Шлях до Ради Європи

(Уривок з майбутньої книги Надзвичайного і Повноважного Посла Володимира Хандогія «Дипломатичні сюжети 2: від першої особи без купюр»).

…Згадуючи 90-і роки, зокрема непростий період набуття членства України у Раді Європи, можу без перебільшення сказати, що наша активність на міжнародному гуманітарному полі вже тоді приносила позитивні результати. Хотілось, щоб «культурна дипломатія», яка сьогодні вийшла на чільне місце, не обмежувалася перманентним реформуванням своїх інституційних форм, а, все ж таки, працювала на авторитет України, просування наших національних інтересів. Культурна дипломатія – це не тільки організація виставок, гастролей, проведення концертів. Це ключовий елемент популярної і досить дієвої концепції «м’якої сили» у світовій політиці. Як слушно зазначав Микола Капітоненко, відомий український політолог – міжнародник, «м’яка сила – це здатність змінювати поведінку інших шляхом не прямого примусу, але розповсюджуючи на них свої цінності». З цим важко не погодитися. Власне, саме це і є надзавданням культурної дипломатії.

З певною долею іронії пригадую цікавий сюжет, пов’язаний з прийняттям українського парламенту до Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). У вересні 1995 року мені довелося брати участь у офіційній  церемонії у Страсбурзі і підписати від імені уряду України з Генеральним секретарем  Ради Європи Даніелем Таршісом відповідний меморандум. Цей документ був невід’ємною частиною складного процесу нашого вступу до Ради Європи, своєрідною гарантією готовності держави виконати взяті на себе зобов’язання. Вони були зафіксовані у висновку ПАРЄ, прийнятому 26 вересня на очах у чисельної парламентської делегації на чолі з Головою Верховної Ради України Олександром Морозом.

Процес виконання справді складних зобов’язань перед Радою Європи затягнувся на довгі роки. Для деяких представників вчорашньої компартійної номенклатури, які ще залишалися в українському парламенті, вони виявилися просто неприйнятними (згадаймо лише розкол у суспільстві щодо скасуванням смертної кари в Україні, що було прямою умовою вступу до Ради Європи). Ця історія заслуговує на окрему увагу, але її можуть краще розповісти мої колеги Борис Тарасюк і Олександр Купчишин, які були в ній безпосередніми дійовими особами.

Я хотів лише згадати один висновок, який, хоча й не містить конкретних зобов’язань для України, може бути цікавим у контексті деяких процесів в українсько – російських відносинах, про які я згадував раніше. Дозволю навести його повністю: «… Відносини   України   з   Російською   Федерацією   будуть визначальним  чинником  як  для  безпеки   країни,   так   і   для стабільності   в  регіоні.  Україна  значною  мірою  залежить  від російських енергоносіїв. Існує також значна заборгованість України Російській   Федерації.   Більш   ніж   11   мільйонів   (22%)   з 52-мільйонного населення України –  етнічні  росіяни.  4  мільйони етнічних  українців  мешкають в Росії. У Криму, адміністративне управління яким було передано Україні в 1954 році (підкреслено автором), етнічні росіяни становлять 70% населення. Росія все ще заінтересована у доступі до портів  Чорного  моря,  що,  у  свою  чергу,  сприяє   виходу   до Середземномор’я.  9  червня  1995 року Президенти України та Росії підписали угоду  про  поділ  Чорноморського   флоту колишнього   Радянського   Союзу   та   про  доступ  до  берегової інфраструктури у Севастополі.  Ця угода усунула значний привід  до напруження та недовіри. Вона сприятиме укладенню широкомасштабного договору про дружбу,  співробітництво та партнерство попередній текст якого парафовано 8 лютого 1995 року».

