«Шкільним вальсом» навіяне. Це забуте слово – мораль. Повертаючись до надрукованого
(Продовження. Початок – тут)
Лютий – місяць зустрічей випускників-однокласників, давніх шкільних друзів. Тих, хто сумлінно вчив «напам’ять» у школі монолог Тараса Бульби про товариство, хто співав напівзабороненого В.Висоцького «Если друг оказался вдруг», хто вживає замість старомодного «подружитися» нове, рекламне -«зафрендити»… Зустрічі випускників різних років, різних поколінь. Шанс подивитися: хто є хто, хто ким та яким став.
Усе це, на жаль, проходить повз мене. Моєї школи давно немає, а інша, з її номером, і сама не хоче стати другою рідною, і ми цього не схотіли. Бо там немає вже тих, хто навчав читати і розуміти Т.Шевченка, Л.Толстого, І.Франка, заглиблюватися в історію Йосифа Флавія та В.Ключевського, епохи Гонти, Костюшка та Робесп’єра…
Залишилися в нас короткі розмови з ровесниками по «Скайпу», випадкові зустрічі у місті…З тими, хто ще живий. Сумно, звичайно. Але, якщо ми ще у школі зрозуміли – друзів може бути один-три-п’ять,.. не більше, і якщо вже когось немає, що зробиш…
Щоправда, тепер, у соцмережах, наприклад, бачу тих, у кого друзів – тисячі…Віртуальних?
З такими, мабуть, простіше. І подружитися, і видалити з «френдів». Втім, й у реальному житті теж не складно. Само виходить.
Скажімо, коли я очолював один з Держкомітетів, друзів, товаришів, знайомих було – не злічити. Як став безробітним – число зменшилося у рази.
І тим десяткам, які залишилися, тому десятку, який підтримав, тим одиницям, хто допоміг, – був і буду безмежно вдячний.
І де б вони нині не жили – у Києві чи Торонто, Алмати чи Нью-Йорку, Миколаєві чи Тель-Авіві, Черкасах чи Хьюстоні, Львові чи Люблині, Харкові чи Барселоні – відчуваю силу їх дружби, незалежно від відстані.
Тим, хто вже готовий закинути мені – не на часі подібні роздуми, відповім: завжди на часі пам’ятати батьків і вчителів, друзів і колег. Тільки тоді можна визначити своє, особисте місце у буремний час. За вимірами моралі.
Про вчителів. Чи не найжорсткіша та найрезультативніша школа для мене-робота у Верховній Раді, яку очолювала, без сумніву, історична особа -В.С.Шевченко.
Саме у Верховній Раді доля звела мене з братами Горинями, І.Юхновським, В.Гриньовим… Саме у Раді під час сумно відомого «ГКЧП» мав щастя здружитися з найкращими журналістами країни. Саме там познайомився зі З.Бжезинським, командою Б.Єльцина, представниками «революції на граниті»…
Саме спогади про той час, про ту школу дають мені право оцінювати нинішню Раду так, як вона на це заслуговує.
У школі журналістики моїми вчителями були світлої пам’яті Галина Дмитрієнко та Володимир Заманський. Головне, чого вони вчили – не боятися говорити правду.
І тому зараз я маю повне моральне право не сприймати боягузливу та запопадливу «журналістику» провладних телеканалів та проплачених «вістей», та солістів ток-шоу, які обстоюють точку зору сьогоднішніх хазяїв, ретельно приховуючи «помилки» на різних майданах та сценах у не такому далекому минулому.
Школа дипломатичної служби. Вчитися довелося, як кажуть, без відриву від виробництва. Вчитися у А.Зленка, Г.Удовенка, у співпраці з Б.Тарасюком, В.Огризком, О.Чалим, Ю.Щербаком, В.Василенком…
Вчитися і мистецтву переговорів (чи не найскладнішому у дипломатії), і твердо обстоювати позиції та інтереси своєї держави.
І тому зараз, вважаю, маю право не вважати дипломатами окремих брехунів з колись рідного міністерства.
Про колег. Можу сказати лише одне – навіть у найхолодніші дні, навіть під час прикутості до домівки, не втрачаю зв’язків з гідними поваги (суспільної поваги!) колегами. І це – гріє. Нехай тільки більше бережуть себе!
Про однодумців. Намагаюся триматися подалі від тих, у кого одна думка в голові. Від апологетів імперії, на кшталт Затуліна, Глазьєва чи Рогозіна. Від місцевих «однозвивників»-однодумців (довгим буде перелік та й згадки вони не варті) з провладних формувань у Раді, уряді, псевдогромадських організаціях.
І від тих, кому однодумство не дозволило ще влітку минулого року побачити початок формування загонів штурмовиків, хто клюнув на пустопорожні обіцянки та «поласував» «Віскасом» для розведених кошенят, хто, хизуючись у ток-шоу, мірявся… рейтингами з можливими союзниками, голосно волав «Перемога!» коли ще нею й не пахло, наражаючи людей на небезпеку.
Ні, думаю, зараз саме на часі згадати: чого нас навчили батьки, намагалися дати вчителі у школі, у професії, хто дійсно є друзями, згадати забуті слова – мораль, порядність, солідарність та відповідальність… І визначити своє місце у цей бурхливий час.
Це я, не подумайте, не моралізую. Права не маю. Це – просто роздуми вголос. Поки звучить «Шкільний вальс». Поки ще можна розмірковувати вголос.
