Що намагається приховати ОПУ: історія одного адвокатського запиту

Ні для кого не секрет, що адвокатам в Україні часто доводиться зустрічатися із перешкодами у отриманні інформації від державних органів – мабуть, не менш часто, ніж журналістам, для яких це питання є дуже болючим.

Формально адвокатура, і ЗМІ мають право отримувати від органів будь-яку інформацію, яка не становить державної таємниці, – однак часто-густо це право ігнорується або, відверто кажучи, грубо порушується – пише для ПІКу адвокат Андрій ДЕНИСЕНКО.

Отже, передісторія така: 15 вересня цього року я направив адвокатський запит до Офісу Президента України. У рамках справи, якою я зараз займаюся, захищаючи законні інтереси свого клієнта, мене цікавили два питання:

• В силу яких обставин в установі посольства України в одній з іноземних держав (назва не підлягає оприлюдненню згідно зі ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») не працює система електронного документообігу АСКОД?
• Чи може впливати така обставина на процес державного управління у даній установі?

Запит був направлений поштою з двома додатками, яких вимагає ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: копією ордера органу, уповноваженого законом на надання правової допомоги, та копією мого свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Згідно з тією ж ст. 24 відповідь на запит ОПУ зобов’язаний був дати не пізніше п’яти робочих днів.

Відповідь, однак, прийшла на адресу Печерської колегії адвокатів лише 1 жовтня. Таким чином, її оформлення та відправка поштою замість п’яти робочих днів зайняли одинадцять.

Як бачимо, відповідь дещо парадоксальна. З одного боку, заступник керівника ОПУ вважає, що мої повноваження як адвоката «належним чином не підтверджені», тобто права на відповідь я не маю. З іншого боку, абзацем нижче Офіс Президента, анітрохи не вагаючись, мені цю відповідь дає: мовляв, про документообіг у посольській установі ми нічого не знаємо.

Опустимо зараз питання, чи справді Президента як голову держави та Офіс, створений для забезпечення повноцінного здійснення його конституційних повноважень, зовсім не цікавить, що відбувається у МЗС та дипломатичних представництвах України за кордоном. Навряд чи це правда – принаймні, дуже не хотілося б у таке вірити.

Не будемо поки зосереджуватися і на термінах надання відповіді – хоча ч. 5 ст. 212-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за несвоєчасне надання інформації у відповідь на адвокатський запит.

Куди цікавіше інше: чому Офіс Президента вважає, що повноваження адвоката, який до них звертається, не підтверджені? У вищенаведеній відповіді ця позиція мотивується тим, що ОПУ начебто невідомі номер мого адвокатського посвідчення, дати та органу його видання. Однак неправда: всі ці відомості містяться у копії мого свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, яка була прикладена до запиту.

Крім того, у відповіді йдеться, що у копії ордера на надання правової допомоги «не зазначено конкретної назви органу, в якому надається правова допомога». І це знову неправда: така назва там зазначена – це Міністерство закордонних справ України. Проте в ОПУ чомусь вирішили, що в ордері має бути зазначено «Офіс Президента України» – хоча це абсурдно. Коли адвокат звертається із запитом до лікарні або моргу, йому не потрібні нові ордери для лікарні, моргу або ще будь-якої установи.

Ще більше дивує те, що заступник керівника ОПУ Андрій Смірнов, чиїм ім’ям підписано відповідь, – висококваліфікований правник, який чудово знає, де міститься номер мого адвокатського посвідчення та як має виглядати ордер. Тим більше, він не може не знати, що адвокат, якому всупереч ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» було відмовлено у наданні відповіді на запит або повідомлено неповну чи неправдиву інформацію, може звернутися до суду – і з легкістю цей суд виграти.

Утім, я далекий від думки, що відмова у наданні на запит безперечно пояснюється лихим умислом керівництва ОПУ, якому чомусь край знадобилося засекретити, власне, досить невинну інформацію щодо  документообігу у посольстві. Швидше я схильний пояснювати це недбальством тих, хто готував цей документ на підпис Смірнову, – звичайним недбальством бюрократів, які бажають якомога скоріше позбавитися зайвої та нудної роботи. Однак випадок показовий: насправді з таким недбальством або/та лихим умислом щодня стикаються десятки та сотні адвокатів, які подають адвокатські запити до державних установ. Щороку українські суди розглядають щонайменше 300 подібних справ. Більша частина таких процесів вирішується на користь адвокатів, але все це – зайвий втрачений час і зусилля адвоката та його клієнта, права якого були грубо порушені.

При цьому ми маємо достатньо розумне і доладне законодавство, яке регламентує діяльність адвокатів: зокрема, вищезгаданий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у його новій редакції. Однак на практиці це розумне законодавство належним чином не спрацьовує – про що й свідчать численні випадки перешкод, які чинять адвокатам, зокрема, державні органи.

На мою думку, питання остаточного врегулювання діяльності адвокатів в Україні – річ, яка потребує відкритої професійної дискусії з представниками влади, у тому числі, і з керівництвом Офісу Президента. Впевнений, що вищезгаданий Андрій Смірнов, як досвідчений юрист, який сам має за плечима солідний адвокатський стаж, міг би зробити чималий професійний внесок у цю дискусію. Майданчик для дискусії може бути будь-яким – від спеціалізованих або загально-інформаційних веб-ресурсів до адресного, але публічного обміну думками у соцмережах. Головне, щоб цей процес був відкритим та прозорим як для професіоналів, так і для широкого загалу.

Сподіваюся, що колеги-правники та представники державних органів відгукнуться на цю пропозицію.

Андрій Денисенко, адвокат, член Печерської колегії адвокатів