Читаючи сьогодні цей текст, розумієш, що Раду Європи, насправді, мало цікавили історична правда, національні інтереси України, специфіка взаємовідносин між республіками у складі Радянського Союзу. Чого вартий лише пасаж про «значну заборгованість України Російській Федерації»!? Я не прибічник конспірології, але не полишає відчуття, що його писали в Москві, хоча на той час Росія ще не входила до складу Ради Європи. Та нехай то буде на совісті авторів. Цікаво інше. А чи консультувалися автори цього тексту з Києвом? Можу припустити, що ні. Не буду зупинятися на інших протиріччях і недоречностях документу. Їх там вистачає і читач може ознайомитися з повним текстом висновку і скласти з цього приводу власну думку. Але я точно знаю, чого там бракує. Ми не знайдемо, навіть у преамбулі, підтвердження принципу територіальної цілісності, визнання суверенітету України над своєю територією в рамках міжнародно визнаних кордонів, неприпустимість застосування сили, анексії територій. Словом загальновідомих норм міжнародного права. При прийомі в організацію країн, які утворилися на уламках колишніх метрополій такі констатації в документах, які формулюють зобов’язання, ніколи не бувають зайвими. Тоді й позиція Ради Європи щодо російської агресії проти України і анексії Криму 2014-го року була би більш чіткою і однозначною і не виглядала б, як загравання з агресором. Лише після повномасштабного вторгнення РФ в Україну у лютому 2022-го Рада Європи змогла продемонструвати принциповість і вигнати Росію з організації.

Ретроспективно завжди легко оцінювати події. Це зараз стратегія Росії щодо України стала очевидною. У ті часи мало хто вірив у підступність Москви. Домінуючою емоцією було переконання, що прагнення України стати незалежною державою, рано чи пізно, буде сприйняте Росією і ми заживемо, як добрі сусіди. Влада, а особливо опозиційні політики, не бачили, або не хотіли бачити за антиукраїнською риторикою, ба навіть діями Москви, якоїсь серйозної загрози. Відтак, деякі  українські дипломати також вважали поодинокими і незначними небезпечні тенденції, які, як пазли, сьогодні склалися у загальну картину імперської поведінки Кремля. Що вже тут говорити про Раду Європи, для якої вступ нових незалежних держав, які утворилися на пострадянському, просторі, з купою невирішених проблем, став справжнім викликом. На початку 90-х старожили організації були зачаровані єльцинською риторикою і очікували від Росії поведінки, притаманної демократичним державам. Ейфорія тих часів дорого обійшлася організації.

Так от, повертаємося до Страсбургу, де завершувався процес входження Верховної Ради України до ПАРЄ. Важливим елементом цілої низки заходів, пов’язаних з цією подією, було велелюдне прийняття від імені голови Верховної Ради України Олександра Мороза в одному з найбільш престижних готелів Страсбургу. Європейцям найбільше запам’ятався виступ популярного на той час в Україні фольклорного квартету «Явір», який був у складі численної групи підтримки. Безумовно, високий професіоналізм цього колоритного колективу, його самобутність не могли залишити байдужими гостей української делегації. Як і традиційна гостинність, візитною карткою якої були горілка з перцем, вареники і, звісно, національний продукт – сало. У перші роки незалежності така модель культурної дипломатії приносила позитивні результати з точки зору знайомства з Україною, яка для багатьох залишалася такою собі terra incognita.

Сьогодні цього явно замало. Для того, щоб на повну потужність задіяти потенціал «м’якої сили» в арсеналі дипломатичної служби має з’явитися нова сучасна зброя. Це, передусім –  цінності, які поділяє суспільство. Наприклад, держава з нульовою терпимістю до корупції матиме набагато більший авторитет у світі, ніж корумпована держава з всесвітньо відомою творчою спадщиною і  традиціями, а відтак більш ефективну зовнішню політику. Україна в силу відомих причин втратила можливість впливати на світові політичні процеси силою прямого примусу. Тобто у парадигмі «батога і пряника», в якій комфортно почуваються сильні цього світу, нашим універсальним інструментом залишився лише «пряник» і ми маємо ним ефективно користатися, щоб не опинитися на узбіччі міжнародної політики її безмовним і беззахисним об’єктом.

