Шлях на фронт: дрони летять партизанськими стежками

Єдиний «привіт» нинішній здебільшого окопній, архаїчній війні із 21-го століття – літаючі очі і керовані повітряні вбивці. Які є з обох боків і, як нині вважається, їхня кількість і якість застосування безпосередньо впливають на результати боїв на землі.

Їх ніколи не буде достатньо

Щодо кількості все зрозуміло – дронів завжди мало. Як і снарядів, і танків, і військової техніки узагалі, враховуючи просто шалену бойову активність. Хоча важку техніку усе-таки часто можна відновити. А дрон – одноразовий. Камікадзе є таким за визначенням. Розвідник може пожити певний час, але кінець-кінцем і він не повернеться.

Кількість дронів, яка постійно обговорюється в Україні, є стрімким змінним поняттям, причому ніхто не скаже, скільки і яких безпілотників зайшли у війська учора, скільки їх залишилось сьогодні і на що можна розраховувати завтра.

Військові аеророзвідники, на запитання про походження своїх БПЛА (розвідувальних і ударних) кажуть так: 60 відсотків – «волонтерські», 30 – збирають самі військові із придбаних невідомими шляхами комплектуючих і усього 10 відсотків – «дає держава». Вірогідно, ці дані важко вважати цілком об’єктивними, адже вони стосуються одного конкретного підрозділу. Але порядок співвідношення походження БПЛА переднього краю, мабуть, коливається навколо вказаних цифр.

Далекі і близькі. Чому важливий саме «весільний» дрон?

Чому саме «БПЛА переднього краю»? Це поняття важливо уточнити, адже воно є визначальним, якщо намагатись системно аналізувати тему безпілотників.

БПЛА за своїм призначенням діляться на такі, що вирішують стратегічні, оперативні і тактичні завдання. Стратегічний і оперативний рівні – це Байрактари, Лелеки, Фурії, Шарки або загадкові ударні БПЛА, що долітають до Курська чи Москви. Скільки їх, хто і звідки ними керує, хто визначає їхні цілі, де вони виготовляються і які мають насправді технічні характеристики – все це є таємницею, яка, на щастя, суворо оберігається. Тобто царина стратегічної і оперативної безпілотної розвідувальної і ударної авіації прямо відноситься до сфери Міноборони і Генерального штабу і вона повністю закрита інформаційно. Що є добре.

Тому якщо правильно розуміти постійний інформаційний хайп на темі дронів – це виключно про тактичні розвідувальні і ударні БПЛА, що працюють поряд із «лінією зіткнення», в радіусі 5-10 км. Це водночас «очі», керована зброя, засіб виживання і нанесення максимального ураження ворогові для рот, взводів, штурмових груп. І це те, чого дійсно завжди є і буде замало – як би не старались виробники і волонтери.

Кількість і якість.

Серед людей, що професійно знаються на цій темі, останнім часом превалює категорична думка про те, що акценти треба змістити із кількості фронтових БПЛА на якість і ефективність їхнього застосування. Керівник школи «Global Drone Academy» Антон Векленко упевнений, що ключовим фактором успіху застосування дронів для Сил оборони України, нині має стати якісна і системна підготовка пілотів-операторів БПЛА.

На його думку, ця тема має кілька головних аспектів.

Перший. В ідеалі як можна більша кількість бійців мають володіти навичками управління і застосування розвідувальних дронів. Власне, постійна можливість «заглянути» на пару-трійку кілометрів у бойові порядки ворога має бути аксіомою, адже це багато в чому визначає автономність для прийняття швидких рішень. І коли в підрозділі навичками керування коптером володіє усього один-два бійця, (або гірше – існує окрема група аеророзвідки «вищого підпорядкування», до якої треба звертатись), – завжди є ризик виникнення ситуації, за якої підрозділ певний час буде «сліпим». «Курс «Основи аеророзвідки» має бути обов’язковим у програмі загального військового навчання, – впевнений Антон Векленко. – Базовими знаннями з управління БПЛА і безпеки при їхньому застосуванні має володіти ледве не кожний військовослужбовець. На сьогодні це здається нездійсненним, але я переконаний, що саме так має виглядати сучасна армія у 21-му сторіччі. В центрі підготовки ТРО Києва ми ввели цей курс, і, вважаю, таке має стати розповсюдженою практикою».

Другий. Операторів треба вчити мистецтву виживання. Такі вимоги продиктовані трагічною практикою. Ситуація схожа на відому формулу пілотів-випробувачів, які кажуть, що всі інструкції в авіації пишуться кров’ю. «Це дуже небезпечна військова спеціальність. – Каже Роман Корж, Президент Асоціації операторів БПЛА. – Випадків, коли через буквально 15 секунд після включення апаратури управління дроном, в цю точку щось «прилтає» – безліч. І хоча достеменної статистики наразі немає, можемо упевнено казати, що пілоти фронтових БПЛА є пріоритетними об’єктами полювання з боку ворога». Тому тема безпеки при плануванні і здійсненні кожного запуску має виключне значення. Без базових знань в цій галузі, оператор БПЛА не тільки сам потрапляє в небезпеку, а й наражає на неї тих, хто поряд.

