Серед вчителів назріває бунт проти Табачника

Ми намагаємося не втручатися в інтимні справи навіть ідейних супротивників. Бо такого роду вподобання – це особиста справа кожного. І кожен зрештою, може лизати того, там і стільки, – кого, де і скільки вважає за потрібне. Але за однієї умови – якщо він не примушує задля власної примхи і власного комфорту  це саме робити інших. А особливо  – слабких і незахищених.  А особливо – тих, хто від нього залежить.

Каждый выбирает по себе –

Женщину, религию, дорогу,

Дьяволу служить или пророку –

Каждый выбирает по себе (с)

Дмитро Табачник – не садист. Він навряд чи отримує задоволення від усвідомлення своєї влади над людьми. Він не монстр, не чудовисько. Його навіть покидьком не назвеш, у прямому сенсі цього слова. В усякому разі в порівнянні з іншими рафінованими негідниками, які складають ядро Партії регіонів. Він просто  дуже розумний цинік. Яких мало.  За те і тримають.

Перед епохальною поїздкою Тата до Москви Дмитро Володимирович вирішив убити відразу двох зайців. А третього – хоча б підстрілити. Щоб стікав, суко, кров’ю і сидів з опущеними вухами біля ніг.  Знов-таки не через садистські нахили. А просто підстріленим зайцем можна керувати. Смикати за вуха. З собаками і вовками так не виходить. Навіть маленькі вовчата кусаються як крокодили. І що робити міністру освіти? Залишаються найбільш слабкі і беззахисні. Так природа захотіла, на фіга – не ваше діло.

Отже. Незадовго до  татового  епохального вояжу до білокам’яної Дмитро Володимирович, який вважає себе «сморящим» за усім українським студентством, як кажуть в Расєє-матушкє, «малость облажался». Послали його студенти за відомою адресою з усіма його загрозами і заборонами ходити на барикади. А тут Татові прихвосні  (яких, до слова, вишуканий Дмитро Володимирович терпіти не може, бо ж ні інтелекту там, ні виховання)  раптом  бац – і антимайдан збирають. А він що – гірший? Студенти втекли,  і біс з ними. Але управління освіти  у нього ніхто  не відніме, руки закороткі.

От і вирішив розумний Дмитро Володимирович і Віктору Федоровичу подарунок зробити, і Володимиру Володимировичу передати привіт. Щоб не забув бува.  Взяв і повелів усім працівникам районних та обласних відділів під страхом височайшого гніву вступити у гів…. в сенсі – у Партію регіонів. А в довісок до подарунку – щоб переконливіше було – віддав розпорядження директорам столичних шкіл забезпечити явку вчителів на провладний мітинг.

По дев’ять з кожної школи у суботу. По чотири – у неділю. Під страхом звільнення. На антимайдан, від якого всі шляхетні мешканці столиці плювались і жахались як чорт від ладана. Причому, будучи чоловічком до грошенят раціональним,  Дмитро Володимирович навіть копійчини тим своїм майданарбайтерам пожалів – на відміну від регіонального простонароддя, яке рипіло зубами, але платило.

Треба було бачити тих нещасних директорів шкіл, які вмовляли, аргументували, наказували, погрожували, плакали. Треба було бачити тих вчителів, чиї діти днями пропадали не Євромайдані.  Багато хто відмовився. Тому  що  «нєт на свєте пєчальнєй ізмєни, чем ізмна сєбє самому». Але були й ті, які відмовитись із різних причин  не змогли.

І вони йшли туди, і стояли там, придушуючи  власну гідність. Приховуючи від дітей, чоловіків і батьків свою ганьбу і своє приниження. Тільки для того, щоб Дмитру Володимировичу було зручніше, приємніше і комфортніше надавати послуги двом гарантам.  Тим, хто відчув на цих вихідних нелюдське приниження – легше від того, звичайно, не стане. Просто знайте: вашому кривднику теж хрєново. Навіть незважаючи на те, що він думає: якщо засунув у ніс ватні турундочки, то випрацював імунітет.     Нє-а. Усі дірки турундочками не заткнеш, от в чому прикол.  І задоволення не завжди отримаєш, правда ж?

А ще знайте,  дорогі вчителі і директори шкіл, що його можна не боятися. І його підручних – теж.  Просто спробуйте не боятися, і все. Як це зробили вже ваші діти. Як це зробили ваші колеги, яких, між іншим, багато. Ви навіть не уявляєте, наскільки багато. Ось вчорашній запис у фейсбуку дочки однієї з них:

«Моя мама ВІДМОВИЛАСЬ.

Така-ж-само-киянка, з такою ж само вчительською зарплатою-пенсією, якій так само погрожували. Понад 20 років у школі, з яких половину – завуч престижної державної гімназії. Вона має, що втрачати, і охочих підсидіти. Вона не має чоловіка-олігарха чи дітей-скоробагатьків. Вона пам’ятає, як в 90-х ми тиждень ділили половинку чорного хліба – на трьох з сестрою, бо жили лише на її вчительську зарплату.

Моя мама – з пролетарської родини, вихована на Пушкіні, Тургенєві і Маяковському (на яких і мене виховувала), – просто в очі сказала, що НЕ ПІДЕ. Ні за гроші, ні попри тиск. Розмови велися з усіма вчителями окремо – їх виводили на коридор тихцем, поодинці. У кожного власні страхи.

Вона не змогла би дивитися учням в очі.

Моя Мама народилася в Росії. Мій тато – навчався у Москві. Рік від мого народження жили в Новосибірську. Викладає російську мову і зарубіжну літературу. Українською.

Ввечері вона дізналася, що сусідній район – ВІДМОВИВСЯ ВЕСЬ. Тобто, ВСІ ВЧИТЕЛІ ВСІХ ШКІЛ ДНІПРОВСЬКОГО РАЙОНУ Києва ВІДМОВИЛИСЬ БРЕХАТИ НАВІТЬ ПОПРИ ТИСК І ПОГРОЗИ ЗВІЛЬНЕННЯ.

Бо ВСІХ не звільнять.

Хоча відмовлявся кожен окремо. Наодинці з начальством. Наодинці зі своєю совістю.

Дякую Вам. Пишаюсь. Горда, що вчилась у вас! Дай вам Боже здоров’я, щоби так само вивчили ще й мого сина.

п.с. УСІХ НЕ ЗВІЛЬНЯТЬ».

Кожен обирає по собі.