Не тільки поширюючи свою культуру, але й дотримуючись принципів верховенства права, захищаючи права меншин, чи створюючи гармонійне внутрішньополітичне довкілля, можна стати привабливою країною і впливати на події і процеси, що, здавалося б, знаходяться поза межами впливу. Особливо це актуально в умовах «інформаційного суспільства», коли джерелом сили є інформаційні технології і необмежений доступ до інформації. Україна має усі шанси посісти достойне місце у цій «гонці культурних озброєнь». Не хотілося б помилитися у такій оцінці і, нарешті, спростувати усталену думку, що Україна «ніколи не втратить шансу втратити шанс».

Вінчали процес вступу України до Ради Європи урочисті заходи 9 листопада 1995 року у штаб – квартирі РЄ у Страсбурзі за участю представницької делегації на чолі з прем’єр – міністром України Євгеном  Марчуком. Тривалий і складний шлях до членства у найстарішій правозахисній організації Європи пройшов точку неповернення. Про це сьогодні мало хто згадує, але завдяки зусиллям української дипломатії на завершальному етапі вдалося подолати ще один бар’єр, який поставила нам Росія.

Думаю буде цікаво познайомитися з думкою безпосереднього свідка тих подій Олександра Купчишина, який тоді представляв Україну у Раді Європи. Отже, йому слово:«…Коли здавалося, що масштабна попередня робота нарешті близька до завершення, з’явилася нова неочікувана перешкода. Росія, яка набагато пізніше розпочала перемовини з Радою Європи щодо свого майбутнього членства, прагнула відтермінувати приєднання України, щоб синхронізувати долучення обох країн до організації. Прагнучи не допустити самостійного вступу України, Росія, маючи потужний дипломатичний інструментарій, зчинила шалений тиск як на країни – члени Ради Європи в європейських столицях, так і на керівництво РЄ в її ж штаб – квартирі. На рівні Секретаріату Ради Європи ситуація виглядала не надто оптимістично. Регулярно спілкуючись з тодішнім Генеральним секретарем РЄ шведом Даніелем Таршисом, у якийсь момент я відчув, «сповзання» його позиції, яка до цього була для нас сприятливою, у бік схильності до компромісу з Росією. Не залишалося сумнівів, що Таршис, опинившись під пресингом Росії, був готовий «освятити» синхронне приєднання до Ради Європи нашої держави разом з Росією. Ситуацію ускладнювало те, що поміж тодішнього політикуму чимало віддавали перевагу одночасному вступові України та Росії. Зокрема, до такого сценарію схилялася значна частина делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї Ради Європи, яка вже брала участь  у роботі ПАРЄ як «спеціально запрошений гість» і в якій тоді домінували комуністи.

Наша держава зайняла жорстку і безкомпромісну позицію щодо права України на самостійний вступ до Ради Європи. Усвідомлюючи, що Україна має широку підтримку держав – членів, Таршис не ризикнув наполягати на спільній з Росією процедурі приєднання. У підсумку, 19 жовтня 1995 року Комітет міністрів Ради Європи одноголосно ухвалив історичне рішення запросити Україну стати 37-м членом РЄ та призначив церемонію вступу на 9 листопада 1995 року. Росія ж набула членства в Раді Європи лише наступного року».