Третій. Окрема увага має бути приділена підготовці пілотів-операторів дронів-камікадзе, які управляються за допомогою технології FPV. Це особлива «каста» серед пілотів. Адже освоїти управління розвідувальним коптером, який переміщується або висить над полем бою і передає оператору картинку на екран планшету – нині не є чимось надскладним. А от щодо FPV, який керується завдяки «ефекту присутності», має велику швидкість і «різкість» керування, та призначений для того, аби знайти ціль, непомітно миттєво наблизитись і влучити максимально точно (приміром, залетіти в бліндаж або у відкритий люк чи відсік двигуна танку), – пілотування дійсно вимагає досвіду, навичок, і, без перебільшення, навіть таланту. В мирні часи складні маршрутні гонки на FPV-дронах були окремим видом авіамодельного спорту і справжню майстерність люди здобували роками постійних занять в симуляторах і реальними тренуваннями. Сьогодні такої розкоші, як час, немає. Тож програми підготовки і можливості для ефективних тренувань пілотів FPV дронів-камікадзе – це окремий важливий напрямок роботи шкіл аеророзвідки.

Четвертий. Треба розуміти, що епоха коптерів рано чи пізно закінчиться. Вони надто затребувані, причому як з українського боку, так і з боку агресора, через простоту керування і швидкість освоєння. Тож на ринку умовних «Мавіків» поступово настає криза – нестача як готових виробів, так і запчастин. Закуповувати коптери або збирати самостійно із комплектуючих стає все важче. Звичайно, цей процес не припиниться, однак час, коли волонтери завозили «квадріки» десятками або навіть сотнями одиниць, вже минув. На думку Романа Коржа, вже зараз треба активізувати підготовку і навчання пілотів-операторів БПЛА самольотного типу. Крилаті БПЛА вимагають інших, дещо складніших навичок пілотування, але є дешевшими, доступнішими для виготовлення і не менш ефективними. Серед їхніх переваг – менша акустична помітність, і триваліший час застосування, адже вони літають на одному двигуні (квадрокоптер має чотири).

Високотехнологічна партизанщина.

Зрозуміло, що в цих умовах школи підготовки пілотів-операторів стають одною з найважливіших ланок досягнення високої фронтової ефективності застосування БПЛА тактичного рівня. Таких шкіл в Україні нині, вірогідно, кілька десятків. І виявляється, що проблем з навчанням операторів на другому році війни не менше, а можливо і більше, ніж із постачанням самих дронів.

Ситуація схожа на багато інших, пов’язаних із розбалансованістю пріоритетів для прийняття стратегічних рішень. Роман Корж називає школи аеророзвідки «партизанськими», вказуючи на проблему  недооцінки фронтової ролі малої безпілотної авіації з боку вищого командування. Міноборони цим рівнем застосування БПЛА якщо  цікавиться, то «на мінімалках», бо, як уже було сказано – опікується безпілотною авіацією стратегічного і оперативного рівнів. Генеральному штабу, штабам дивізій і бригад треба бачити і бити далеко. Тому є замкнений цикл із виробництва і постачання «великих» БПЛА, є бюджети, є система підготовки персоналу…

А от «цивільні» коптери, які невідомо звідки беруться у військах на передньому краї, які виконують розвідку або переобладнані під доставку боєприпасу… формально навіть не стоять на озброєнні ЗСУ. І, звісно, військова бюрократія не визнає нічого, що може бути пов’язано з цим «нелегітимним» об’єктом – аж до пілота-оператора. Бо хіба може хтось керувати механізмом, якого для армії формально не існує?

Зовсім не військові, але і не зовсім цивільні.

Отже, виглядає так, що 90 відсотків «фронтових» БПЛА тактичного рівня вартістю вів 500 до 5000 доларів і дальністю 5-10 кілометрів, досі залишаються поза увагою стратегів із ГШ і МО, попри свою доведену безальтернативну необхідність. Відповідно, і система підготовки пілотів-операторів опинилась на узбіччі. І нині пілотів готують школи без визначеного статусу – тримаються на ентузіазмі організаторів і скудних спонсорських вливаннях.

При цьому якість програм підготовки і рівень інструкторів знаходяться на дуже високому рівні. Адже якщо зважити на те, що методики навчання постійно вдосконалюються з урахуванням унікального бойового досвіду – можна припустити, що таких знань і навичок, як в українських школах аеророзвідки, не дадуть в навчальних центрах навіть країн НАТО. Бо вони там – теоретики. А українські методички написані кров’ю.

