями. Так і залишилось телефонне право, народу — закон, друзям — «велюр».

В усіх сферах нашого життя суцільний «велюр»!

Підсумок — народ все забув і все пробачив. Слова «гідність» і «совість» стали пустим звуком. Що й казати, прикро, прикро. Люди поклали своє життя за Віру! Віру в майбутнє, в якому буде просто комфортно жити в своїй країні.

Але, найголовнішою проблемою в країні є війна з РФ, вона постійно вносить свої корективи. Окупований Крим. Повинні бути стратегія і тактика, впевненість і професіоналізм. Треба системно займатися безпекою держави. Потрібні дієві закони, на які можна опиратися.

На жаль і досі немає прийнятого закону про колабораціонізм. Його не можна залишати без уваги, бо будь-який військовий конфлікт, який супроводжується окупацією, неминуче призводить до виникнення колабораціонізму.

В 2015 році почали говорити про амністію «для бойовиків, які не скоювали вбивств, не катували полонених і не здійснювали інших тяжких злочинів», СБУ назвала це «Тебе чекають вдома».

Загалом в світі існує така практика і амністія допомогла багатьом країнам вирішити військовий конфлікт: колишня Югославія, в межах якої відбулося кілька військових конфліктів, Ірландія, де з офіційною владою Великобританії боролися терористи з Ірландської республіканської армії. Але в нашому випадку цей проект не спрацював. Та і про амністію всерйоз можна говорити тільки після закінчення війни.

В 2021 році віце-прем’єр і міністр з питань реінтеграції окупованих територій Олексій Рєзников заявив:

«Потрібно відмовитися від слова колаборант, щоб виключити негативну конотацію по відношенню до цивільного населення непідконтрольного Донбасу: до такого висновку прийшли автори законопроекту «Про державну політику перехідного періоду», говорить «Коли ми почали вивчати міжнародний досвід, в тому числі історичний, то ми побачили, що колаборація має дуже спірне значення та носить негативну конотацію в ставленні до всіх, і під термін «колаборанти» можуть потрапити з великою ймовірністю нормальні люди, заручники».

Відмова від поняття «колаборант» автоматично нівелює роль РФ, як держави-агресора, і продовжується тема «повстанців», «конфлікт на Сході». А нам потрібно відштовхуватись від міжнародного права і навчитись речі називати своїми іменами.

На початку 2021 року політпартія «Європейська солідарність» розробила законопроєкт про кримінальну відповідальність за колаборацію.

А чому це не було зроблено в 2015-2019 роках? Адже практично вся верхівка партії вже була у Верховній Раді під назвою «Блок Петра Порошенка».

Розмови навколо необхідності ухвалення закону проти колаборації точаться протягом 7 років, а консенсусу все не має.

Соромно усвідомлювати, те, що 2 лютого 2021 року під тиском ветеранів АТО й ООС міською радою Миколаєва було ухвалене звернення до Верховної Ради, президента та Кабінету міністрів щодо необхідності розробки та прийняття закону «Про колабораціонізм».

Того ж дня президент Зеленський ввів у дію рішення РНБО від цього ж дня про застосування санкцій проти нардепа ОПЗЖ Тараса Козака та телеканалів — «112 Україна», «NewsOne», «ZIK». Хіба цього достатньо? А що РНБО пропонує робити з тими хто отримав російські паспорти, з тими хто навчав дітей ненавидіти Україну, хто працював в тюрмах і катував наших Героїв…

З такими, наприклад як Братислав Живкович, бувшим громадянином Сербії, який брав участь в бойових діях на стороні «ЛНР» і його «командос». Глава сербської націонал-шовіністичної парамілітарної організації «Четники». Він брав участь в конфліктах в Боснії, Косово і Хорватії в 90-х роках.

У березні 2014 року разом з кількома соратниками підтримували так звану «російську весну» в Криму. Пізніше створив загін сербських четників «Йован Шевич», який воював під Луганськом на стороні НВФ. Загін був названий по імені командира сербського гусарського полку Йована Шевича, який в 1751 році прийняв російське підданство і став засновником автономної області Слов’яносербія, що розташовувалася на частині території ОРДЛО.

Загін четників на Донбасі налічував 35 учасників. Крім сербів в загоні були присутні добровольці з росії та інших країн. Братислав Живкович неодноразово хизувався розстрілами українських військових. З 2016 року він отримав т.зв. громадянство «ЛНР».

На превеликий жаль у 9 скликанні Верховної Ради України є 6 народних депутатів, які у 2010 році підтримали пролонгацію перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Криму. Це три представники ОПЗЖ Вадим Столар, Віталій Борт та Сергій Ларін, представник фракції «За майбутнє» Ігор Палиця та два самовисуванці — Андрій Деркач та Дмитро Шпенов.

Не секрет, що нардепи від Криму, які після окупації Кримського півострова стали російськими колаборантами, досі мають українські державні нагороди, зокрема й звання Героя України. Процедура позбавлення державних нагород, звання Герой України, дуже складна. Спростити механізм депутати вже намагалися, але законопроект відхилили. Відтак Героями після нагородження залишаються практично довічно, навіть ті, хто став колаборантом в окупованому Криму.

Отже, потрібно повернутися до цього Законопроекту і нарешті його прийняти, а не годувати зрадників до скону високими пенсіями і захмарними пільгами!

Повоєнна Франція 50-х років, і так звані «Закони Шарля де Голля про колаборантів», тоді процес від жорстких санкцій до амністування осіб, визнаних колаборантами, розтягнувся на 7 років.

Після приходу до влади у Франції Шарля де Голля, Консультативна асамблея прийняла два закони. Була встановлена відповідальність тих, хто «надаючи допомогу Німеччини та її союзникам, погрожував національної єдності, прав і рівності всіх французьких громадян».

Ці закони чітко визначили коло осіб, які потрапляли під його дію, здійснення правосуддя, міру і ступінь покарання. Коло осіб, які відповідно до цих законів підпадали під дію документа:

– члени урядів «влади де-факто», окупаційної влади;

– керівники міністерства пропаганди і Генерального комісаріату у справах євреїв;

– члени колабораціоністських партій або організацій;

– організатори «економічних, політичних або творчих подій / заходів […] на користь співпраці з окупаційною владою».

– ті, хто поділяв загальні погляди з окупантами.

А також будь-яка людина, яка в письмовій або усній формі на публіці вихваляла німців, расизм або тоталітарні доктрини. Також ретельно перевіряли вчителів/викладачів, журналістів.

Організатори «економічних, політичних…», а як наші законотворці збираються вирішувати питання в економічній царині? Ще зовсім не давно у всіх на устах звучало «Ні торгівлі на крові!».

Пригадується факт від 12 лютого 2017 року. Прем’єр-міністр В. Гройсман заявляв, що «блокування поставок вугілля з непідконтрольних Україні територій Донбасу може спричинити зупинки і відключення у сфері електро- і теплопостачання по всій території країни». При цьому нічого не робилось, щоб змінити ситуацію.

Напрошується висновок, що економічна складова повинна бути прописана в законі обов’язково.

Питань дуже багато і їх потрібно вирішувати на користь України, а не тягнути час, та чекати, може саме якось все вирішиться. Потрібні закони, які дадуть можливість все розставити на свої місця. І рушити вперед.

Свобода, перемога, економічне зростання реалізується в теперішньому часі. Ні в минулому, ні в майбутнім, а саме зараз. Починати «нове і справжнє» можна тільки в сьогоденні. Свобода майбутнього мстить тим, хто з нею не рахується.

Манана АБАШИДЗЕ, журналіст, кандидат юридичних наук