Але антиукраїнські сили, у тому числі й у Верховній Раді, навіть після свого фіаско зі вступом у «тандемі» з Росією, не полишали спроби у будь – який спосіб загальмувати просування України до Європи, зриваючи  виконання взятих Києвом на себе зобов’язань. Однією з таких по суті протокольних, але абсолютно необхідних вимог до всіх нових держав – членів, було зобов’язання приєднатися до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи, підписаної країнами засновниками РЄ ще у 1949 році. Приєднання до цієї конвенції відкривало етап практичної співпраці України з РЄ, зокрема відкриття офісу Ради Європи у Києві. Впродовж майже року після офіційного вступу, Верховна Рада всіляко зволікала з прийняттям відповідного рішення і лише у жовтні 1996-го року, коли Україна опинилася під загрозою призупинення членства в РЄ, питання було нарешті винесено на розгляд Верховної Ради.

Я добре пам’ятаю цей день, оскільки мені довелося представляти від уряду це питання на пленарному засіданні Верховної Ради. Призабуте сьогодні «ліве крило» парламенту, яке становило у той час хоча й не дуже впливову, але доволі галасливу політичну силу, відому своєю антиукраїнською прорадянською позицією, влаштувало на засіданні справжній шабаш. Особливо колоритним був виступ лідера прогресивних соціалістів Наталії Вітренко. За браком переконливих аргументів, вістря її критики було спрямовано на слово «привілеї». Агресивна риторика зводилась до  абсурдних звинувачень у тому, що з приєднанням до цієї Конвенції в Україні створюється «каста недоторканних привілейованих чиновників» у той час, коли пересічні українці потерпають від «соціальної несправедливості» і «економічних негараздів», а «діти вмирають від недоїдання». Пишу по пам’яті, тому не ручаюсь за автентичність цитування, але суть її виступу на тому засіданні передано точно.

Звісно, що такі висловлювання могли б взагалі пройти повз увагу, якби не підсумки голосування. Проект закону про приєднання до Конвенції було підтримано більшістю у приблизно 250 депутатів з 450. Такий скромний результат доволі красномовно засвідчили, що ідея європейського розвитку України, перефразовуючи класика марксизму, ще не «оволоділа масами». Проросійський вектор, неготовність політичної еліти того часу рішуче розірвати пуповину, яка з’єднувала Україну з радянським минулим, залишалися характерною ознакою української політики. Більше за все, мене вразила млява реакція, а радше відсутність будь – якої реакції, з боку так званих демократичних сил у парламенті. Тоді багатьом стало очевидним, що наш шлях у Європу, який для мене, як і для більшості моїх колег-дипломатів, виглядав безальтернативним буде складним і тернистим. До речі, схожа ситуація склалася зі вступом України до Світової організації торгівлі, коли проросійські сили в парламенті наполегливо намагалися «синхронізувати» наші кроки у цьому процесі з Росією. Як і у випадку з РЄ, їм цього так і не вдалося зробити. Україна стала членом СОТ 2008 – го  року, а Росія – 2012-го.

У подальшому, з різних причин, я відійшов від проблематики Ради Європи. Парламентська складова цього об’ємного досьє перейшла до Верховної Ради, зокрема, Постійної делегації парламенту в РЄ. За МЗС залишився Комітет міністрів, по суті, головний орган Ради Європиї. Основи діяльності у цьому органі на початку нашого членства закладали міністр закордонних справ Геннадій Удовенко, його заступник Борис Тарасюк і посол Олександр Купчишин. За роки нашого членства через Страсбург пройшла ціла когорта професійних українських дипломатів, зокрема, Юрій Перелигін, Олександр Чалий, Анатолій Шевчук, Микола Точицький, Дмитро Кулеба. Багатьом з них набутий досвід допоміг посісти ключові посади в системі української дипломатичної служби. Дещо особняком у череді постпредів України при Раді Європи стоїть відома українська юристка, екс – міністр юстиції Сюзанна Станік. На початку нульових її призначення на цю посаду, а пізніше послом  у Швейцарії, носило суто політичний характер. Це рішення так і залишилося епізодом у наших стосунках з Радою Європи і лише підтвердило, що багатостороння дипломатія –  це специфічна сфера дипломатичної діяльності, якою мають займатися кар’єрні дипломати, а не політики…