Звичайно, «непризнаний» статус шкіл аеророзвідки виглядає як нонсенс. На практиці він призводить до того, що випускникам цих шкіл навіть не присвоюється відповідна військово-облікова спеціальність. І людину, яка з власної ініціативи закінчила школу аеророзвідки (із цілком зрозумілою метою), отримала специфічні знання і відповідний сертифікат, після призову можуть призначити гранатометником чи танкістом.

Зараз школи аеророзвідки намагаються створити професійну асоціацію, аби хоч якось примусити військових звертати увагу на результати своєї діяльності, принаймні визнавати сертифікати пілотів БПЛА, які видаються випускникам, і спрямовувати їх за спеціальністю. З великим рахунком – добитись державної підтримки підготовки пілотів БПЛА тактичного рівня. Адже цей процес досі регламентується правилами, які існують для цивільної безпілотної авіації, хоча насправді реальність давно виглядає аж ніяк не цивільною.

За чисто українською національною традицією, якісь знакові речі робляться не завдяки, а всупереч. Не дивлячись на купу протиріч і неврівноваженість системи навчання операторів тактичних БПЛА, відомий проект «Армія дронів» спромігся організувати навчання 10000 пілотів-операторів. По-перше, вдалось вирішити проблему статусу випускників, забезпечивши навчання саме військових пілотів БПЛА. По-друге – завантажили школи курсантами, забезпечивши компенсацію частини собівартості навчання і підтримавши таким чином їхнє існування.

Але це – одинична акція, яка в цілому не вирішує накопичених під час війни протиріч. Які вже стали настільки явними, що держава подала знаки зацікавленості у врегулюванні. Нещодавно з’явився проект Постанови Кабміну «Про реалізацію експериментального проекту щодо підготовки операторів безпілотних літальних апаратів». Поки що невідомо, чи буде ця ініціатива обговорюватись із існуючими «партизанськими» школами аеророзвідки. Згідно з текстом цього документу, вирішувати всі питання сертифікації шкіл буде Мінцифри.

І знов – не завдяки, а всупереч.

Все навантаження, пов’язане із забезпеченням фронту тактичними дронами і пілотами-операторами, з початку війни винесли на собі «партизани». І несуть до цього моменту.

Якщо в царині навчання спостерігається хоч якесь пожвавлення початку процесу «врегулювання стосунків», то в галузі постачання досі переважає партизанщина. І тут вже питання не у відсутності належної уваги з боку військового керівництва.

Економічна політика держави у людей, які постачають фронту і «очі» і «повітряних вбивць», викликає в кращому випадку роздратування. Представники бізнесу вказують на доволі дивні перепони, які вибудовуються державними органами.

Президент одної великої компанії (який просив не називати його із зрозумілих причин – інтересу з боку податкових органів) стверджує, що регулярне постачання дронів на фронт досі огороджується суперечливими правилами. Які обмежують регулярність і своєчасність поставок.

Він щомісяця витрачає по мільйону гривень, закуповуючи у виробника значні партії ФПВ-дронів по 500 доларів за штуку для одного з підрозділів. Але не може оформити це як благодійну діяльність компанії. «Я маю заплатити ПДВ, до того ж дрони неможливо віднести на затрати, бо вони не є «профільним» товаром для компанії. Отже, їхня ціна зростає. У вигляді благодійності компанії це дозволено робити через благодійні фонди, але вони також висловлюють бажання отримати відсоток за проведення такої акції…»

Бізнесмен вимушений купувати БПЛА з власних коштів, просто за «кеш», який до того треба вивести з банківського рахунку. Враховуючи суму, це також є неабияким головним болем. «Держава має створити умови бля бізнесу, за яких допомога фронту позбавляється зайвих податків. А правила, які діють зараз, фактично блокують можливість надавати офіційну благодійну допомогу армії. При цьому, зрозуміло, порушується ланцюг звітності. Адже про який документообіг може іти мова, якщо я просто доставляю дрони бійцям як приватна особа? Не має ані акту прийому-передачі, нічого немає. Є лише домовленість із хлопцями – по три дрони-камікадзе на знищений танк. І вони цієї домовленості тримаються, і звітують, присилають відео знищеної ворожої техніки!»

Отака вона – партизанщина. Дякуючи «партизанам-пілотам», «партизанським школам пілотів», «партизанам-бізнесменам» їхньому ентузіазму, вдачі та бажанню перемогти ворога, бійці в окопах мають і «очі», і птахів-вбивць.

Саме партизанські методи підтримки армії усім, чого їй не вистачає, допомогли втриматись в перші дні широкомасштабної навали. І допомагають понині.

Єгор СОНІН, для газети “СОЛДАТ”